Почувши ці слова, драгуни з його ескорту враз навели на напасників дула мушкетів, і рух цей, як і рішуче слово пана Міхала, очевидно, справили враження на товаришів пана Харлампа.

— Ну вже дай попуст, — казали вони йому, сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію дістанеш, будь певен, хлопець не з полохливих, як і всі у руських хоругвах… Угамуйся, поки просимо тебе.

Пан Харламп іще трохи пошарпався, але зрештою зміркував, що або товаришів своїх розгніває, або на нерівну боротьбу із драгунами наразить, тому, звернувшись до Во— лодийовського, сказав:

— То даєш слово, що вийдеш на герць?

— Я сам тебе знайду, хоч би за те, що двічі про те саме питаєш… Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні у нас середа, отже, в суботу після обіду, о другій… Вибирай місце.

— Тут у Бабицях гостей до смутку, — сказав Харламп, — коли б не трапились якісь impedimenta [32] Нехай краще поряд, у Липкові — там спокійніше і мені недалечко, ми у Бабицях квартируємо.

— А ваших милостей буде стільки ж, як сьогодні? — передбачливо поцікавився Заглоба.

— Ні, навіщо! — відповів Харламп. — Я приїду тільки з панами Селицькими, своїми родичами… Та й ви, добродії, spero [33] , прибудете без драгунів.

— Може, це у вас на поєдинок приїздять у супроводі військової охорони, — відповів пан Міхал, — а у нас так не заведено.

— Тоді через три дні, у суботу, в Липкові? — сказав наостанку Харламп. — Зустрінемося біля корчми, а тепер — із Богом!

— Із Богом! — відповіли Володийовський і Заглоба.

І супротивники мирно роз’їхалися.

Пан Міхал був щасливий від прийдешньої забави і обіцяв собі, що утне вуса литвинові й подарує їх панові Лонгіну. Тож він їхав до Заборова у чудовому настрої. У Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди на лови, та лише здалеку бачив майбутнього монарха, бо поспішав. За два дні він упорався з усіма справами, оглянув коней, розплатився із паном Тшасковським, повернувся до Варшави і точнісінько на той час, як домовлялися, ба навіть на годину раніше, був у Липкові разом із Заглобою і паном Кушелем, котрого він запросив другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, яку тримав жид, вони зайшли всередину, аби прополоснути горло медом, і за чаркою розговорилися з господарем.

— Скажи, жидку, а тутешній пан удома? — спитав у корчмаря Заглоба.

— Він у місті.

— А чимало тут у Липкові стоїть шляхти?

— У нас нікогісінько. Один тільки пан зупинився у мене і сидить зараз у ванькирі [34] — Багатий пан із прислугою та кіньми.

— А чому він не заїхав у садибу?

— Певно, не знає нашого пана. А втім, і садиба вже з місяць як замкнена.

— А може, це Харламп? — мовив Заглоба.

— Ні, — відповів Володийовський. — Він мав бути після обіду о другій.

— Ой, пане Міхале, мені здається, що це він.

— З чого б це!

— Піду загляну, хто такий. Жидку, а давно цей пан зупинився?

— Сьогодні приїхав, двох годин немає.

— А не знаєш, звідки він?

— Не знаю, але точно здалеку, бо коней геть загнав. Люди казали, що із-за Вісли.

— А чому він аж тут, у Липкові, зупинився?

— Хто його знає?

— Піду побачу, — повторив Заглоба, — може, хтось знайомий.

І, наблизившись до зачинених дверей ванькира, постукав у них ефесом шаблі й спитав:

— Милостивий пане, можна зайти?

— А хто там? — озвався ізсередини голос.

— Свої, — відповів Заглоба, прочиняючи двері. — Даруйте, добродію, може, не вчасно? — додав він і просунув голову в кімнату.

І раптом сахнувся й грюкнув дверима, ніби смерть побачив. На обличчі його з'явилися водночас страх і велике здивування: він роззявив рота й дивився на Володийовського і Кушеля божевільними очима.

— Що з тобою, добродію? — спитав Володийовський.

— Господи милосердний, тихо! — сказав Заглоба. — Там… Богун!

— Хто? Що з тобою, ваша милость, сталося?

— Там… Богун!

Обидва офіцери посхоплювалися на рівні ноги.

— Ти що, добродію, збожеволів? Отямся: хто там?

— Богун! Богун!

— Не може бути!

— Щоб мені не жити! От як стою перед вами, присягаю Богом і всіма святими!

— Чого ж ти так сполошився, добродію? — спитав Володийовський. — Якщо це він, то Бог сам послав його нам у руки. Заспокойся, ваша милость. Ти певен, що це він?