Тут у лагідному досі голосі Володийовського почулося таке зловісне сичання, що пан Харламп із мимовільним здивуванням глянув на малого рицаря й відпустив рукав.

— А! Все одно! — сказав він. — У Варшаві мені відповіси. Я тебе там знайду!

— А я й не стану ховатися, тільки як от нам битися у Варшаві? Може, ти мене, добродію, навчиш? Я там іще в житті не бував, я простий жовнір, але про маршальські суди чував: кажуть, хто посміє добути шаблю під боком у короля або interrex’a [24] , тому життя вкорочують.

— Ех ти, простак, ваша милость, одразу видно, що у Варшаві не бував, коли маршальських судів боїшся. Де вже тобі знати, що під час безкоролів'я призначається карний суд шляхти, а це куди простіше. Отож за твої вуха, ваша милость, мені віку не вкоротять, будь певен.

— Дякую за науку і дозволю чсобі ще не раз поради попрохати, бо бачу, що ваша милость учений муж і неабиякий досвід має, а я всього-на-всього найнижчий клас у minorum [25] закінчив і ледве adjectivum cum substancio [26] узгодити можу, і якби, боронь Боже, захотів вашу милость дурним назвати, то тільки й знаю, що сказав би «sultus» [27] , а не «sulta» чи «sultum» [28] .

І пан Володийовський знов заходився підкидати тесак, а пан Харламп аж отетерів; відтак кров ударила йому в обличчя, і він вихопив із піхов шаблю, але тої ж миті малий рицар, спіймавши тесак за ручку, блиснув своєю. Якусь хвилю вони дивилися один на одного, як два вепри, роздуваючи ніздрі й спопеляючи очима, але пан Харламп зміркував перший, що йому із самим воєводою доведеться мати справу, напади він на офіцера, котрий їде із князівським наказом, і перший сховав шаблю назад.

— І все-таки я тебе знайду, сучий ти сину! — буркнув він.

— Знайдеш, знайдеш, литво-ботво! — відповів малий рицар.

І вони роз’їхалися: один до кавалькади, другий до хоругов, котрі за цей час значно наблизилися — із клубів куряви вже долинав тупіт копит по вкоченому тракту.

Пан Міхал швидко підрівняв лави вершників та піхотинців і рушив на чолі. За хвилю до нього причвалав пан Заглоба.

— Чого хотіло від тебе це морське страшидло? — спитав він у Володийовського.

— Пан Харламп?.. А нічого. Викликав мене на герць.

— От тобі й маєш! — вигукнув Заглоба. — Та він тебе своїм носом наскрізь проткне! Дивись, пане Міхале, як будете битися, не відрубай найбільшого носа у Речі Посполитій, а то особливий пагорб доведеться для нього насипати. Щастить же віленському воєводі! Іншим доводиться роз’їзди до супротивника висилати, а йому цей рицар ворога здалека почує. Але за віщо він тебе викликав?

— За те, що я поряд із коляскою панни Анни Борзобогатої їхав.

— Чи ба! Треба було б його послати до пана Лонгіна в Замостя. Той би йому показав, де козам роги правлять. Не пощастило чорногузиську, певно, щастя його коротше від носа.

— Я йому про пана Підбип’яту нічого не сказав, — промовив Володийовський, — бо раптом іще відмовиться од герцю. А до Анусі я тепер із подвійним запалом залицятимусь: я теж хочу мати втіху. А що ж ліпшого можна ще робити у цій Варшаві?

— Знайдемо що, знайдемо, пане Міхале! — заспокоїв його, підморгуючи, пан Заглоба. Коли мене замолоду посилали від своєї хоругви стягати податки, я об’їздив увесь край, але такого життя, як у Варшаві, ніде не зазнав.

— Невже, ваша милость, тут не так, як у нас у Задніпров’ї?

— Е, що й казати!

— Вельми цікаво, — збадьорився пан Міхал.

А по хвилі додав:

— А я таки цьому чорногузиську підітну вуса, бо вони у нього задовгі!

пливло кілька тижнів. Шляхти на вибори з’їжджалося дедалі більше. Населення міста зросло вдесятеро, бо разом із юрбами шляхти сипнули тисячі купців і базарників з усього світу, починаючи з далекої Персії і закінчуючи заморською Англією. На Волі спорудили накриття для сенату, а довкола, вкриваючи просторі луги, біліли тисячі наметів.

Ніхто ще не міг сказати, котрий із кандидатів — королевич Казимир, кардинал, чи Карл Фердинанд, єпископ плоцький, — буде обраний. Обидві сторони докладали великих старань і зусиль. У світ випущено було тисячі листків, у яких перелічувалися достоїнства і вади претендентів; обидва мали численних і могутніх прихильників. Карла підтримував, як відомо, князь Ієремія, тим грізніший для супротивників, що завжди, найвірогідніше, міг потягти за собою замиловану ним шляхту, від якої остаточно все залежало. Але й Казимирові сил не бракувало. За нього була уся верхівка, на його користь використовував свій вплив канцлер, на його бік, здається, схилявся примас, за нього стояла більшість магнатів, кожен із яких мав своїх прихильників. Серед магнатів був і князь Домінік Заславський-Острозький, воєвода сандомирський, котрий хоч і знеславив себе після Пилявців і навіть був притягнутий до суду, але все ж таки найбільший пан у всій Речі Посполитій, ба навіть у всій Європі. Він міг у будь-яку хвилину кинути незліченні багатства на шальку терезів свого кандидата.

Однак і прихильників Казимира не раз брали гіркі сумніви, бо, як сказано було, усе залежало від шляхти, котра уже з четвертого жовтня стояла табором під Варшавою і ще тяглася тисячами з усіх усюд Речі Посполитої і котра в переважній своїй більшості, зачарована іменем Вишневецького і жертовністю королевича Карла, який не шкодував коштів на громадську мету, його сторону тримала. Королевич же, як пан хазяйновитий і заможний, дав чималі гроші на формування нових рейментів, що мали бути віддані під командування Вишневецького. Казимир залюбки зробив би те самісіньке, і, звісно ж, не скнарість його втримала, а саме навпаки — надмірна щедрість, безпосереднім наслідком якої був вічний брак грошей у скарбниці.