До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалася, і з наказом іти на Волинь з усіма полками. Бурляй і сам давно уже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення — під Баром бунтівникам останнім часом почало не щастити. Пан рейментарій Аанцкоронський, розгромивши велику кількість ватаг, захопив місто й розмістив у замку гарнізон. Там на бойовищі полягло кілька тисяч козаків, за них і хотів помститися старий Бурляй або принаймні відбити назад замок. Одначе, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького іти на Волинь зашкодив намірам полковника, і облога Бара тепер відкладається, хіба що неодмінно наполягатимуть татари.

— А що, пане Міхале? — казав наступною дня Заглоба. — Бар недалеко, і я міг би там удруге князівну сховати, але хай йому грець, тому Бару! Я вже ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю відтоді, як у бунтівників завелося гармат більше, ніж у коронного війська. Мене непокоїть ось що: здається, навколо нас збираються хмари.

— Не лише хмари! — відповів рицар. — Буря за нами валить — татари і Бурляй, котрий, якщо нас дожене, буде вельми здивований, що ми не в Київ, а в протилежний бік поспішаємо.

— І з радістю нам іншу дорогу покаже. Хай йому спершу чорт покаже стежку, яка веде просто у пекло! Домовмося так, пане Міхале: бунтівникам я даватиму раду, а про татар нехай у тебе болить голова.

— Добре тобі — бунтівники нас за своїх мають, — відповів Володийовський. — А от із татарами одна рада: тікати якнайшвидше, щоб із пастки вискочити, поки не пізно. Добрих коней, якщо трапляться, дорогою треба купувати, аби свіжі завше були напохваті.

— У чересі пана Аонгіна і на це вистачить, а як не вистачить, у Жендзяна Бурляїв відберемо, — а тепер уперед!

І вони помчали ще швидше, аж піна виступила на боках у бахматів і, як снігові пластівці, падала на зелений степ. Переїхали Дерлу і Аадаву. В Бареку пан Володийовський купив нових бахматів, але старих не кинув — подаровані Бурляем жеребці були породисті, тому їх вирішили вести розсідланими. І знову рушили, роблячи дедалі коротшими зупинки і нічліги. Але всі почували себе чудово, навіть Гелена, хоч і втомлювалася дорогою, проте відчувала, що з кожним днем сил у неї прибуває. У яру вона вела замкнуте життя, майже не виходячи зі своєї золоченої світлиці, аби не зустрічатися із безсоромною Горпиною, не слухати її розмов і умовлянь — тепер же свіже степове повітря повертало їй здоров’я. Троянди розквітали у неї на щоках, від сонця обличчя присмагло, зате в очах з’явився блиск, і коли часом вітер куйовдив її волосся, відкриваючи чоло, можна було сказати: що за циганка така, найвродливіша ворожка або й циганська королівна широким степом їде — попереду квіти, позаду рицарі?..

Пан Володийовський поволі звикав до її незвичайної вроди, та оскільки мандрівка їх зближувала, він нарешті й звик. Тоді й дар мови до нього вернувся, і веселість. Часто, їдучи поруч неї, він розповідав про Лубни, а найбільше про своє зі Скшетуським приятелювання, бо завважив, що про це вона радо слухає. Іноді він дражнив її, кажучи:

— Слухай-но, я ж Богунів приятель і до нього тебе, мила панно, везу.

А вона, ніби страх як злякавшись, складала руки і ну тоненьким голосом благати:

— Не роби цього, лютий рицарю, ліпше зарубай відразу.

— Ні, я таки це зроблю! — відповідав суворий рицар.

— Зарубай! — повторювала князівна, мружачи свої чудові оченята і підставляючи йому шию.

А в малого рицаря мурашки починали бігати по крижах. «Ох і дівчина, як вино в голову б’є! — думав він. — Але не вп’юся я ним, бо чуже», — і шляхетний пан Міхал, стріпнувшись, пришпорював коня. Але тільки-но він пірнав, як нурець, у високі трави, мурашки відразу ж мов рукою знімало і вся увага зверталася на дорогу: чи нема небезпеки, чи не збилися з дороги, чи не пахне якоюсь халепою? Тож, зіпнувшись у стременах, пан Володийовський виставляв лляні вусики над гойдливими хвилями трав і дивився, принюхувався, як татарин, що нишпорив у бур’яні в Дикому полі.

Пан Заглоба теж був у чудовому настрої.

— Тепер нам легше тікати, ніж тоді на Кагамлику було, коли ми, як собаки, висолопивши язики, на своїх двох тягли, — сказав він. — Горло у мене тоді так пересохло, що язиком можна було дошки стругати, а зараз, хвалити Бога, і вночі відпочити можна, і горло час від часу промочити є чим.

— А пам’ятаєш, ваша милость, як ти мене на руках через воду переносив? — нагадала Гелена.

— Скоро й ти, дай Боже дочекатися, когось на руках носитимеш: Скшетуський про це подбає!

— Хе-хе, — сміявся Жендзян.

— Облиш, ваша милость, прошу тебе, — шепотіла князівна, зашарівшись і опускаючи очі.

Отак вони розмовляли собі в степу, аби збавити час у дорозі. Нарешті за Бареком і Йолтушковом почалися місця, де на кожному кроці зустрічалися свіжі сліди, залишені війною. Тут досі розбійничали озброєні зграї, тут же недавно палив і вбивав пан Ланцкоронський, котрий лише кільканадцять днів тому відступив до Збаража. Від тутешніх жителів наші подорожні довідалися також, що Хмельницький із ханом вирушили з усіма силами на ляхів, а радше, на рейментарів, чиї війська бунтуються, бажаючи служити тільки під булавою князя Вишневецького. При цьому всі передрікали, що тепер уже на когось прийде погибель: або на ляхів, або на козаків, коли батько Хмельницький зустрінеться з Яремою.