Сер Мозес Грінборо подзвонив генералові Бромслею, як тільки з аеропорту Хитроу йому повідомили, що Степанов цілком благополучно пройшов таможений догляд і подався, притиснувши до себе Врубеля, в невеличкий тісний бокс, де пасажири чекали посадки на літак, що летів до Москви.

— Усе гаразд, — сказав сер Мозес. — Тепер він прийде до мене й тільки до мене. Куди йому ще йти після всього, що сталося? Отже, є всі підстави вважати, що саме ми, англійці, а не містер Фол, зможемо зробити висновок: за чиїм завданням, як і де Степанов шукає культурні цінності. У версію його «власної ініціативи» я, признатися, теж не дуже вірю. Ну, що скажете? Здатні ми, старі, на що-небудь?! Чи пора остаточно списувати в архів?

… Ростопчин прийняв дві капсули від серцевого болю; купив перед посадкою на літак; чудова упаковка, дуже красиво намальована людина, пронизана товстими, пульсуючими яскраво-червоними кровоносними судинами, але біль не минав. Він попросив у стюарда маленьку пляшечку віскі, розширює судини, мабуть таки допоможе.

Випив залпом, не діждавшись, поки принесуть склянку з льодом; відчув пахощі ячменю, заплющив очі й зразу побачив велике руде поле з острівцями синіх волошок; це було в Криму, в останній його приїзд туди; він жартував тоді, що таке можливе тільки там; будь-який хазяїн на Заході кожну волошку власноручно висмикував би; збитки для бізнесу; боже, подумав Ростопчин, як це добре, що в нас не висмикують волошки з рудого поля; якась таємнича жіночність прихована в суцвітті рудого й голубого. Та ще він запам’ятав, як по вузенькій, курній дорозі, через поле, неквапливо їхав білявий хлопчина на возі, запряженому буланим конем, а поряд, весело задираючи зад, бігло лоша, схоже на дівчинку-підлітка, таке ж довгоноге й полохливе; тільки б довше бачити мені це, подумав Ростопчин, тільки б не тікало від мене це видіння, боже мій, яке чудове воно і скільки в ньому спокою, воно викликає в мені таку ж загадкову радість, як терпкі пахощі мандаринового варення, що стояли в одежній маминій шафі, коли ми ще жили на Поварській, у нашому домі; яке ж це було заборонене, трепетне щастя, — влізти в маленьку шафу, відчути пахощі мандаринового варення, якихось дивних гіркуватих парфумів; немає й не буде на світі інших таких пахощів; мамочка, Поварська, першопрестольна, сніг за вікном, передзвін дзвонів у церкві Петра й Павла, тихий, протяжний, стрімкий скрип саней і фиркання коней; все в голчастому інеї; гривасті, з глибинно-голубими очима й моховитими, теплими, тріпотливими ніздрями, що пахли свіжим хлібом.

… Дворецький зустрів його на своєму старенькому «рено»; все заарештовано, князю, вас ждуть адвокати; яка підлість; ми залишаємося з вами, що б не сталося.

Ростопчин вдячно поплескав його по плечу, говорити не міг, тиснуло; він помер по дорозі в замок; обличчя його було спокійне; у куточках рота застигла здивована усмішка, в якій видніло щось невиразно дитяче; але так було лише якусь мить; потім лоб і щоки швидко пожовтіли, стало помітно сивину і болісні зморшки на запалих старечих скронях.

Ялта — Лондон

1984 р.