— Сідай! — мовив Володийовський, наливаючи йому із принесеного челядником невеличкого дзбана. — Пий із нами, бо ти цього своєю новиною заслужив, тільки говори хутчіш.

— Добрий мед! — сказав пахолок, підносячи келих до світла.

— А щоб тебе замордували! Ти будеш розповідати? — вигукнув Заглоба.

— А ваша милость ураз гніватися! Звісно ж, буду, якщо ваші милості так хочуть, бо ваше діло наказувати, а моє слухати, на те я й слуга! А таки справді треба з самого початку розказати, як усе достеменно було…

— Кажи з початку!

— Пам’ятаєте, ваші милості, як прийшла звістка про взяття Бара, ми вважали, що панни живої вже немає? Я тоді повернувся у Жендзяни, до батьків і дідуся, котрому вже дев’яносто… Здається, так… Ні! Дев’яносто один.

— Та хоч би й дев’ятсот!.. — буркнув Заглоба.

— Нехай йому Господь пошле довге життя! Дякую вашій милості на доброму слові, — відповів Жендзян. — Отож повернувся я тоді додому, відвіз батькам те, що з Божою поміччю призбирав серед розбійників. Ви ж, певно, знаєте, торік у Чигирині я опинився серед козаків, вони мене за свого мали, бо я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього увійшов, а при нагоді скуповував у тих злодюг то срібло, то камінці…

— Знаємо, знаємо! — притакнув Володийовський.

— Отож приїхав я до батьків, котрі вельми мені зраділи, і очам своїм не вірили, побачивши усе, що я зібрав. Довелось присягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуто. Ох і зраділи ж вони, бо треба вашим милостям знати, що батьки мої й досі позиваються з Яворськими за грушу. Деревина стоїть на межі: половина гілля на їхньому боці, половина на нашому. Коли Яворські трусять, сиплються і наші груші, а чимало на межу падає. Вони кажуть, ті, що на межі, їхні, а ми…

— Хлопе, не доводь мене до гніву! — вибухнув Заглоба. — Говори тільки про те, що стосується справи…

— По-перше, перепрошую вашу милость, але я ніякий не хлоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вашій милості і пан поручик Володийовський, і пан Підбип’я— та, як знайомі пана Скшетуського, підтвердять, а по-друге, позиваються мої батьки з Яворськими уже п’ятдесят років…

Заглоба зціпив зуби і дав собі слово, що більше не озветься.

— Добре, голубе, — солодко мовив пан Лонгінус, — але ти нам розкажи про Богуна, а не про груші.

— Про Богуна? — повторив Жендзян. — Хай буде й про Богуна. Так-от, добродію мій, Богун гадає, що немає у нього вірнішого слуги й приятеля, аніж я, бо хоч він мене в Чигирині й розполовинив, але я його виходжував і перев’язував, ще коли його князі Курцевичі покромсали. Набрехав я йому тоді, що вже остогидло мені панам служити, хотілося б із козаками чалитися, бо з ними зиску більше, а він мені й повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож він страшенно мене полюбив і, правду скажу, щедро винагородив, не знаючи про те, що я собі присягнув помститися йому за чигиринську кривду, а не зарізав я його тільки тому, що не гоже шляхтичеві прикутого до ліжка ворога ножем колоти, ніби свиню якусь під пах.

— Добре, добре, — сказав Володийовський. — Це ми теж знаємо. А от як ти його зараз знайшов?

— А це, ваша милость, було так. Коли ми вже Яворських притиснули (тепер вони з торбами підуть, не інакше!), я собі й подумав: «От що, час і мені Богуна пошукати і за кривду поквитатися» Похвалився я про це батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, й каже: «Якщо клятву собі дав, іди, не будь телепнем» Тож я й пішов, бо ось іще про що подумав: якщо знайду Богуна, то, може, й про панну, якщо вона жива, щось дізнаюся, а потім, як застрелю його і приїду до господаря з новиною, теж без нагороди не залишуся.

— Достеменно, не залишишся, бо й ми не поскупимося, — пообіцяв Володийовський.

— Вважай, братику, що від мене вже маєш коня зі збруєю, — додав пан Лонгінус.

— Дякую покірно вашим милостям, — зраділо відповів пахолок, — бо за добру звістку завше належить могорич, а я вже не проп’ю, що від кого одержу…

— Ой, я більше не витримаю! — буркнув Заглоба.

— Отже, ти виїхав із дому… — нагадав Володийовський.

— Так, виїхав я з дому, — вів далі Жендзян, — і знов думаю: куди тепер? Мабуть, до Збаража, бо звідти і до Богуна недалечко, і про господаря мого скоріш розпитати можна. Тож їду я, добродію мій, через Білу на Влодаву, і у Влодаві, позаяк коники мої вже добре притомилися, зупиняюся на попас. А там саме ярмарок, у всіх заїжджих дворах кишить шляхтою. Я до міщан — і там шляхта! Та ось один жид мені каже: «Була у мене кімната, та її поранений шляхтич зайняв» — «От і добре відповідаю йому, я добре вмію перев’язувати, а у вашого фельдшера під час ярмарку, напевно, роботи по зав’язку». Казав іще жид, ніби цей шляхтич сам себе перев’язує і не хоче нікого бачити, а потім пішов спитати. А тому, либонь, погіршало, бо звелів мене впустити. Заходжу я і глядь: у бебехах лежить Богун!

— Он як! — вигукнув Заглоба.

— Злякався я і почав хреститися: «бо ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», а він мене одразу впізнав, страшенно зрадів — мав же мене за приятеля — та й каже: «Бог мені тебе послав! Тепер уже я не помру» А я йому: «Що ваша милость тут поробляє?» — а він тільки палець поклав на губи і вже згодом розповів мені про свої пригоди: як його Хмельницький до його величності короля, а тоді ще королевича, з-під Замостя послав і як пан поручик Володийовський у Липкові його покромсав.