Потім справді трохи грабували, трохи ґвалтували, а декого й вішали за добрим старим звичаєм. Нехай непокірливе містечко знає, як поводитися з новим паном. А потім у містечку лишали офіцера з жменькою солдатів, і влада короля поширювалася ще на кілька миль далі. Принц крові захищав ту владу, весь час їздячи по краю. Недбало казав він своїм друзям — Агріппі д'Обіньє і навіть молоденькому Роні: «Тебе я візьму в свою таємну раду». А коли одного дня прибув і Морней, він захотів, щоб таємна рада короля справді збиралась у Неракському замку: адже дю Плессі-Морней був державний муж і дипломат. Спочатку нагоди скликати раду траплялись не часто. Іноді, повертаючи додому, король отримував повідомлення, що на шляху пограбовано купців. Гайда чвалом туди! Хто дістане назад своє добро, охочіше плататиме податки — не те що селянин, той не викопає своїх грошей зі схованки, хоч би йому розбійники й садибу підпалили. Та однаково він буде вдячний і вірний губернаторові, що врятував йому життя, а його дочкам — честь. А по-доброму ті дочки радо приймають будь-кого з молодих панів — найчастіше самого губернатора. Батько про те часом знає, а часом і не знає. Отак діяв Анрі в невеликій окрузі — яка згодом мала стати великою, — і дбав про те, щоб настав лад, щоб люди мирно працювали і щоб та маленька округа чимшвидше знов заселилася густо.

Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, а вечори стояли такі тихі й теплі, коли губернатор і його радники, чи скоріше офіцери, скінчивши справи, їхали назустріч рожевій заграві, гаразд не знаючи куди. Та це ж бо й є щастя — не знати, де вечерятимеш і з котрою ночуватимеш ніч. У Луврі за всім, що не зроби, стежили підозріливі очі, а потім у передпокоях шепотілись про тебе. І Анрі тепер тим радніше навідував бідних людей; часто вони навіть не знали, хто він: у витертому камзолі з рубчастого оксамиту він мав не бозна-який пишний вигляд, а ще почав запускати борідку й носив повстяного капелюха. Грошей при собі він звичайно не мав, та й хто ж вимагатиме плату за миску капустяної юшки з гусятиною — зветься вона гарбюр — і за просте червоне вино з барила; потім, правда, їм усе ж присилали гроші з рахункової палати в По. Вбогі були від природи ближчі йому, ніж багаті; чому — він не дошукувався та навряд чи й дошукався б. Може, через їхній здоровий запах, не такий, як від короля Франції та його любчиків? І на ньому одежа бувала так само просякла потом, коли він сидів серед них. Чи, може, через круту їхню мову, через прізвиська, що вони давали кожному? Адже і йому раз у раз спливали на язик усякі прізвиська замість справжніх імен — навіть для найчесніших його слуг! Убогому небагато треба для доброго гумору, і такий самий був Анрі.

А втім, він розумів, що йому й не можна бути інакшим. По краю, де чотири тисячі пожарищ і здичавіле населення, не можна їздити пишаючись, як неприступний владар. Один такий тут був: не суворий, не жорстокий, не зажерливий, тільки пихатий, неприпущенно пихатий із простим людом, і простий чоловік за це його вбив. То була осторога для Анрі, і недарма всі бачили його у витертих штанях. Аби тільки крізь них випиналися міцні м'язи! Крім того, він сам розпустив про себе чутку, що не вміє двох речей: лишатись поважним і читати. Для простих людей поважність — це майже пиха; а хто читає книжки, той серед них чужий, хай іде своєю дорогою, і вельможні пани звичайно так і робили. А цей ні. Він живе тут-таки в цьому краю й має не тільки замки, а ще й млин і меле в ньому збіжжя, як і будь-який мельник, та його так і прозивають: «мельник із Барбасти». І люди не допитувалися, чи часто він буває на тому млині і що він там робить. Простий народ не такий цікавий. Хоч він не довіряє вченим, та йому часом досить одного слова, і він уже не дошукується, що під ним.

Король, справжній король, сповнений таємничості — а в дорогому вбранні він не був би такий. Невпізнаний, на погляд нікчемний — він однаково король. Ти впізнаєш його несподівано — і серце тобі завмирає. Якось на полюванні Анрі відбився від свого почту й натрапив на селянина, що сидів під деревом.

— Що ти тут робиш?

— А що мені робити? Хочу побачити короля.

— Ну, то сідай на коня позад мене. Я тебе підвезу до нього, та й роздивишся як слід.

Селянин сів коневі на круп, а дорогою спитав, як же впізнати короля.

— А ти дивись, котрий не скине капелюха, коли всі поскидають.

Нарешті вони спіткали гурт панів-мисливців, і всі поскидали капелюхи.

— Ну, — спитав Анрі селянина. — Котрий король?

А той відповів по-селянському хитро:

— Вельможний пане, котрийсь із нас двох: або ви, або я, бо тільки ми двоє не скинули капелюхів.

Під тими словами ховався й страх, і подив. Хоч король пожартував із селянина, але й той із належною обережністю покепкував з короля. З таких речей король повинен здобувати науку. Нехай простий чоловік випадком разом з ним не скине капелюха, нехай посидить на кінському крупі позад нього, але треба, щоб він не забував ні свого подиву, ні свого страху. Кожна така пригода починається з жарту, а кінчається наукою. Одного разу він у чудовому гуморі поїхав до міста Байона: туди його запросили на бенкет. Коли приїхав, виявилося, що столи накрито просто на вулиці, і йому довелось їсти серед усього народу й відповідати на всі запитання — і хоч як люди тислись до нього, щоб принюхатися до юшки в його тарілці й навіть до шкіряного колета, він повинен був, і сміючись, і розмовляючи тамтешньою говіркою, все ж лишатися королем, таємничим королем. Йому це вдавалося без труднощів, бо душею він був простий, тільки розумом ні. Коли він з честю виходив з такої пригоди, йому бувало легко, мов після виграного бою. А під час самої випроби небезпека забувається: пригода бавить його, й він весь віддається їй.

Біднякам він, коли заходив до них у гості, міг поскаржитись на власні клопоти й робив це зовсім як вони: і з серцем, і з гумором. Вони лаяли його лісничих, що забороняли їм полювати, — тоді він сам брав їх із собою на полювання. Вони чули від нього, який він лютий на свого намісника пана де Війяра [114] , якого французький двір посадив йому на шию замість старого Монлюка. Цей Війяр шпигував за ним, ніби вони й досі жили в Луврі. Місто Бордо не впускало в свої мури губернатора-гугенота, і Анрі, нездатний тут нічого вдіяти, прикидався, ніби йому байдуже. Лиш за бідняцьким столом, коли обличчя вже розчервоніються, він давав волю своїй люті й робився серед них бунтівником, як і всі тутешні протестанти, їхнє протестантство було для них зброєю — і стало зброєю й для нього. Він вірив у те ж, що й бідні люди.

По краю вешталися гугенотські банди й збирали данину незгірш за будь-які інші: щоразу спочатку пограбують церкву, потім на якийсь час від'їдуть, а через три дні, як доти їм не наготують відчіпного, вдираються в панський дім. Один такий пан поїхав скаржитися до Нерака, але губернатора не завжди можна було зразу розшукати в замку. Скаржникові сказали, що він гуляє в своїх садах над Баїзою. А ті сади тягнуться на чотири тисячі кроків — його широких кроків. Підіть, пане, пошукайте його там. Струмочки, високі дерева, все в однаковій сизуватій зелені, і верхівки змикаються над рівною, мов шнур, алеєю, що зветься «Гаренна», Сюди до парку, пане, а он місток до квітників і теплиць. Та не кваптеся так, пане, що у вас, горить? Бо ще проґавите його. Ви, пане, заглядайте в усі куточки, в кожну альтанку. Може, король Наваррський десь там сидить читає Плутарха. Але по той бік — королівський павільйон, там стоїть варта. Ви його впізнаєте по червоній ґонтовій покрівлі. Червона покрівля, а сам білий-білий, так і в воді віддзеркалюється. Тільки, пане, туди не пхайтеся, боронь вас боже! Якщо губернатор там, ніхто не сміє й питати, що він там робить і з ким сидить!

Наляканий дворянин, так нічого й не домігшись, поїхав з Неракського замку, маючи в серці злість на губернатора-гугенота. Одначе коли на третій день розбійники, як і обіцяли, з'явились по гроші, хто наскочив на них із засідки, хоч аж до останку його не бачили й не чули? Ватажка банди Анрі наказав повісити, немовби той і не був його одновірцем. А решту розбійників забрав до свого війська. Вечеряв у панському домі; господар з родиною був безмежно щасливий і зразу послав усім родичам і приятелям звістку, як його порятував губернатор-гугенот. Оце справді перший принц крові! Доведеться-таки зважати на нього, — а може, він ще й стане королем Франції, як не залишиться більше наступників трону. Та це ще хтозна-коли буде, а поки що, з ласки своєї, нехай захищає наші села від своїх одновірців. Він насамперед вояк, майстер наводити послух і ворог усіх розбійницьких банд та озброєних волоцюг. Хто з них не запишеться до жодного офіцера в загін, того карають; але хто складе присягу та ще, може, й платню отримає, а тоді втече, того чекає зашморг. І базарна сторожа нарешті знову є.