— Дуже добре. Іще?

Пат невміло закурила і, подивившись на Гадиліна, сказала:

— Але ж виставка російських художників у Парижі зібрала безпрецедентну кількість золотих і срібних медалей… Про це багато писали…

— Хіба не зрозуміло, фо це був крок Міттерана перед його візитом до Москви?! — розсердився Гадилін.

Фол діждався, поки Пат переклала; нехай вірить, що я не розумію по-російськи:

— Виходить, художники на Заході теж позбавлені свободи, містер Гадилін, якщо вони мусять підкорятися диктату свого президента?

— Думаю, це останній соціалістичний президент у Франції. Вони з ним лиха ковтнули.

Пат попросила повторити останнє слово; Гадилін сказав «наїлися»; вона не зрозуміла, спитала «чого»?

Щоб не розсміятися, Фол закурив, глибоко затягся й мовив:

— А розкажіть-но мені про те, як зустрічалися з ним у Росії? Ви часто зустрічалися?

— Колись ми друфили. Але він купив «ЗІМ» і зразу відділився від нас.

— Що таке «ЗІМ»? — спитала Пат.

— Це дуже великий автомобіль, — відповів Гадилін нетерпляче.

— Вам було прикро, що він купив «ЗІМ»? — спитав Фол.

— Ми не любимо вискочок, містер Фол. Як усі нормальні люди.

— На якому автомобілі ви їздите тут?

В очах у Гадиліна з’явилося неприховане роздратування:

— На старенькому, містер Фол, на старенькому.

— Гаразд. Про автомобіль «ЗІМ» тутешня аудиторія не зрозуміє. А мені розповідайте, мені все цікаво, я хочу зрозуміти, що треба зробити завтра, часу обмаль, ось у чому фокус…

— Це все якась дивина, містер Фол… Хіба не прецедент для хорошого політичного скандалу сам факт, що чекіст у центрі Лондона пудрить мозок шановній публіці побрехеньками про російську культуру?!

Пат знову заглянула в словничок; Фол зрозумів, що вона шукає слова «пудрити» і «побрехеньки», так і було; але переклала пристойно; «пудрити парики» і «байки»; вона, мабуть, думає, що «пудрити парики» застосовне до тутешньої палати лордів або ж до високого суду; а все— таки зрозуміють, по-своєму, але зрозуміють.

— Якби ви довели, що містер Степанов прибув сюди як офіцер КДБ, це було б прекрасно, містер Гадилін.

— Я назву публіці будь-яку з його книжок: фекісти, фурналісти, дипломати…

— Гм… Як ви ставитеся до ідеї свободи підприємництва?

— Так само, як і ви.

— Тоді ваш доказ обернеться проти вас, містер Гадилін! У залі зберуться серйозні люди великого бізнесу. Це особиста справа містера Степанова писати те, про що він пише, ніхто не має права дорікати йому за таке. Це все одно, що дорікати Гремові Гріну і Ле Карре. Можете зачитати уривок з його книг, де він закликав би завоювати Острів силами ЧК? Або щось подібне? Ні. Отже, озлобите публіку, містер Гадилін, бо шановні джентльмени, котрі зберуться в театрі, мають вигідний бізнес з Росією. Вони будуть шоковані, якщо ви, на підставі факту написання Степановим шпигунського бестселера, звинуватите їх у співробітництві з КДБ, що є одним з інститутів державної машини, яка входить — на рівні з зовнішньоторговельними об’єднаннями, — до складу Ради Міністрів Росії…

— Нещасні довірливі бізнесмени… Чим більфе вони торгують з Росією, тим глибфу яму копають собі.

— Це їхня особиста справа. Не треба давати безплатних порад, тут цього не люблять. Я визначив предмет мого інтересу. Подумаймо про нього серйозно, добре? І — останнє: вам не здається, що в своїх передачах по радіо «Свобода» ви робите все, щоб радянські письменники бачили в Кремлі свою єдину надію і захист. Ви ж їх нещадно топчете… А може, доцільніше, навпаки, відвернути їх від режиму, наблизити до нас? Ви згодні? Чим більше ви похвалите Степанова тут, тим менше йому віритимуть там. Це діалектика, містер Гадилін, а з нею сперечатися марно.

Політ до Едінбурга тривав годину чи навіть менше. Ростопчин не помітив, скільки точно, бо весь був націлений на те, з чим він мав незабаром зустрітись. Перегорнув довідник, який лежав на столику: «Що купити в Шотландії»; з’ясував для себе, що шотландське слово «Грасс-маркет» близьке до німецького, дивно; став найбільшим ринком ще в тисяча чотириста сімдесят сьомому році, що гральні карти Соммервіля з Едінбурга — найелегантніший подарунок, а фірма Джофрей пропонує великий вибір національного одягу (чому б не повернутися до Цюріха в картатій спідничці, дуже ефектно); від обіду, запропонованого стюардесою, відмовився; шкодував, що не зможе подивитися колекцію Баррела, все-таки до Глазго дев’яносто кілометрів, а колекція унікальна: Рембрандт, Лукас Кранах, Дега, Мане, Сезанн, чудовий китайський фарфор, персидські вироби з металу; першу картину в свою колекцію сер Уїльям Баррел придбав шістдесят п’ять років тому, коли йому було п’ятнадцять; десять шилінгів, котрі дав йому батько, щоб він купив м’ячики для крокету, хлопець витратив на акварельну картинку, яку продавала сива, напівбожевільна бабуся…

У невеличкому, компактному аеропорту Ростопчин зайшов у аптеку, купив пілюлі для серця (запропонували сім різних упаковок, усі для стимуляції серцевого м’яза; вибрав червоно-синю, найдорожчу, дев’ять фунтів), подзвонив серу Мозесу; підійшов дворецький; здавалося, він тільки й чекав дзвінка незнайомого гостя з Цюріха.

— Вам треба взяти таксі, князю. Є дві дороги, якими варто скористатися. І та й та пов’язані з пам’яттю сера Вальтера Скотта. Можете поїхати через Піблс уздовж берегів прекрасної Туїд до Мелроз, або ж мимо замку сера Вальтера, цей шлях коротший, і ви встигнете помилуватися Абботсфордом, не знаю, чи відкритий музей нашого корифея в ці години для огляду. Якщо летітимете ранковим рейсом, номер у готелі для вас замовлено.