— Алло, добрий день, пан доктор Золле, це Дукс, мене перехопили біля дверей, ішов на обід, як поживаєте?

— Будь ласка, назвіть мені телефони тих панів, яким Степанов платить гроші.

— Що?! Ви мене плутаєте з кимось, пан доктор Золле! Я пропонував гроші за вашу документацію, п’ятнадцять тисяч марок, наші умови залишаються в силі, але я не знаю, про якого Степанова йде мова. Ви мене плутаєте з кимось…

Карбуючи кожну літеру, Золле майже викрикнув:

— Мені дзвонили! З вашого товариства! І назвали імена тих дослідників, яким Степанов платить гроші! Я вимагаю, щоб ви негайно дали номери їхніх телефонів!

— Пан Золле, — голос на іншому кінці проводу став зляканим, — я поговорю з нашими колегами, я передзвоню, не хвилюйтеся, ми знайдемо того, хто з вами зв’язувався.

— Як довго мені чекати?

— Я передзвоню надвечір.

— Ні, я наполягаю, щоб ви з’ясували моє питання негайно! Чуєте? Негайно!

— Але це неможливо, пан Золле. Люди пішли на обід. Троє колег у відпустці, п’ять чоловік у відрядженнях. Я постараюсь зібрати інформацію, але раніше вечора мені нічого зробити не вдасться. Будь ласка, не хвилюйтеся, ми все з’ясуємо.

Розлючений Золле ударив долонею по важелю, почувши довгий гудок, набрав номер довідкової служби, спитав, як з’єднатися з бюро довідок Лондона; йому продиктували; він передзвонив ще раз, не думаючи, що скаже Ростопчину, Степанову чи людям «Сотбі», головне — сказати те, що він мусить сказати; боже мій, що роки й злидні роблять з людьми?! Дівчина з лондонської служби інформації німецької не знала, щось довго пояснювала йому, а він — несподівано для самого себе — почав болісно підраховувати, скільки йому коштуватиме ця нікому не потрібна міжнародна розмова; по рахунках не платив уже три місяці; який жах; ось-ось відключать номер, німота…

Потім подзвонив у Цюріх, у бюро князя; як це я зразу не здогадався, старий віслюк?! Попросив секретаря негайно подзвонити в Лондон, в «Сотбі», це на «Нью-Бонд стріт, тридцять два; будь ласка, запросіть до апарата князя; еге ж, він там; він безумовно в залі; скажіть, що Золле має намір зробити екстрену заяву; я жду біля апарата; будь ласка, поспішіть, справа надзвичайної ваги».

Секретар передзвонила через півгодини, саме тоді, коли Золле знову вирішив дзвонити їй; раніше за таку роботу гнали в шию.

— Пане професор доктор Золле, я повинна засмутити вас, торги давно скінчилися.

«Що ж робити? — Золле вже вкотре повторював це тупе безсловесне в своїй безнадії запитання. — Що ж мені робити?! Боже, поможи і навчи! Як діяти?!»

З цим він і заснув.

Розбудив його телефонний дзвінок; за вікном уже смерклось; скільки ж я спав; вічність; треба зв’язатися з камердинером князя; мабуть, він знає його телефон у «Кларіджі»; хай попросить його подзвонити мені; а може, це він дзвонить?

Золле встав, підійшов до телефону, думаючи про те, яка буде його перша фраза; я мушу вибачитися; саме так; інакше мене неправильно зрозуміють; я так і скажу: був якийсь амок, пробачте мені, князю; передайте Степанову, що я жду його дзвінків, ми й далі працюватимемо разом; з ким не буває зриву; роки; нерви не витримують; ні про які гроші не може бути й мови; продам квартиру, на борги вистачить, а собі орендую кімнату на першому поверсі, це набагато дешевше…

Він рвучко зняв трубку.

— Алло.

— Це Райхенбау.

«Будь ти проклятий, — стомлено подумав Золле. — Ростопчин мені не подзвонить. Я поводився, як істерик, а вони, ці вилощені князі, не люблять, коли поводяться щиро, вони звикли хизуватися, для них головне — зовнішня манера поведінки, що їм до того, в якому становищі я опинився?! Стривай, — він знову осадив себе. — Що з тобою? Так, усе жахливо, так, ти не зміг знайти те, що хотів знайти, але навіщо ти звинувачуєш тих, хто до тебе найближчий? Завжди в усьому звинувачують найближчих, кого ж іще? Тих, хто далі, остерігаються, бо вони чужі… Бідолашна Анна, це я винен, що її не стало! Я, тільки, я!»

Золле відкашлявся, відчуваючи, що зараз зірветься; це буде непростимо; шакали люблять падло, не можна робити їм приємність; змусив себе говорити трохи ліниво, дуже спокійно:

— Слухаю тебе, дорогий Райхенбау.

— Ні, це я тебе слухаю.

— Завтра я йду в контору, щоб якнайшвидше продати квартиру. Отже, грошей у мене вистачить з лишком, аби розплатитися з тобою й Рівом.

— Ми не дозволимо продавати квартиру Анни. Це її власність… Ти їй ніхто. Квартира належить нам.

— Звертайтеся до суду.