«Налагоджується», — думає Анрі; він сам дбає про те, щоб такі листи й розмови ходили по краю. Довіра незнайомих людей дуже важлива: вона може змінити навіть факти. От якби, приміром, людям здавалося, що в цьому краю є тільки одна віра, як багато можна б тоді зробити! У його війську були перемішані католики й гугеноти, і він дбав про те, щоб цю новину помітили і як слід оцінили. І серед його придворних у Нераку було не менше католиків, ніж протестантів; більшість дворян служили йому не за платню, а з відданості йому та його справі, і всіх їх він привчав до взаємної пошани й миролюбності — не завжди з однаковим успіхом. А самому королю його Роклор і його Лаварден [115] були так само близькі, як і його Монгомері [116] та його Люзіньян; він неначе вже й не пам'ятав, що останні двоє однієї з ним віри, а перші двоє — ні.

Е, він це добре пам'ятав — і все ж знаходив відвагу навсупереч загальній думці й усіма визнаній істині вголос заявляти: «Хто виконує свій обов'язок, той однієї віри зі мною, а я однієї віри з відважними й добрими». Так він і казав, і писав у листах, хоч із цих слів могли сплести йому сильце. Але в нього позаду були Лувр, довга неволя, брехня, смертельний страх: він згадував різанину в ім'я віри. Якраз він міг би зненавидіти все людське. А він натомість спирався лиш на те, що мало об'єднати всіх людей, тобто на відвагу й добрість. Звичайно, він не був такий наївний. Що люди відважні — це так. Навіть у Луврі більшість нас були відважні. А чи добрі? Досі майже всі остерігаються показувати свою добрість. Бо для цього потрібна не тільки відвага, а ще й мужність. Але він принаджував людей і сам не помічав чим: тим, що свою добрість присмачував хитрістю. Люди не зневажають лагідності й терпимості, коли почувають, що їх перехитрили.

Мир у королівстві знову не клеївся. Той мир названо ім'ям монсеньйора, брата короля Франції. Монсеньйор, уклавши його, став уже не герцогом Алансонським, а герцогом Анжуйським і побагатшав на сто тисяч ліврів ренти. Навіть платню його німецькому військові сплатив король, проти якого воно воювало. Монсеньйор міг би вже й угамуватись, одначе так і не спромігся на це за своє коротке життя. Ні, він знову подався до Фландрії [117] , захотів стати королем Нідерландів і з того трону простягти руку до руки королеви Єлизавети Англійської, що їй тим часом минув уже сорок п'ятий рік. З цієї пари — довгоногої королеви та її «італійчика», як називала вона Двоносого, — чимало сміялись вечорами в Нераку, коли губернатор зі своєю таємною радою за келихом вина обговорював новини. А взагалі той мир, що йому дали ім'я монсеньйора, не клеївся. Парижани навіть не прийшли, коли король Франції влаштував, фейєрверк. Ліга зухвалого Гіза все підбурювала народ, і дуже мало було в королівстві столів, сідаючи за які, люди не питали сусіда про його віру. Тому король Франції скликав у своєму замку Блуа збори всіх станів [118] . Протестантські депутати не поїхали туди — вони аж надто добре знали, як там уміють обдурювати. Але король Наваррський звелів писати, послання про мир своєму дипломатові, панові дю Плессі-Морнею, а головне — писав і сам.

Усі інші мали єдиний клопіт — як нашкодити одні одним: і протестанти, й католики. Другі, сильніші, закликали до насильства, перші — вимагали гарантованої безпеки. Та слабшому слід не наполягати на своїх правах, а кликати до терпимості й доброти: під захистом цих двох чеснот він легше набереться сили. А чеснота, поєднана з силою, знаходить більше прибічників, ніж сама чеснота або сама сила. Анрі й його посол були згодні щодо мети і йшли до неї одним шляхом. Своє послання зборам станів Морней підсунув одному добромисному католикові, ніби той сам його склав, тим часом як то був витвір благочестивого й хитрого Філіппа дю Плессі. Анрі ж зі свого боку власноручно написав туди, що він просить бога відкрити йому, котра віра істинна. Тоді він служитиме їй, а фальшиву виганятиме з королівства, а може, зганятиме й з усього світу. На щастя, бог поки що не послав йому ніякої звістки про це, отож не було небезпеки, що Анрі муситиме віддати свої укріплені міста.

Проте він робив усе, що лишень міг, щоб не спалахнула знов усобна війна, — і коли король Франції відрядив до нього послів, негайно виїхав їм назустріч. Ті посли мали вмовити його, щоб він повернувся в католицтво, і то в мурах його вірного міста Ажена. Один з них був той самий Війяр, що не впускав його в Бордо, другий — родич Анрі архієпископ Бурбон, але найбільше ваги мав третій, бо то був державний скарбник Французького королівства. Анрі прийняв їх усіх разом, потім кожного окремо. Бо хтозна, що котрий може ще сказати віч-на-віч, надто коли йдеться про гроші. На спільній нараді архієпископ почав нарікати на страждання народу, і Анрі заплакав, але собі подумав, що страждання народу — це його страждання, а не пана архієпископа, і якраз через це йому призначено стати королем Франції. А щодо цього, звісно, його напоумив сам бог. І тому він того самого дня послав загін узяти приступом ще одне місто. Добряга Війяр забрав звідти військо, щоб з достатньою охороною зустріти свого губернатора. «Моя маленька перемога! — потай радів Анрі; він не переставав плакати, але хто ж відрізнить сльози радості від сліз скорботи? — Моя маленька перемога!»

Маркіз де Війяр не забарився з помстою. Якось Анрі грав у «довгого м'яча» на подвір'ї свого замку, з чотирьох боків оточеному високими будівлями. Оздоблені вікна, прегарні колонади понад фасадами, широкі, розкішні подвійні сходи вниз, до річки й садів, — усе це його предки вибудували ще двісті років тому, і ту пишноту стережуть чотири грубі наріжні вежі. Але вартові на вежах, звичайно, можуть забавитися з дівчатами, а тим часом ворог скрадається від куща до куща, потім поза будинками — від одного до другого. А в глухому подвір'ї Анрі жбурляє довгастого шкіряного м'яча. Якби він ту хвилину сидів за обідом, то у вузенькому закапелку, зробленому в товстій стіні їдальні, тулився б дозорець і оглядав усю околицю, чи не видно де чого підозрілого. Ніколи не слід забувати про таку осторогу; та тепер уже запізно. Лунають жалібні зойки, ворог удерся крізь четвертий фасад, там уже вхопили когось за горлянку. Гравці у м'яча беззбройні. Поки друзі Анрі втікають сходами до річки, сам він зникає в будинку, і скільки не шукали його там вороги — та марно,

Він тікав попід ногами в шукачів, тоді попід містом, тоді попід ланами. Підземний хід, у який він помацки спустився, був дуже старий, і ніхто на світі, крім Анрі, вже не знав про його існування. Він розшукав кресало й каганець і при його слабенькому світлі обминав ями та завалені місця. Дорога цього разу здалась йому не така довга, як раніше, бо він весь час думав про ворогів, що спіймали облизня. Правда, дихати під землею було важко; зате ж на виході з цієї нори його зустрінуть дві ніжні руки — а в які руки він щойно ледь не попав! І ось нарешті знову сходинки. Анрі погасив каганчик і підняв ляду.

— Обережно! — закричав жіночий голос. — Обережно, там мої голуби!

Жінка, що кричала, тільки-но скрутила голівки кільком голубам і поклала їх долі, якраз на тому місці, де тепер вилазив з-під землі якийсь упрілий і страшенно брудний чоловік. Його засліпило денне світло, і він не впізнав, хто це перед ним — Флерета, дівчина, яку він кохав у вісімнадцять років, а їй тоді було сімнадцять.

Вона не злякалась, коли він виліз із землі, але так само не впізнала його: і через те, що він був такий брудний, і взагалі його обличчя дуже змінилось від усього пережитого, а крім того, він запустив борідку. Лагідні, ласкаві очі напевне виказали б його, та він їх примружив, і тому Флерета його не впізнала. Вона й сама змінилася: обличчя зробилось повне, широке, та й стан потовщав. Розсердившись за виваляних у піску голубів, вона вперла кулаки в боки й почала лаятись. А він засміявся, відповів жартом і відійшов до криниці, щоб трохи причепуритись. Колись давно інша криниця віддзеркалювала їх обох, і вони втопили в ній свої прощальні погляди й останні сльози перед розлукою. «Коли ми вже зовсім постаріємо, ця криниця ще пам'ятатиме нас, і навіть тоді, коли ми вже повмираємо». Це правда; і багато пізніш люди показуватимуть її одне одному й пояснюватимуть: «Отут вона втопилась, та Флерета. Вона ж так його кохала!» Вже тепер більшість гадає, що її нема живої, бо таке прекрасне кохання повинне жити само собою, окремо від людей, що встигли перемінитися.