— Я все-таки закінчу про наше Відродження, — посміхнувся Степанов, обернувшись до Годфрі. — Це буде складна розмова, бо я вважаю російським Відродженням іконопис рубльовської школи. Не знаю, чи говорить щось це ім’я аудиторії…

Ростопчин важко підвівся зі свого крісла, обличчя стало зовсім блідим, і сказав:

— На жаль, ні.

Годфрі підняв руку.

— Леді й джентльмени… Я не хотів говорити про сюрприз, який приготовлено для вас… Дозвольте представити вам князя Ростопчина з Цюріха…

Ростопчин обернувся до залу.

— Вчора під час розпродажу картин великих художників батьківщини моє російське серце розривалося від болю і гніву. Я вірю в бога, і він поміг — незважаючи на те, що мені дуже хотіли перешкодити, — повернути Батьківщині картину великого Врубеля. Будь ласка, — він обернувся до дівчат, — вона дуже легенька, підніміть її на сцену… На жаль, я не можу не погодитися зі словами містера Грешева: за всім тим, що відбувалося й відбувається, я бачу возню… І кажу я це, — він вимучено всміхнувся Степанову, — як капітан першого рангу запасу. Тільки звання мені присвоєно не в Москві, а в Парижі на початку сорок п’ятого де Голлем…

Через півгодини Софі-Клер — як тільки Фол подзвонив її адвокату Едмонду і повідомив, який подарунок зробив князь Росії — набрала номер телефону сина.

— Маленький, будь ласка, візьми ручку й запиши текст… Ти повинен зараз же відправити телеграму Едмонду… І, будь ласка, пиши без помилок, тут важливе кожне слово: «Як мені стало відомо, психічний стан мого батька князя Ростопчина вступив у критичну фазу. Якщо раніше він посилав у Росію якісь картини й книжки на суми, що не перевищували десяти тисяч доларів на рік, то тепер, піддавшись гіпнотичному впливу нечесних людей, батько ставить себе й мене на грань фінансового краху, вкладаючи всі наші гроші в сумнівні твори мистецтва, які нібито належать Росії. Усе це більше схоже на маніакальну маячню, ніж на філантропію». Записав? Далі: «Керуючись щирими синівськими почуттями, розуміючи, що батько може розоритися, якщо він і надалі буде так безглуздо розтринькувати гроші, усвідомлюючи, що в його похилому віці можливі будь-які відхилення від психічної норми, прошу розглянути мою позовну заяву, пов’язану з актом встановлення над ним опіки». Коли почнеться процес, я перекажу тобі гроші для польоту сюди, в Європу. Завтра всі його рахунки буде заарештовано, хлопчику. Не хвилюйся, твоє діло владнає Едмонд. Текст телеграми про твою претензію на замок батька в Цюріху я продиктую завтра… Чому ти мовчиш?

— Це дуже жорстоко, мамо.

— Що саме, хлопчику?

— Все це.

— Ти хочеш, щоб він віддав наше майно червоним?

— Зрештою, він його заробив.

— Хлопчику, я розумію тебе. Це приємно, що ти такий добрий. Але ти не маєш права забувати своїх дітей. Про себе я мовчу; я стара; мені багато не треба..

— Ти не хочеш поговорити з ним ще раз?

— Це безнадійно. Я ж тобі все розповіла. Він обдурив мене. І обдурюватиме далі. Ти чуєш?

— Так, мамо, я чую.

— Ти відправиш цю телеграму?

— Не знаю.

— Хлопчику, завтра може бути пізно… Мені все пояснив Едмонд…

— При чому тут Едмонд? Я живу… поки що живу з сім’єю в будинку, який купив мені батько… Біля тебе Едмонд… А батько один. Він завжди був самотній…

Софі-Клер заплакала.

— Він міг би повернути мене, якби захотів… Він усім здається добрим і милим… А він фанатик. Одержимий, який не бачить нічого, крім своїх химер… Я ніколи не розповідала тобі всього, я щадила тебе…

— Не плач, мамо…

— Ти вб’єш мене, якщо зараз же не продиктуєш телеграми. Ти знаєш, яка я хвора… Якщо я помру, не впевнена, що ти влаштований, а батько досі палець об палець не вдарив, аби допомогти тобі, — це буде жахлива смерть…

— Не плач, мамочко. Будь ласка, не плач. Я подзвоню тобі. Дай мені подумати. Все-таки він мій батько…

… Ростопчин заїхав по Степанова в готель; його літак відлітав за годину до московського рейсу; Степанов зразу ж помітив на сидінні «Стандарт» і «Пост»; саме в цих газетах було надруковано невеличкі замітки про червоного письменника, який брав участь в шоу, присвяченому культурним програмам за залізною завісою; ніяких шпильок; сухий виклад двох-трьох відповідей; про головну подію вечора на Пікаділлі, про те, що Ростопчин подарував Радянському Союзу роботу Врубеля, не було жодного рядка.

«А я умовив його лишитися саме для того, щоб цей подарунок став подією, — подумав Степанов, не знаючи, що сказати Ростопчину і як поводитися; він почував себе винним за те, що надрукували лондонські газети. — Його правда: все, що відбувалося, відбувалося неспроста. Вчорашній вечір це підтвердив, а сьогоднішні газети — вирок».

Ростопчин немов відчув настрій Степанова, поклав крижані пальці на його руку, всміхнувся.

— Митю, Митю, таке життя. Яким би крутим воно не було, все одно йому треба радіти. І ще: кожен з нас визначний лише в тій мірі, в якій він зміг наблизитися до мистецтва. Знаєш, чому люди зберігають пам’ять про деспотів? Бо ті, на відміну від юрби, могли нагнутися, щоб підняти ноти, що впали з рояля, коли грав Моцарт. Знаєш, чому мене так вабить російське мистецтво? Та хіба тільки російське? Бо воно по-справжньому аристократичне, бо неповторне. Якби світ відмовився від множинності однакових характерів, а став сонмом неповторностей, яке щасливе було б людство! Ось про що я подумав, коли прочитав це, — він кивнув на газети. — Мені тепер буде важко, Митю. Доведеться лягти в клініку. А потім розпочнеться суд. Так, так, суд. Про це теж є повідомлення в пресі… Женя почав проти мене процес. Це син, ти розумієш? За ним стоїть стерво, мені шкода хлопчика, вона ним крутить, але від цього справа не міняється. Вона вміє боротись. Якщо я не зможу бути з тобою, — всяк може статися, не заспокоюй мене, не треба, Митю, — візьму цю візитну картку. І не загуби. Бачиш? Сер Мозес Грінборо. Це він урятував нам Врубеля. Він складна людина, але тим цікавіше тобі буде. «Прості люди» — злочин, у цьому є щось від лісоповалу. Немає в світі простих людей. Є розумні й дурні. Він — розумний. Він просив не вживати його ім’я всує. Але він готовий бути з нами… З тобою… Не думай, я не злякався. Просто дуже болить серце. Цей самий сер Мозес напував мене якимись румунськими пілюлями, забув, як вони називаються, от досада, дуже мені допомогли.

— Геровітал?

— Та невже?! — зрадів Ростопчин. — Звідки ти знаєш?

— Я пив їх. Хороший вітамін.

— От здорово! — Ростопчин через силу всміхнувся. — Давай-но я запишу. На цей раз у книжечку, щоб не загубилося.

— Женю, а може, тобі приїхати в Москву? Я поклав би тебе в хорошу клініку, у нас уміють налагоджувати серце.

Ростопчин подивився йому в очі, ледь кивнув головою, усміхнутися не зміг, зітхнув.

— А вік? Теж уміють налагоджувати? Чи ще не навчилися? Добре, Митю. Йди крізь таможню першим. Я повинен упевнитися, що ти пройшов. До скорої, друже.