Того дня скінчилось його дитинство.

— Я добре все бачив і чув, — сказав Анрі своїй матусі, щойно вони вперше дістали змогу поговорити наодинці. Було це вже в Парижі, хоча Жанна приєдналась до королівського поїзду ще в дорозі, коли двір повертався з півдня.

— Ти знаєш, мамо, що я думаю? Альба мене помітив. Листя в каміні було не дуже щільне, а я зачіпав за гілки, і вони ворушились.

— Він міг подумати, що то протяг. А то невже б він не виволік тебе звідти?

— Хтось інший виволік би, тільки не цей іспанець. Я бачив його обличчя — то не людина. Якби він вирішив, що це варто зробити, то просто ширнув би шпагою в гілля, навіть не поцікавившись, хто там сидить. Та для цього він занадто пихатий, а крім того, він був певен, що нічого не можна розчути, так тихо вони розмовляли. Ні! — вигукнув Анрі, побачивши, що мати хоче щось заперечити. — Для мене не тихо. Я твій син і тому зрозумів, що вони замислили проти тебе.

Жанна взяла в долоні його голову й пригорнулася щокою до щоки. Тоді сказала, дивлячись просто перед себе:

— Люди люблять повихвалятись навіть ницими вчинками і прибрехати.

— Люди, але не потвори! — вмить палко вигукнув Анрі. І раптом випручався з її обіймів. — Які вони були кумедні обоє! — І, показуючи матері, спершу гордовито продибав по кімнаті, як герцог, а тоді прочалапав перевальцем, як пані Катрін. Мати бачила, що в нього великий хист передражнювати, але не засміялась. Із цього син зрозумів, що його розповідь таки стурбувала її.

І вона врешті надумала забрати сина й утекти від королівського двору. Вона готувалась так обережно, що й Анрі не здогадувався: почала з того, що поїхала до одного зі своїх маєтків і смирненько звідти повернулась. Але друга Жаннина подорож із сином по її володіннях у різних провінціях скінчилася тим, що вона втекла на південь. До По вони добулись у лютому; юному принцові Наваррському йшов уже чотирнадцятий рік, і якраз тоді він дістав перші настанови, як правити державою і як воювати — що, власне, те саме.

Жанна тепер ставилась до своїх підданих як до ворогів, бо вони за час відсутності їхньої королеви збунтувалися проти істинної віри. І з ласкавої Жанни на якийсь час зробилась жорстока володарка. Сина вона послала з численним штабом дворян та з гарматами помститися за одного зі своїх прибічників, і бунтівникам довелося скрутно.

Зразу після того її родич Конде спробував учинити не більш не менш як напад на короля Франції та його двір. Королева-мати гадала, що сигналом до нових заворушень на півночі й на півдні була втеча її доброї приятельки Жанни, і, як завжди, коли їй ставало скрутно, вдалась до переговорів. Вона послала до Жанни одного пронозливого пана з гучним ім'ям; та хоч як солодко розводився той, Жанна знала, що її просто хочуть знову заманити в свої руки.

Тому вона просто зажадала, щоб її сина зробили справжнім намісником у Гієнні, великій провінції з головним містом Бордо; бо досі Анрі лише мав титул намісника. А що Катерина й тепер не погодилась на це, все стало зрозуміле. Відразу Коліньї й Конде спільно розпочали нову військову кампанію. А Жанна мала таку підозру, що тепер вороги спробують силоміць захопити самого принца Анрі. Особливо кардинала Лотарінгського вона вважала здатним на що завгодно. Він був небезпечніший, ніж королівський дім, бо Валуа вже мали в руках владу, а Гізи тільки жадали її. Жанна д'Альбре по собі знала, що це означає.

Тому вона вирішила перебратись туди, де позиції протестантів були найміцніші,— до Сентонжу, що лежить понад узбережжям океану північніше від Бордо. Анрі охопило радісне хвилювання, та його матір не покидали сумніви.

— Чого ти плачеш, матусю?

— Бо я не знаю, де добро, а де зло. Адже сатана завжди стоїть на перешкоді добру, і хоч би як я вчинила, однаково мушу боятися, що це він мене підбив.

— Ні. Бовуа мені каже, що я вже великий і можу піти на війну.

— А хто такий твій Бовуа? Хіба сатана ніколи не промовля його вустами?

— Цей раз він користується вустами пана де ла Мот-Фенелона. — Так звали посланця Катерини. — Я добре вмію розпізнавати голос лукавого! — вигукнув Анрі.

На це Жанна не відказала нічого. Вона була надто щаслива, що хоча б її чотирнадцятирічний син іще вміє відрізнити добро від зла. Коли Жанна дивилась у його сповнене рішучості личко, тоді вона зневажала своє оточення — тих, що не радили їй розривати з двором, бо самі вони були тільки світські люди або й слабодухи. В такі хвилини вона не боялася й нашіптувань сатани і сама перемагала його в своїй душі. Її син уже доріс до того, щоб узяти зброю, ось що було головне!