— Це Вороже урочище, — сказав він, — яке мені описав Богун. Тут уночі не пройдеш живим.

— Якщо не пройдеш, то проїдеш, — відповів Заглоба. — Тьху! Що за прокляте місце! Добре, хоч ми не збилися з дороги!

— Вже недалечко! — мовив Жендзян.

— Хвалити Бога! — відповів пан Заглоба і думкою полинув до князівни.

Щось дивне коїлося у нього в душі: дивлячись на ці дикі береги Валадинки, на цю пустельну глушину, він майже не вірив, що князівна так близько — та сама князівна, заради якої він подолав стільки пригод і небезпек, яку так полюбив, що, коли прийшла звістка про її смерть, світ йому став немилий. Але часом людина звикає до будь-якого нещастя, тож пан Заглоба згодом ізжився з думкою, що її викрали, що вона далеко і в Богуновій владі, і тому тепер не осмілювався сказати собі: ось і настає кінець тузі, кінець пошукам, наближається час блаженного спокою. Крім того, й інші питання лізли в голову: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється сльозами? Адже порятунок від довгої і тяжкої неволі спаде як грім із ясного неба. «Шляхи Господні незбагненні, — думав Заглоба, — Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота тріумфувала, а кривда була осоромлена». Адже Бог спершу віддав Жендзяна у руки Богунові, а потім з’єднав їх дружбою. Бог зробив так, що війна, лиха мачуха, відкликала дикого отамана з цієї пустки, в яку він, наче вовк, потяг свою здобич. Бог пізніше видав його у руки Володийовського й звів із Жендзяном — і так усе склалося, що ось зараз, коли Гелена, можливо, втрачає останню надію і вже нізвідки, ні від кого не сподівається допомоги, — допомога близька! «Кінець твоїм сльозам і журбі, донечко моя, — думав далі Заглоба, — невдовзі чекає на тебе незмірна радість. Ой! А яка ж вона буде вдячна, як рученята складатиме! Які слова казатиме!»

Зненацька дівчина постала у нього перед очима мов жива — і страшенно розчулився старий шляхтич, і весь поринув у свої думи, уявляючи, що невдовзі станеться.

Та ось Жендзян потяг його ззаду за рукав:

— Ваша милость!

— Що таке? — спитав Заглоба, невдоволений, що перебили хід його думок.

— Бачили, ваша милость? Вовк промчав перед нами.

— То й що?

— А може, то не тільки вовк.

— Дожени й поглянь йому у вічі.

Цієї миті Володийовський зупинив коня.

— А ми не збилися з дороги? — спитав він, бо вже й пора бути на місці.

— Ні! — відповів Жендзян, — їдемо так, як говорив Богун. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.

— Скоро й кінчиться, якщо правильно їдемо.

— Я ще хочу ваших милостей попросити, щоб, поки я із чаклункою говоритиму, ви наглядали за Черемисом; це великий паскуда, до того ж із пищалей він стріляє несхибно.

— Не бійся. Їдьмо!

Та ледве проїхали вони кілька десятків кроків, як коні почали прясти вухами і хропти. У Жендзяна морозом сипнуло по шкірі: йому здалося, що із-за вилому скелі ось-ось пролунає виття упиря або вилізе якась невідома бридка істота, — але виявилося, коні захропли тому, що вершники наблизилися до лігва того самого вовка, який перед цим налякав пахолка. Навколо було тихо, навіть сарана перестала стрекотіти, бо сонце вже скотилося на крайнебо. Жендзян перехрестився і заспокоївся.

Раптом Володийовський зупинив коня.

— Бачу яр, — сказав він, — вхід до нього закритий валуном, а у валуні вирва.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — прошепотів Жендзян. — Це тут.

— За мною! — скомандував пан Міхал, — повертаючи коня.

Через хвилину вони стояли біля вирви і проїхали ніби під кам’яним склепінням. Перед ними відкрився глибокий яр, густо порослий на схилах, що являв собою широку напівкруглу рівнину, немовби обнесену високими мурами.

Жендзян почав кричати, набираючи повні груди повітря:

— Бо-гун! Бо-гун! Привіт, відьмо! Привіт, відьмо! Бо-іун! Бо-гун!

Вершники зупинили коней і певний час стояли мовчки, після чого пахолок знову заходився кричати:

— Богун! Богун!

Здалеку долинув собачий гавкіт.

— Богун! Богун!

На лівому схилі яру, куди падало червоне й золоте проміння сонця, зашелестіли густі кущі глоду й дикої сливи, і за хвилю мало не на самісінькому краю схилу з’явилася якась постать, котра, перехилившись і затуливши очі рукою, пильно вдивлялася у прибулих.

— Це Горпина! — сказав Жендзян і, склавши біля рота долоні рупором, учетверте закричав:

— Богун! Богун!

Горпина почала спускатися, вигинаючись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею дріботів присадкуватий, кремезний чоловічок із довгою турецькою рушницею в руці. Кущі ламалися під важкими ступнями відьми, каміння падало з-під них із гуркотом на дно яру. Вигнута, у пурпурному блиску, вона й справді здавалася велетенською надприродною істотою.

— Хто ви? — спустившись униз, запитала звучним голосом.

— Як поживаєш, голубко? — гукнув у відповідь Жендзян, до якого, коли він побачив, що перед ним не духи, а люди, повернувся його звичайний стан.

— Ти Богунів слуга? Авжеж, пізнаю тебе! Привіт, малий! А це що за одні з тобою?

— Богунові друзі.

— Краля відьма, — буркнув у вусики пан Міхал.

— А чого ви сюди приїхали?

— Ось тобі, голубко, пірнач, ніж і перстень, тямиш, що це означає?

Велетка взяла усе і почала пильно роздивлятися кожну річ, після чого сказала:

— Так, це вони! Ви по князівну?

— Авжеж. Вона здорова?

— Здорова. А чому Богун сам не приїхав?

— Богуна поранено.

— Поранено?.. Я це у млині бачила.

— Якщо бачила, чого ж питаєш? Брешеш, гладухо! — фамільярно мовив Жендзян.

Відьма усміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби і, стуливши долоню кулаком, тицьнула Жендзяна під бік.

— Ну ти, малий!

— Іди геть!

— Що, злякався? А може, поцілуєш, га? Коли князівну заберете?

— Зараз, ось тільки коні спочинуть.