Однак коронний матеріал ще не було підготовлено. Це треба зробити дома: дві-три публікації про те, як фірма «АСВ», страхування культурних цінностей, бібліотек та архівів, дістала інформацію про те, що в світі ходять твори російської, польської, угорської, чеської, французької та італійської культури, викрадені нацистами з державних музеїв. «АСВ» не може страхувати крадене; нацизм зламали мужністю чесних американських, російських та англійських хлопців, які звільнили Європу від коричневого жаху; але компетентні працівники «АСВ», залучені до розслідування інформації, з’ясували, що факти не відповідають дійсності; все награбоване нацистами давно повернено законним власникам; йшлося про черговий шантаж Москви, що має як ідеологічні, суто пропагандистські цілі (повсякчасне мусування чуток про те, нібито багато нацистів співробітничало з відповідними службами США), так і тривожніші, пов’язані із спробою підірвати довір’я громадськості до самого інституту страхування.

Це Америка прочитає; це передрукують у Європі; це буде перемога, аби тільки цей бісів князь не купив газети, а доїхав до театру, аби тільки він сів у перший ряд, на відведене йому місце і вручив цього психопата Врубеля своєму одноплеміннику!)

Світло в залі повільно погасло; лише два прожектори висвічували Годфрі й Степанова; і все-таки Степанов бачив Распопова і Савватєєва в другому ряді, бачив порожнє, — наче вибитий зуб, — місце Ростопчина в першому; побачив Ігоря з торгпредства, теж сходознавець, учора не зміг приїхати: політики сваряться, а торговці продовжують своє діло; не буде обороту капіталу — світ зупиниться.

— Леді і джентльмени, — почав Годфрі, — насамперед я хочу привітати вас у цьому залі. Дозвольте представити нашого російського гостя, містера Степанова. Ми з ним по різні сторони барикади, але нині барикада розділяє не вулицю, а світ, тому будь-яка спроба поговорити один з одним, відклавши набік зброю, угодна богові, який створив людей для життя, а не для смерті. Діалог через барикади бажаний прогресові, — на цьому я стою і з цього починаю нашу зустріч.

В трьох місцях залу заплескали; «підсаджені», подумав Степанов, даремно він це затіяв, щось у цьому є жалюгідне; панувало напруження, воно було гнітюче.

— Дім, — Годфрі обернувся до Степанова. — Я хочу, щоб ви самі розповіли про себе присутнім.

— Краще б з вашою допомогою.

— Чудово. Де ви вчили англійську?

— В інституті сходознавства.

— А якою була ваша основна мова?

— Афганська. Пушту.

В залі пробіг шепіт.

— Скільки вам років?

— Я старий. П’ятдесят три.

— Ви одружені?

— Я живу сепаратно.

— Це дозволено в Росії?

— А в Англії дозволено вранці вмиватися?

Годфрі засміявся:

— О’кей, о’кей, я не хотів образити вашу країну своїм запитанням, у. нас досить туманні уявлення про те, що у вас дозволено, а що — ні. У вас є діти?

— Двоє.

— Ви дружите?

— Я думаю, що дружимо, але точніше відповіли б вони самі; батьки частіше помиляються.

Годфрі різко обернувся до залу».

— Леді і джентльмени, зараз мої любі помічниці роздадуть вам папірці для запитань. Будь ласка, напишіть своє ім’я, адресу, фах. Потім помічниці зберуть ваші запитання, я їх зачитуватиму. — Він знову звернувся до Степанова. — Дім, ви — письменник. Яка тематика ваших книжок?

— Різна.

— Ви пишете документальну прозу чи віддаєте перевагу вимислу, белетристиці?

— І так і так.

— Ви пишете про політику?

— Про неї також. Світ надзвичайно політизований; люди, слава богу, почали цікавитися політикою, мені це подобається, хоч якась гарантія від можливого безумства.

— «Слава богу»? — перепитав Годфрі. — Будь ласка, не ображайтеся, але хіба в Росії можливе публічне використання оцих двох слів? Я маю на увазі «слава богу».

— Коли б ваші видавці публікували більше нашої літератури, ви не запитували мене про таке. Це аналогічно тому, якби я спитав вас, чи дозволено в англійській мові вживати слова «революція» і «товариш».

— Про те, хто кого більше публікує, мабуть, ми говоритимемо пізніше, коли надійдуть запитання із залу. Поки що я — узурпатор вечора, отже, вам доведеться відповідати стисло й однозначно. Я прочитав у американській літературній енциклопедії, що ви писали книжки про політиків, шпигунів та сищиків. Це правда?

— Абсолютна.

— Ви це робили за завданням?

— Письменник схожий на собаку: і той і другий не люблять ошийників.

— Вас направили сюди розповісти у нашому сьогоднішньому шоу про культурні програми в Радянському Союзі. Як поєднати ці теми в творчості! політика, шпіонаж, культура?

— У вас опубліковані документи про те, що американський розвідник Даллес поставив перед нацистським шпигуном Вольфом головну умову для початку сепаратних переговорів у Швейцаріїї повернення картин s музеїв Італії. Теми, як бачите, пов’язані: політика, шпіонаж, культура.

— Чи не здається вам, що захоплення воєнною темою в літературі веде до мілітаризації суспільства?

— Літературу, яка прославляє війну, не можна вважати за літературу. Така продукція справді спонукає суспільство до мілітаризації. А наша література про війну виховує ненависть до неї, бо показує її страхіття, яких, на щастя, ви не зазнали.