Шрифт:
— Його ставлення до релігії?
— Слушне запитання. Мене це також дуже насторожує. Він атеїст, страшенно лає клерикалів, усі мої розмови про революцію у Ватікані після Другого вселенського конгресу ні до чого не привели, завжди оперує архівними матеріалами радника посольства рейху при Ватікані Менсгаузена, який передавав у Берлін текст проповіді епіскопа Константіні: «Вчора на землі Іспанії, сьогодні на власній землі більшовизму, де Сатана знайшов своїх представників, хоробрі воїни, серед яких є солдати й нашої країни, ведуть велику битву. Ми всім серцем молимося за те, щоб ця битва привела їх до остаточної перемоги…»
— А про те, як Ріббентроп закликав свого посла у Ватікані фон Бергена всіляко уникати конфронтації з папою, він вам не казав?
— Ні. Мабуть, ще до тих архівів не добрався.
— Вміє працювати з документами?
— Не дуже… Але уважно читає історичні журнали, вони в нього всі помічені маркерами…
— Як ставиться до росіян?
— Період громадянської війни в Іспанії і другої світової оцінює позитивно; до нинішнього московського режиму настроєний негативно. Вони відмовили йому у візі, мої контакти всіляко натискують на цей мозоль, реагує досить хворобливо.
— Чому йому відмовили у візі?
— По-моєму, в одній з його статей були випади, спрямовані проти окремих осіб, а Москва цього не любить.
Фол посміхнувся.
— Можна подумати, що це подобається Вашінгтону. Я вам викладу схему. Поміркуйте, що в ній слабке, що піде в діло, а що взагалі треба відкинути. Отже, ми відкриваємо Вальтеру Шассу деякі матеріали… Мабуть, варто сказати, що ви одержали їх від друзів з розвідки, якої саме, не уточнюйте… Мовляв, росіянин, на прізвище Степанов, теж журналіст, постійно зустрічається з рядом німецьких дослідників, таких, як Георг Штайн, Кнорр і Золле, одержує від них інформацію про долю російських культурних цінностей, викрадених нацистами, причому — в цьому суть мого плану — Кнорру він платить за інформацію, гроші, правда, невеликі, міністерство культури росіян не дуже розкидається валютою, але все-таки платить, тоді як Золле нічого не платить. У чому справа? Де причина? Може, пан Золле — меценат? У нього рахунки в швейцарських банках? А може, він чомусь зобов’язаний безплатно віддавати свої матеріали Степанову?
Річардсон запитав:
— Скільки Степанов платить Кнорру?
— Та ніякого біса він йому не платить. У одного нацисти вбили всіх рідних, другий попав у полон до росіян з розпанаханим животом, вони його врятували від смерті, от і відслужує пам’ять…
— Чого ви хочете добитися, Джос? Я щось не дуже розумію ваш план.
— Це ж добре! Це чудово! Якби ви зрозуміли мій план, він тоді нікуди не годився б!
— Слава богу, я починаю до вас звикати, інакше знову розізлився б. Будь ласка, поясніть, чого ви хочете добитися?
— Мені треба, щоб Золле сказав Степанову: «друже мій, я весь у боргах, у мене немає жодної копійки, будь ласка, дай мені тисяч з десять, щоб я розплатився з кредиторами». І сказати це він повинен не десь там, а в Лондоні, і не коли-небудь, а ввечері восьмого травня, і не просто так, сам на сам, а в присутності ще однієї людини…
— Кого ж?
— Пийте вино, Стів. Лямбруска звеселяє. Плачу я.
— Вальтер Шасс не підійде для вашого діла, — сказав Річардсон і витяг сигарети.
— Невже? Погано. А чому?
— Бо він такий же кабан, як і ви, а я бачу в цьому ділі людську роботу.
— Ну й чорт з ним. Підійде інший, у вас же їх п’ятеро. За вас, Стів. Мені приємно працювати з вами. Слово честі.
III
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Тільки що бачив Врубеля. Вигляд у нього жахливий, очі запали, завжди акуратно, навіть трохи екстравагантно вбраний, зараз він був одягнений недбало, руки тремтіли. «Що з вами?» — спитав я. Він подивився на мене здивовано: «Хіба ви не знаєте, що Олександр Антонович покінчив життя самогубством?!»
Я зразу ж уявив непоказного, лагідного, доброго Олександра Антоновича Ріццоні, його чудове ательє в Римі й наше з ним чаювання. Його повсякчасна опіка над Врубелем, коли той працював там на початку дев’яностих, та й пізніше, як приїхав до старого зі своєю чарівною дружиною, була істинно батьківською. О, як же він умів опікати, вимогливо і водночас по-доброму, який тактовний був у своїх порадах і настановах, який сором’язливий, коли його просили показати нові картини, адже мудрий Третьяков у свою колекцію одним з перших полотен придбав саме його «Євреїв-контрабандистів». Хіба це не оцінка праці художника?!
«А що ж трапилося? — спитав я. — Борги? Чи сімейна трагедія?»
Врубель так само здивовано подивився на мене. «Та хіба ви не читали «Мир искусств?» Його там назвали найгіршим серед усіх сучасних художників! Хіба ви не читали, як чорним по білому було надруковано, що суспільству треба якнайшвидше позбутися всіх картин Ріццоні, які ганьблять наш живопис?!» — «І він через це покінчив життя самогубством?! Вам перепадає не менше, любий Михайле Олександровичу!» — «То я ж молодший, — відповів Врубель, — хто знає, що станеться зі мною, коли я доживу до шістдесяти шести, як Ріццоні…»
Ми стояли на вулиці, повівав вологий вітер. Врубель запропонував піти до «Давидка», на Володимирський проспект, я погодився з радістю, бо час, проведений з генієм, збагачує куди більше, ніж біржова операція.
Врубель попросив шампанського, від їжі відмовився, але я, все-таки, умовив його взяти ікорки, яку тільки от-от привезли з Астрахані. Ми довго сиділи мовчки, потім він підняв келих, сказав: «Мир праху його і добра йому пам’ять у наших серцях. Який же був твердий хазяїн свого життя, який чесний трудівник. А як упереджено витлумачив цю його чесність «Мир искусств»! Безжально, безшабашно, не вболіваючи за долю нашого мистецтва! Господи, в чиїх же руках суд над нами, художниками?! Хто тільки не нападав на нас! Чиї тільки брудні руки не зачіпали найтонші струни чистої творчості?! А хіба ця вакханалія недоброзичливості не плутає реальні уявлення в нашому середовищі? Треба завжди пам’ятати, що праця скромного майстра набагато почесніша, ніж претензії добровільних невропатів, які лизоблюдничають на бенкеті мистецтва. Тоді, коли «невмиті» називали мене «Юпітером декадентів», вважаючи через свою темну наївність, що це страшне зло, Олександр Антонович був такий добрий до мене, такий уважний… Розрадник і друг з променистими дитячими очима. Коли ж ми переконаємося, що тільки праця і вміння дають людині ціну? Коли ми ополчимося проти цієї істини?!»
Він випив, відсунув келих, подивився на мене своїми чарівними очима й заплакав.
Дуже гордий, самолюбивий Врубель сидів і плакав, беззвучно, недвижно, тільки сльози котилися по неголених щоках та дивно смикалися губи, немов він наказував собі вгамуватися, але серце, непідвладне слову, не підкорялося наказу…
Господи, Боже мій, яке тяжке життя артиста, який він вразливий, і як уміють скористатися з цього численні Сальєрі!
Два роки двадцятого століття позначено на світовому календарі, а звичаї наші ще й досі схожі на дикунські, печерні.
Низкий уклін Вашому сімейству.
Щиро Ваш
Василь Скорятін»
4
Своє шістдесятип’ятиріччя князь Євгеній Іванович Ростопчин відзначив на самоті; нікого не кликав; напередодні злітав у Париж, відстояв службу в православній церкві на Рю Дарю, звідти подався до Ніцци, взяв в аеропорту напрокат маленький «фіат» (не любив показного шику, економив на дрібницях, щоб основні кошти вкладати в діло, а за проценти купувати російські книжки, картини, ікони, архіви) і поїхав на кладовище — невеличке, на околиці міста; дорога петляє, як у старому Криму, тут поховані тільки росіяни: Горчакови, Ростопчини, Вяземські, Єпанчини, Пущини, Раєвські, Бенігсени, Кутузови, Романови…
Наглядач кладовища, запійний серб Петя, як завжди в цей день, приготував великі букети троянд: білі — для бабусі, червоні — мамі; їхні улюблені кольори; пам’ять про людей продовжує їхнє життя серед нас, полегшує біль утрати, породжує ілюзію постійної присутності, безперервності буття…
Євгеній Іванович довго сидів біля скромних пам’ятників; потім пройшов маленькими, вузенькими алеями, зупинився біля свіжої могили, спитав Петю, кого поховали тут, чому немає хреста; той відповів, що померла Агрипина Василівна Нессельроде; жила в страшних злиднях, голодувала старенька; на хрест збирають, але пожертвування дають дуже скупо — по п’ять, десять франків, звідки гроші взяти, князю; старі померли, молоді по-російськи не розмовляють, розчинилися, соромляться предків, намагаються прізвище змінити, а вже імен православних і зовсім не лишилось, де був Михайло, там тепер Мішель, де Петро — П’єр; замість того, щоб Маріям стати Марі, де там, у Магдалени пнуться, аби тільки від свого кореня подалі, нещасні ми люди, кочівники; про євреїв кажуть, що вони розсіяні по світу, дзуськи, як уже хто й розсіяний, то це ми, он і колишній помічник американського президента Збігнєв Бжезинський слов’янин, і французький начальник генерального штабу Пєшков, хрещеник Горького Олексія Максимовича, Мішель Татю — Михайло Татищев, та й папа нинішній теж не італієць, а нашої слов’янської крові.