Марго прикусила губу й подумала: «Ну, коли ти так хочеш, то й будеш рогоносцем». А постановивши так, вона знову злагідніла. Підійшовши до нього, стала на одне коліно й попросила:

— Коханий мій владарю, хай між нами не лишиться ніякої прикрості від цього дрібного непорозуміння.

І вийшла. А він, дивлячись їй услід, думав про помсту — так само, як і вона.

Скоріше, скоріше! Змови безперестану йшли одна за одною, як дні в Луврському замку, як ішли місяці, а тоді й роки. На один лютневий ранок приготовано великий удар. Двір саме перебрався до Сен-Жермена. Анрі та його кузен Конде поїхали на полювання з наміром не повертатись. Королівство мало повстати, всі «помірковані» вже дожидали — не лише протестанти, а й католики. Губернатори провінцій згодні пристати, одну залогу вже схилено на їхній бік. Принцам досить було з п'ятдесятьма вершниками дістатись туди, і вони в безпеці. Натомість — провал, арешт, вимушена відмова Наварри від усяких таких спроб і клятва ніколи більше не приставати ні до яких заколотників, що надумають порушити мир; навпаки, він повинен вірно й без вагання боротися проти них. Усе це Анрі підписав, хоч не вірив у це, навіть доти, доки тримав перо в руці. Не вірила йому й пані Катрін. Цей Королик — невгамовна голова, він майжe такий навіжений, як її син д'Алансон, що у вирішальний день не поїхав на полювання, а прикинувся хворим. Єдина надія — на незгоду серед самих змовників та ще на зрадників: адже неодмінно знайдеться такий, що всіх продасть. У Сен-Жермені то був ла Моль, красень з могутньою статурою, що нарешті таки наставив роги королю Наваррському. А про що змовчить ла Моль, те відкриє Двоносий, аби тільки викрутитись самому.

Пані Катрін і справді пробачила йому: адже він таки син їй, та й боятись його не варт. Не страшний був їй і принц Конде, тому вона відпустила його, пославши королівським намісником у провінцію Пікардію. А він натомість утік до Німеччини; та їй було байдуже. Ні, насправді пані Катрін побоювалась тільки одного, хоча з удаваним презирством називала його Короликом. Королик — пташка невеличка, але пані Катрін воліла б, щоб він був ще менший. Розривати його шлюб з Марго королева-мати передумала, дізнавшися, що дочка вже зраджує його. Нехай лише про це дізнаються його благочестиві гугеноти — ото високо підніметься він тоді в їхніх очах! А що вони й тепер про нього думають, чого сподіваються від нього? Адже він, щоб урятувати життя, ще раз перейшов у католицтво. А решту своєї доброї слави розтринькав у безглуздих спробах, що їх потім зрікався однієї за одною, тільки-но вони провалювались. А найнижче скотився Наварра, коли злигався з полюбовником своєї дружини, щоб зрадити короля.

Двір тоді жив у Венсені; там було ще менше простору для тих, кого пильнувала пані Катрін. І все ж вони затіяли нову авантюру — чи, власне, знов ту саму: втеча, повстання, допомога німецького війська. Цього разу заводієм був навіть сам зрадник. І вони довірились тому самому ла Молю, що так недавно продав їх. У Сен-Жермені вони дізналися, що це за людина, а у Венсені вже й забули. Як це так? Нехай д'Алансон був навіжений, а Наварра озлоблений, бо йому довелось давати принизливі пояснення. Та однаково, жодна твереза людина не стане поводитись так при дворі, де, як відомо всім, за кожним стежать, а надто за Наваррою та кузеном Франсуа, — не кажучи вже про те, що вони й один одному не довіряли. Та що ж, коли буває така сверблячка діяти будь-що-будь, хоч і марно; це схоже на неспокійний сон. Обидва юнаки вже добре знали, хто такий ла Моль: природжений зрадник, та ще й коханець принцеси, яка завжди буде покірна своїй жахливій матері й усе їй доноситиме. А може, Марго навіть підмовила коханця, і то за материним наказом? Пані Катрін хоче нарешті знати, хто ще готовий до зради і який вигляд матиме спілка її ворогів та їхні наміри, коли вона дасть їй достигнути до суду й кривавої кари.

А вигляд та спілка мала такий: двоє молодих принців, що з різних причин немовби стояли догори ногами й ходили на руках; а тоді кров приливає до очей, і людина нічого не бачить. Крім них — кілька вельмож, із тих, що звичайно виставляють себе дуже розсудливими, поміркованими й вірними. І гадають, ніби розуміють більше, ніж мудра стара королева, а довести це хочуть тим, що вплутуються до спілки з двома авантюристами, одним алхіміком, одним астрологом і одним шпигом. Цей останній щодня доповідав пані Катрін про все, і то були такі дні, як вона любила: повні розумового напруження й розкішного почуття власної переваги, мов у кішки, що, причаївшися, чатує на пташку. Ось та, досхочу настрибавшись без пуття, хоче пурхнути геть — та не втече від пазурів.

Герцог Монморансі, родич покійного адмірала, і маршал Коссе [90] зникли в підземеллях Бастілії. Привселюдно стратили на Гревському майдані двох заводіїв: одного інтригана-італійця, а разом з ним — і це була особлива втіха для такої мастачки, як пані Катрін, — отого ла Моля, що був, сам не помічаючи цього, її знаряддям. Він був також полюбовником її швидкої на кохання дочки, і що вже та витворяла, коли з нього злетіла голова! Корчила з себе просто-таки східну вдову. Звеліла принести їй відтяту голову, набальзамувати її, щоб вона збереглась у всій своїй мужній вроді, оздобити самоцвітами і так возила з собою всюди, поки не захопилася новим коханцем. Тоді вона дбайливо поховала голову в свинцевій скриньці.

Що ж до решти змовників, то астрологи здатні читати по небесному склепінню долю вельможних, а алхіміки вміють передбачати майбутнє по випарах металів. І пані Катрін не зважилась відібрати життя двом таким мудрецям. Вона просто вирішила, що ті мудреці, хоча й підвели спільників у змові, їй провіщатимуть тільки правду.

Інакше вчинила вона зі своїм зятем Наваррою. Звісно, і її нерозумному синові д'Алансону довелось відбувати принизливі допити й грати роль ув'язненого. Але свого Королика стара взяла до себе в карету. Не спускаючи з нього ласкавого погляду і довгі години тішачись його товариством, вона повезла його в Париж, до Луврського замку. А він же сподівався, що не так скоро повернеться сюди. В своєму покої він побачив грати на вікнах, і кому ж, кому доручено піклуватися про його особу? Його щирому приятелю, капітанові де Нансею. В'язень попав у надійні руки.

Він зрозумів це й отямився. Його струснуло, мов від раптової зупинки після надміру швидкої біганини. Дрож безнадії пройняв усе його тіло, а в голові була ще не звідана втома.

— Величносте! Не лежіть стільки на ліжку! — радив д'Арманьяк, — Танцюйте, а передусім — показуйтесь на люди! Хто ховається від людей, той збуджує підозру, а ви її й так збудили вже забагато.

Анрі відказав:

— Моє життя скінчилося.

— Воно ще й не починалося, — поправив його перший камердинер.

— Нижче падати вже нема куди, — нарікав нещасливець. — Я спустився до найнижчого щабля… а цей щабель найбезпечніший, — додав він, здивувавши д'Армадьяка: тому ці слова здалися недоладними. І справді, Анрі спитав його: — Невже я був несповна розуму? Нащо я все це робив? — допитувався він. — Я ж добре знав, чим воно має скінчитися.

— Наперед цього ніхто не знає,— заперечив д'Арманьяк. — Усе вирішує випадок.

— А треба, щоб вирішував мій розум, — сказав Анрі.— Тільки де він був? Наші інтриги тільки затуманюють його, і тим дужче, чим глибше ми в них устряємо. Це тому, що зв'язуєшся з іншими, а ті інші ненадійні. Навіть сам я від цього став ненадійний. Повір мені, д'Арманьяку, більшість наших вчинків робиться догори ногами.