Ростопчин підвів очі; в них блищали сльози.

— Мені переклали це, — сказав сер Мозес, — я був шокований тоном і змістом. Але найжахливіше те, що після трагічної загибелі живописця Двір Його Імператорської Величності не захотів купити його серіал, і американці запропонували вдові мільйон доларів за роботи покійного Верещагіна. Вона вблагала вашого государя взяти картини за десяту долю американської ціни. І невдовзі покінчила життя самогубством. Брат художника також. Якась лиха доля тяжить над вашими геніями, страшна, незбагненна доля…

Ростопчин повільно допив віскі, взяв солоний горішок, подихав на нього, але не з’їв, поклав на срібну підставочку, запитав:

— Отже, ви боролися в «Сотбі» з американцем для того, щоб утвердити європейську тенденцію на нашому континенті…

Сер Мозес усміхнувся.

— Я думав, ви все ще давитимете на мене своєю скалькульованою незацікавленістю… Мій друг Ян Флемінг, який згодом став таким знаменитим через свого Джеймса Бонда, і я працювали з сером Годфрі, начальником військово-морської розвідки Імперії… До речі, вам не здається, що «імперія» звучить надійніше, ніж «співдружність націй»? — сер Мозес знову всміхнувся. — Після того як росіяни проголосили «союз нерушимий», а потім почалася війна з Гітлером, і Рузвельт став дошкуляти нам «імперіалізмом», Черчіллю нічого не лишалось, як мовчки погодитися на британський паліатив, от і вийшла «співдружність»… Розвиток світу воістину циклічний, події в Петрограді, які так негативно сприйняв Лондон у жовтні сімнадцятого, все-таки основоположенням нової якості Англії через якихось тридцять років. Світ парадоксальний… Але ж ви хотіли знати, чому я боровся в «Сотбі» проти американця… Після того як Гітлер увійшов до Парижа переможцем, і Серж Ліфар танцював на його честь в Опера…

— Він не танцював на його честь, — відповів Ростопчин, стримавши несподіване бажання заново роздивитися обличчя співрозмовника. — Це помилкова інформація.

— Невже? Дивно, ми одержали її від людей де Голля. А втім, це деталь; вона не істотна. Істотне зовсім інше — крах британського експедиційного корпусу в Дюнкерку, коли Гітлер викинув нас з континенту. Саме тоді американський військово-морський аташе Алан Керк сказав серу Годфрі, що Британію буде розгромлено до кінця серпня сорокового року, якщо тільки Сполучені Штати не прийдуть на допомогу. Американець, він звик називати речі своїми іменами, що думаю те й кажу, Америка велика, Англія маленька, Америка зберігає нейтралітет, Англія протистоїть Європі, окупованій Гітлером… Але сер Годфрі запропонував Керку побитися об заклад на півкрони; той відмовився, вважаючи, що своєю відмовою він щадить нашого шефа; для американця все одно — мільйон чи півкрони; головне — грошова одиниця, з півкрони може початися мільярд. Ви не можете собі уявити, князю, яка складна ситуація була в той час… Тепер в Америці не люблять згадувати про ту задушливу атмосферу ізоляціонізму, що панувала тоді за океаном. Лише після смерті Рузвельт став символом Америки, а в сороковому році ми, в розвідці, аж ніяк не були впевнені, що його переоберуть на новий строк. А якби його не переобрали, переконаний, Америка не вступила б у війну, або вступила б значно пізніше. Отже, наше завдання, розвідки Імперії, полягало в тому, щоб зробити все для переобрання Рузвельта, а це була нелегка справа, повірте. Ми почали з дезинформації, з гігантської, не відомої ще світові дезинформації, коли сер Уїнстон особисто складав звернення до англійців, а через їхню голову до всього світу, змальовуючи ситуацію на фронті не такою, якою вона була насправді, а такою, яка потрібна була, щоб американці зрозуміли: їх чекає трагедія, коли Рузвельт знову не прийде в Білий дім… Сер Годфрі спостерігав, як Черчілль робив ці свої промови: в одній руці довжелезна сигара, в другій — віскі з содовою; одягнений у зім’яту куртку з багатьма кишенями; ходить по величезному кабінету, диктує, не дивлячись на стенографістку, поряд, для страховки, друкарка, яка бере з голосу; зрідка поглядає на сера Годфрі, немов запитуючи, чи не дуже його заносить, Черчілль вважав себе першокласним журналістом, і неспроста, саме тому він і став прем’єром — з великої популярності у ще більшу популярність… Він, наприклад, дозволяв собі виголошувати по радіо, що половину німецьких підводних човнів уже потоплено… Та ми знали — це не відповідає істині… Годфрі виступив проти Черчілля, — звичайно, дуже стримано, коректно, як і подобає джентльменові, — але виступив. Він вважав, що люди, наділені владою, не дуже люблять інформацію, яка здатна викликати політичні складності… Я схиляюсь перед сером Уїнстоном, але й перед сером Годфрі я теж схиляюся, тому й закінчу цю нудну, сумну й довгу новелу про те, як ми втретє привели Рузвельта до влади, як створили американську розвідку, і що ми дістали в подяку за це… А втім, можливо, я вже набрид вам?

— Ви розповідаєте дуже цікаво… Стає трохи страшно за світ, у якому живеш… На поверхні — суща нісенітниця; головне, що визначає епоху, стає відомим, коли наш поїзд уже пішов, ми старі, і на подальший розвиток подій вплинути не можемо…

— Можемо… — несподівано сухо сказав сер Мозес. — Тому я вам усе й розповідаю… Словом, прем’єр-міністр саме серові Годфрі доручив зробити так, щоб британська розвідка сприяла створенню американської секретної служби… І Годфрі вилетів у Вашінгтон з Яном Флемінгом, а я залишився на зв’язку в Лондоні. Ви не уявляєте, яка нелегка була місія сера Годфрі… Адже джентльмени з міністерства закордонних справ мріяли, щоб його місія провалилася. У Вашінгтоні він стикався з тими, хто не хотів війни з Гітлером і вимагав продовження нейтралітету… Розвідувальне управління Штатів, котре очолював бригадний генерал Шерман Майлс, що представляв інтереси армії, капітан першого рангу Керк, який керував морською розвідкою, і шеф ФБР Едгар Гувер жили за принципом щуки, рака й лебедя. Єдиною надією сера Годфрі був Білл Донован. Він зустрівся з ним у Лондоні ще за рік до свого польоту у Вашінгтон… Польоту, який привів його до падіння… Ні, я не звинувачую Черчілля; політика — це битва гігантів, хай виграє сильніший, спортивний термін цілком застосовний до протистояння державних лідерів, нічого не вдієш… Мені здається, він провів грандіозну операцію з Донованом, наш сер Годфрі… Він підставився під нього, він зіграв роль довірчого інформатора американця, який рвався до влади в американській розвідці… І таке буває, чого тільки не зробиш на користь справі… Якби просочилася хоч крапля інформації про те, що ми працювали з Донованом, а не він з нами, грі сера Годфрі настав би кінець. Америка все ще стояла б на роздоріжжі, а це загрожувало крахом для Британії… Саме Донован, вислухавши у Вашінгтоні розповідь сера Годфрі про те, що Гувер та іже з ним всіляко опираються самій ідеї спільної роботи проти нацистів, висунув ідею про необхідність зустрічі Годфрі з Рузвельтом. Інакше справа приречена на провал. Ян Флемінг, який працював до війни в агентстві «Рейтер» — цілком надійний дах, — зв’язався з одним з редакторів «Нью-Йорк тайме» Сульцбергером, той подзвонив дружині президента Елеонорі, вона влаштувала вечерю, на яку запросили сера Годфрі; після прісної їжі й нудного фільму мого шефа покликали до кабінету Рузвельта; розмова тривала півтори години, і це була нелегка розмова, яка, проте, закінчилася тим, що в Сполучених Штатах створили відділ стратегічних служб, ВСС, на чолі з Біллом Донованом. Наше завдання було виконано, сер Годфрі переміг, і за це, звичайно, його перевели з Лондона в Індію, командувати тамтешніми підрозділами нашого флоту, що ж, боротьба є боротьба, але діло було зроблено, Америка обрала шлях війни проти Гітлера… Однак наприкінці сорок четвертого року люди Донована закусили вудила, забувши, кому вони зобов’язані своїм народженням… Ми, острів’яни, князю, ми не прощаємо образ. Чим ближча нам людина по духу, тим болючіше ми сприймаємо образу… Ми не прощаємо образ, саме тому Черчілль і виступив з промовою у Фултоні: нехай Америка — з його подачі, — стане першою в проголошенні доктрини сили проти Росії, нехай; все одно останнє слово залишиться за нами, і рано чи пізно ми це своє слово ще скажемо. Я, принаймні, сказав його сьогодні вранці в «Сотбі» і повторюю зараз, уступивши вам Врубеля… Культура — шлях до політичного діалогу з Москвою, хіба не так?

Ростопчин похитав головою, всміхнувся, підвів очі на сера Мозеса, довго розглядав, його красиве, не торкнуте віком обличчя, а потім мовив:

— Це для вас діалог… Для мене це життя. Тобто пам’ять… Вдячна пам’ять… Політика не для мене, дуже шкодую.

— Я розумію. Але й ви постарайтеся зрозуміти мене, князю. Я, — через факт моєї минулої діяльності — не можу відкрито допомагати вам і містеру Степанову, це проти статуту мого клубу, хоч і колишнього. І все-таки, якщо вам чи містеру Степанову потрібна буде допомога, ось моя картка, я до ваших послуг. Але при одній умові: моє ім’я не має права стати надбанням преси.

Лисим, який окликнув Степанова в холі «Савойя», виявився Валера Распопов з іранського відділення, він був на курс старший; «А я — Ігор Савватєєв з арабського, пригадуєш?» — «Ні, пробач»; з Валерою, Суриком Широяном і Зією Буніятовим виступали в одній концертній бригаді, їздили з шефськими концертами в колгоспи Підмосков’я; найпопулярнішим був їхній номер, коли вони співали, — на мелодію відомої в ті роки пісні — свою, студентську: «Іди вперед, наш караван, Степанов, я і Широян».