— Будь ласка, Франц, — сказав Річардсон бармену, — принесіть каву моєму другові й мені. Якби ви змогли організувати пакет молока, то було б чудово. І великий гамбургер. — Річардсон нарешті обернувся до Фола; в очах була прихильність; він давно вже підрахував, — щоб погамувати в собі гнів, йому досить семи-восьми секунд; правда, спершу на це витрачав секунд двадцять; співрозмовник, якщо він не був йолопом, не міг не звернути уваги на те, як довго Річардсон длубався в кишені, виймав сигарету, розминав її, прикурював; будь-яка затримка темпоритму неприродна; хіба що тільки заїкання. На жаль, далеко не кожен має цю дуже вигідну ваду: природна можливість продумати відповідь, погамувати непотрібні емоції, викликати усмішку чи співчуття; хто може запідозрити людину в хитрості, коли в неї природжений дефект мови?!

— Ви даремно на мене образилися, Стів, — сказав Фол. — Я ніколи не насмілився б просити імена ваших інформаторів. Кожен робить своє діло так, як вважає за потрібне, і з тим, хто йому припав до душі. Але я нікому не відкриваю того, що вважаю своїм. Зрозумійте мене правильно.

— Чому ви подумали, що я образився?

Фол знизав плечима.

— Я міг би вдати, що не помітив цього, але наші стосунки зламалися б, Стів. Я людина відверта, тому відповім вам: я знаю, як ви працювали над собою, щоб навчитися приховувати емоції. Я знаю, з ким ви ділилися своїми міркуваннями з цього питання. Навіть більше, — він посміхнувся, — знаю ім’я тієї актриси з Бохума, яка давала вам уроки, певний сплав систем Станіславського, Брехта і «Комеді Франсез»…

— Виходить, червоні не дуже й далекі від істини, коли кажуть, що ми стали країною тотального стеження, привіт Орвеллу, дуже весело…

— Червоні аж надто далекі від істини, а от ображатися один на одного нам не личить… Отже, я весь увага, Стів.

Річардсон відкинувся на спинку стільця, щоб не заважати барменові накривати на стіл, глянув на нього неуважним поглядом, закурив, заплющив очі й, відкашлявшись, почав монотонно, без усякого інтересу, немовби в обхід, розкручувати:

— Після того, як у Золле померла подруга, він лишився зовсім самотній, не пристосований до життя, з парниками, де раніше хазяйнувала фрау Анна, з кредиторами, котрих стримувала вона ж, з її родичами, яких тепер уже ніхто не може умовити, щоб вони почекали з виплатою процентів під гроші, взяті на ріст…

— Пробачте, що перебиваю, Стів. Гроші він узяв, щоб ксероксувати документи, необхідні для його пошуку російських, польських та французьких культурних цінностей?

— Звичайно. Я хочу спинитися на цьому питанні трохи пізніше.

— Ви ще раз пробачте. Не образитесь, якщо я, слухаючи вас, розправлюся з гамбургером?

— Ні, будь ласка. А я тим часом вип’ю каву.

— То чого ж ви такий колючий?!

— Я колючий у такій же мірі, в якій ви безтактний.

Фол швидко з’їв гамбургер, випив молоко з високої склянки, ретельно витер рот серветкою, на якій був зображений товстий бармен Франц, номер телефону й адреса його установи, взяв зубочистку, прикрив рот долонею і старанно перевірив, чи не лишилося м’ясо в роті (його стоматолог Збігнєв Крупчинський, хоч і взяв двісті сімдесят доларів за те, що полагодив тріснутий зуб, кровопивець, по праву вважався кращим лікарем в окрузі і найбільше застерігав, щоб у роті не лишалося бодай щось після їжі, пряма дорога до пародонтозу, профілактика і ще раз профілактика), сказав:

— Стів, якщо вам важко зі мною працювати, я згоден запропонувати ось такий паліатив співробітництва: ви знайомите мене з усіма матеріалами, а я — після їх вивчення — ставлю вам ті запитання, які можуть виникнути. Влаштовує? Я не люблю шарпати нерви колегам. У мене, мабуть, справді поганий характер. Ляпаю те, що думаю. Весь як на долоні, не привчений до протоколу…

— Привчені, — на цей раз відрізав Річардсон. — Мій контакт з тутешнього відомства охорони конституції ознайомив мене з записом вашої розмови з Мезаром із Аахенського університету. Ваш такт і чемність здалися мені взірцем джентльмена.

— Але ж Мезар німець, тобто іноземець. Ви ж знаєте про наш комплекс схиляння перед іноземцями — Європа, Відродження, мати світової цивілізації…

— Матір’ю світової цивілізації серйозні вчені вважають Єгипет, Грецію і Рим.

— Серйозні вчені, — жорстко засміявся Фол. — А я нувориш. Хлопець з провінції. Знаєте, якось одного англійця запитали, в чому секрет його інтелігентності?

— Знаю. Він відповів, що треба закінчити Оксфорд. Співрозмовник сказав, що він теж закінчив Оксфорд, тоді англієць хмикнув: «Я маю на увазі дідуся. Ваш дідусь повинен був закінчити Оксфорд». Ви цю притчу хотіли розповісти?

— Саме так.

— Ну й даремно, бо ваш дід закінчив університет, Джос. А мій батько був водієм таксі. Не підробляйтесь під мене, не треба. Тим паче — ви мій начальник… В якійсь мірі… Доти, поки я не відправлю рапорт у Центр з повідомленням про те, що прийняв запрошення Інституту аналізу зовнішньої політики в Кембріджі й залишаю свою роботу в конторі.

— Тільки не пишіть у рапорті, що з роботи ви звільнились через мою безтактність. Вам не повірять.

— Повірять, — відповів Річардсон, торкнувшись вказівним пальцем кишені «іджака, — я записав нашу розмову.