Фол міцно потиснув руку Гадиліну, пильно глянув йому в обличчя, є щось породисте, від Муссоліні; правда дуже помітні сліди від прищів, а втім, подумав Фол, можна трохи підгримувати, нічого, зійде, тим паче в театрі напівтемрява, спробуй роздивися.

— Зголодніли з дороги? — спитав Фол. — Ходімо попоїмо?

— А як же дієта? Я сиджу на дієті, я визнаю здоровий голод! — Гадилін розсміявся, і сміх його не сподобався Фолу — якийсь дуже істеричний, багато ситості і «ячества», характер — особливо під час першої зустрічі — найточніше виявляється саме в тому, як людина сміється, так, принаймні, вважав Фол, а він звик вірити собі й не тому, що не зважав на думки інших, навпаки; просто життя досить часто ставило його в такі ситуації, коли треба було приймати круте рішення, часу на комп’ютерні дослідження не лишалося, або ти — їх, або вони — тебе; дрібниця часом давала відмичку до розуміння контрагента, а це — запорука успіху.

В невеличкому кафе Фол розпочав свій тест; переглянувши меню, сказав:

— Ви не вважаєте, Пат, що тільки в Англії можуть писати так витончено: «скремлд егг віз гріллд бекон, саутід машрумз, томатто енд скотіш потато скоун»? [21]

Дівчина похитала головою:

— Так пишуть у Шотландії. Англійці значно стриманіші, їх більше.

Фол, немов забувши про Гадиліна, посміхнувся:

— Бачите, як ловко я з’ясував, що ви — шотландка!

— На жаль, я американка, містер Фол. Мій дідусь був шотландцем.

— Я поважаю ваш народ.

— Ні, — Пат знову похитала головою. — Я не можу вважати себе шотландкою. Потрапивши в Едінбург, я зрозуміла, що перебуваю за кордоном.

— І все-таки ми — одне ціле.

— Знаєте, як Оскар Уайльд відповів, коли його спитали, в чому різниця між американцями й англійцями?

— Не знаю, — Фол відчував якусь дивну радість, що з росіянином прилетіла саме ця веснянкувата, кирпатенька, голубоока дівчина.

— Він відповів чудово: «в мові».

Фол засміявся; Гадилін, відчуваючи дедалі більшу незручність через те, що розмовляли не з ним, по-англійськи, наче його тут і не було, поцікавився:

— Чого він заливається?

Фол не дав відповісти Пат; він точно вичислив, що дівчині буде легше відповісти йому, якщо він швидко й вимогливо спитає її: рідна мова — головне, що зближає людей, роблячи їх спільністю.

— Коли це сказав Уайльд? — мовив він. — Напередодні трагедії?

— Не знаю. Мабуть, так, — відповіла дівчина, і лише потім пояснила Гадиліну, що мова йде про те, наскільки близькі англійська, американська і шотландська мови.

— А при чому тут Оскар Уайльд? — не зрозумів Гадилін.

Фол знову не дав їй відповісти:

— Вас прислали з ним? Чи ви працюєте по найму?

— Я проходжу практику.

— Де?

— В Сорбонні, там чудова російська…

— Давно працюєте з цим джентльменом?

— Три години, — Пат нарешті всміхнулась, і Фолу дуже сподобалася її усмішка, така вона була відкрита й приязна.

«Якби не мої сорок чотири роки, — подумав він, — якби в мене не було трьох дітей, така дівчина могла б ощасливити. А втім, заперечив він собі, чому я вирішив, що вона думає так само, як я? Ні, я вирішив правильно, у неї ранні зморшки під очима, хоч дуже молода, і в ній є та скутість, яка проявляється у тих дівчат, котрих хтось образив. Зростає покоління хлопців, позбавлених чуйності; це тривожно; справжні солдати — добрі; як правило, жорстокі лише білоручки, розбещені батьками, котрі багато заробляють, такими, як я. Бідолашна Америка, хто зможе за неї воювати? Нестрижені панки? Трясучі наркомани? Тупі хлопці з провінції, які нічого не вміють, якщо немає над ними дядька?»

— Три години, — всміхнувся Гадилін. — Це навіть я зрозумів з моєю жахливою англійською… Він вас запитав, чи давно ми знайомі?

Фола почала захоплювати ця гра; кожен тест — форма гри; він не дав Пат відповісти Гадиліну:

— З вами підписали контракт на роботу?

— Ні. Мені сказали, що заплатять післязавтра, коли повернуся.

— Хто вам дзвонив?

— З представництва страхової компанії «ДТ», містер Раббінс.

— Скільки він вам пообіцяв?

— Готель, їжа, транспорт — за його рахунок. Ну, і сто доларів за переклади.

— І ви, — я певен, — вирішили на ці гроші з’їздити до Шотландії?

Пат кивнула; Фол помітив, що на лівій щоці в неї з’являється ямочка, як предтеча посмішки.

Гадилін глянув на годинник, і Фол зафіксував, як він явно це зробив; нічого ке вдієш, в чужомовній країні швидко розвивається комплекс неповноцінності; лише натискуючи на больові точки, можна зрозуміти, на що людина здатна в ділі.

Гадилін дивився на спину Фола, що відбивалась у великому дзеркалі; в усіх ресторанах середнього розряду зловживають дзеркалами; спина була міцна, спортивна.

«Які ж вони тут усі бездуховні тупиці, — подумав Гадилін. — Нічого про нас не знають, дурні, сильні діти. Що вони можуть без нас? Хто компетентний у предметі Росії, як не ми?» Оце вже справжні великодержавні шовіністи! Не бовкнути б такий термін при всіх, люди з Володиного журналу з потрохами з’їдять, чистоплюї».

Гадилін боявся самотності — саме в ті години треба було думати, а думати було гірко, бо всі його мрії про роботу на Заході, про нові книжки, які потрясуть читача, про фільми й спектаклі загинули; ніхто тут нікому не потрібен; кожен тільки про своє; далі свого носа нічого не бачать; яке їм усім діло до нашого болю й туги?! Гроші, гроші, гроші….