— От тобі й маєш, пане Міхале! — мовив Заглоба. — Не казав я тобі, що протестувати треба?

— Аз якого ви куреня?

— Із миргородського, але його вже нема.

— А що з ним сталося?

— Гусари пана Чарнецького під Жовтими Водами геть змели. Тепер я у Донця із тими, що лишилися. Пан Чарнецький справжній жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

— І ми ваших полонених маємо.

— Так воно й мусить бути. У Києві казали, що найліпший наш молодець у ляхів у полоні, хоч дехто каже, він загинув.

— Хто такий?

— Ой, славний отаман. Богун.

— Богуна у поєдинку зарубано на смерть.

— А хто його зарубав?

— Он той рицар, — відповів Заглоба, показуючи на Володийовського.

Захарові, котрий саме перехиляв уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й обличчя спаленіло; нарешті він пирснув, пустивши носом дві цівки, і перепитав, давлячись від сміху:

— Цей лицар Богуна вбив?

— Що, чорти б тебе взяли! — вигукнув, насупившись, Володийовський. — Цей посланець забагато собі дозволяє.

— Не гнівайся, пане Міхале, — заспокоїв Заглоба. — Чоловік він, видно, чесний, а що на етикеті не розуміється, так на те він і козак. З іншого боку, для вашої милості це велика честь, бо хто іще з таким непоказним виглядом здобув у житті стільки великих перемог? Статури ти кволої, але духом міцний. Я сам, пам’ятаєш, як після герцю витріщався на тебе, хоч увесь бій на власні очі бачив? Бо мені вірити не хотілося, щоб такий жевжик…

— Дай мені спокій, ваша милость! — буркнув Володийовський.

— Не я твій батько, тому не злись на мене. І все ж скажу тобі: я хотів би мати такого сина, і якщо твоя ласка, я всиновлю тебе і відпишу все своє багатство. Бо то не сором — мати великий дух у малому тілі. І князь не набагато більший за тебе, а сам Александр Македонський не годен бути йому зброєносцем.

— Не на тебе я злюся, — трохи лагідніше мовив Володийовський, — а на те, що нічого втішного із листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він над Дністром головою не наклав — хвалити Бога, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, що знайде?

— Твоя правда! Але якщо Господь нашими стараннями допоміг йому Богуна спекатися і стількох небезпек, стількох пасток уникнути, та ще й у зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивної любові до нашого приятеля, то не на те, щоб від страждань і журби він висох на скіпку. Якщо ти у всьому цьому, пане Міхале, руки провидіння не бачиш, розум твій тупіший від шаблі. А втім, слушно кажуть, що не можна мати всіх достоїнств одразу.

— Я одне бачу, — відповів, ворушачи вусиками, Володийовський, — що нам із тобою там робити нема чого, і треба сидіти тут, аж поки струхлявіємо до решти.

— Скорше я струхлявію, ніж ти, бо я від тебе старший; ну що ж — і ріпа трухлявіє, і солонина від старості гіркне. Подякуємо радше Богові за те, що всім нашим бідам щасливий кінець посилає. Чимало я натерпівся за князівну, далеко більше, ніж ти, і не набагато менше від Скшетуського, бо вона мені як донька, я б і рідної дужче не кохав. Кажуть навіть, що вона як дві краплі води на мене схожа, але я її і без того милую, і не бачив би ти мене ні веселим, ні спокійним, якби я не вірив, що скоро закінчаться усі її поневіряння. Завтра ж почну складати epithalamium [58] , бо дуже гарні пишу вірші, тільки останнім часом віддав перевагу Марсові перед Аполлоном.

— Що зараз говорити про Марса! — гнівно відповів Володийовський. — Трясця б його взяла, того зрадника Киселя, і всіх комісарів із їхніми перемовами вкупі! Весною як двічі по два чотири укладуть мир. Пан Підбип’ята, котрий говорив із князем, каже те саме.

— Пан Підбип’ята так розуміється на політиці, як коза на перці. Він при дворі тільки за своєю вертихвісткою увивався і більше нічого не бачив. Дасть Бог, ще відіб’ють її в нього, та годі про це. Я не заперечую, що Кисіль зрадник, і про це знає уся Річ Посполита, а от щодо перемов, здається мені, надвоє баба ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

— А що там у вас, Захаре, кажуть: буде мир чи війна?

— До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

— Утішся ж, пане Міхале, я теж чував, що чернь усюди готується до війни.

— Буде така війна, якої не бувало, — мовив Захар. — У нас кажуть, що й султан турецький прийде, і хан з усіма ордами, а наш приятель Тугай-бей і взагалі додому не пішов, а стійбище неподалік розкинув.

— Утішся ж, пане Міхале, — повторив Заглоба. — І новому королеві теж напророчили, що усі роки його правління минуть у війнах; отож схоже, що простий чоловік іще довго не ховатиме шаблі в піхви. Зітремося ще ми в боях, як мітла від довгого замітання, — але така вже наша вояцька доля. А коли доведеться битися, тримайся ближче до мене, пане Міхале: чудові побачиш речі, дізнаєшся, як билися за давніх ліпших часів. Боже мій! Не ті вже люди, що були колись, і ти не такий, пане Міхале, хоч і сердитий у бою і Богуна зарубав.