«О ГОСПОДИ, ЯВИ СВІЙ ВИД!»

Посланець видобув Жаннин заповіт і, доторкнувшись до нього губами, віддав королю. В тому заповіті не було нічого про її таємні турботи — під кінець вона не довіряла вже й паперові. Тільки одне: вона доручала синові піклуватися про бідолашну меншу сестричку. Аж тоді, коли Анрі прочитав це, в нього з очей ринули сльози. Доти він не плакав.

Раз за разом вигукував він:

— Бідолашна сестричка! Так матуся сказала!

А почуття підказувало: «Треба, щоб вона була зі мною. Бо кого ми ще маємо? Нікого й нічого не мають більш на цьому світі брат і сестра — тільки одне одного. А решта все — омана для очей і серця. Усі жінки, і оте піднесення, що вони дають, і отой страх, щоб котрої не проґавити! А насправді я весь час проґавлюю тільки одну, зате вже щоразу. В неї мені ще ніколи не доводилось випрошувати любов і домагатись розуміння. Ми з нею — тієї самої плоті й крові і не маємо одне від одного ніяких таємниць. Кажуть, що вона сміється достоту як я. А в цю годину вона плаче такими достоту слізьми, але навіть ті сльози, пролиті за нашу матір, ллються не на мої руки. Вона далеко — як завжди була далеко від мене, — і я не бачу її найщирішого страждання, а вона — мого».

Потім посланець сказав, що Катрін хотіла їхати разом з ним. Усе було наготоване: кінь у подвір'ї, карета за містом. Одначе її затримали — не силоміць, а всілякими хитрими вимовками, — аж поки Ларошфуко від'їхав; та і його самого не хотіли відпустити по-доброму, довелося збити бучу.

— То її держать як бранку? — спитав Анрі. Очі його були вже сухі й злі, уста скривилися.

Але так воно не було. За Катрін турбувалися — особливо Марго, наречена, та й сама стара Катерина. Не можна було наражати на нові випадковості весілля, якому так видимо радів двір, — воно було вже досить потьмарене смертю королеви Наваррської. Ще бракувало, щоб скоїлося щось із сестрою нареченого, тендітною молоденькою дівчинкою: адже, можливо, їй навіть дістались від матері слабі легені.

Анрі нахилився вперед, аж до обличчя Ларошфуко, й спитав, увесь тремтячи:

— Справді то були тільки легені?

Посланець довго не відповідав і нарешті лише здвигнув плечима.

— Хто вважає, що їй дали отруту? — спитав Анрі.— Тільки наші?

— Та ні, вороги ще більше. Адже вони самі знають, на що здатні.

Анрі на те промовив:

— А я волію не знати. Бо тоді б довелося без кінця ненавидіти й переслідувати. А надмір ненависті відбирає силу.

Так підказувала йому його натура: жити — важливіше, ніж помщатись, і той, хто діє, повинен дивитись уперед, а не назад, на дорогих його серцю небіжчиків. Проте лишалися ще синівські обов'язки, і через них він, хоча його й поривало, їхати, вгамовував те нетерпіння й ще кілька днів зоставався в Шонеї, дожидаючи підкріплення. Його вірні гугеноти з'їжджались верхи з усіх боків, та й він посилав їм назустріч людей — показувати дорогу. Він хотів прибути до Парижа сильним, як веліла йому мати, королева Жанна. За цей час він передав також останні королевині накази своєму намісникові в королівстві Беарні. Докінчивши листа, Анрі помітив, що зовсім не підкреслив у її розпорядженні того, що стосувалося віри, а воно ж було для його матері найдорожче! Він сам здивувався, що міг так забути про віру, і дописав у листі, що потрібно.

Гонець, що сповістив його про смерть королеви і про вкрай підозрілі обставини тієї смерті, їхав з Парижа чотири доби. А Анрі витратив три тижні, щоб доїхати з Шонея в Пуату до Парижа. Гонець був зовсім знесилений, коли зустрів нового короля. А Анрі часто зупинявся, ночував у селах, приймав підкріплення, пив вино й сміявся. Так, сміявся. Стомлені вершники дивувалися, прибившись до нього: він жваво розмахував руками, вітаючи їх, і жартував їхньою південною говіркою. До тієї години, коли їм зустрівся гонець із лихою звісткою, син уже побачив уві сні матір у її новій подобі, в подобі вічності,— і згадав ще раз те її обличчя перед самою зустріччю з гінцем. Більше він того обличчя не бачив, воно вже ніколи не являлося йому. Згодом він пригадував матір ще молодою, квітучою жінкою, що своєю волею й розумом направляла його в юні літа, — і задля цього ж таки він часто питав поради у її портрета, бо портрети не міняються.

Voyez ce jeune prince deja aux prises avec les dangers de la vie, qui sont d'etre tue ou d'etre trahi, mais qui se cachent aussi sous nos desirs et meme parmi nos reves genereux. C'est vrai q'il traverse toutes ces menaces en s'en jouant, selon le privilege de son age. Amoureux a tout bout de chemin il ne connait pas encore que l'amour seul lui fera perdre une liberte qu'en vain la haine lui dispute. Car pour le proteger des complots des hommes et des pieges que lui tendait sa propre nature il y avait alors une personne qui l'aimait jusqu'a en mourir et c'est celle qu'il appelait la reine ma mere.

Погляньте на цього молодого принца, що вже бореться з небезпеками життя, — такими, як смерть від чиєїсь руки або зрада, та й з тими, що таяться в наших бажаннях і навіть у наших великодушних мріях. Правда, він проходить поміж усіма тими загрозами немов за іграшки, але такий уже привілей юності. Раз по раз закохуючись, він ще не знає, що лиш кохання позбавить його тієї волі, яку марно хотіла відібрати в нього ненависть. Бо тоді ще була на світі одна жінка, яка жила для того, щоб захищати його від людських підступів і від тих пасток, які наставляла йому його власна природа; вона так любила його, що віддала за нього життя, і ту жінку він називав моя мати, королева.

Син небіжчиці, що їхав на своє весілля, бадьоро поглядав навколо. Його тішила швидка їзда. Вітер, здавалось, уже доносив назустріч пахощі двору — страв, напарфумованих людей, жінок, яких не треба умовляти, бо вони самі набиваються тобі. Анрі вирішив, що скорятиме їх, — адже він був сміливіший за інших і певний, що як дотепністю, так і вродою та силою подобається жінкам. Марго теж буде ним задоволена: він уже придумував для неї вельми дотепні речі. Хоча він, звичайно, не міг зізнаватись у цьому друзям, погана слава нареченої зовсім не відштовхувала його, а навпаки, дуже багато обіцяла. В такому настрої молодого подорожнього вабила майже кожна сільська дівчина, що вибігала подивитись на загін, і він часто сплигував з коня та цілував тих дівчат. Вони, випручавшись, утікали, а потім довго дивувалися, що гугенотський принц так гарно вміє цілуватись.

У вирослому загоні передні вершники говорили одне, задні інше; ті, що над'їхали останні, ще були сповнені гніву через убивство їхньої королеви. Вони їхали не гуляти на весіллі, ні, їхнім святом була помста: вони збирались кидати виклик кожному придворному. Той настрій часом передавався й наперед, охоплював і Анрі та його друзів. Морней тоді провіщав найстрашніші небезпеки, що чекають на них при дворі. Дю Барта своїм звичаєм гірко нарікав на зіпсутість людської природи, а д'Обіньє казав, що розуміє, навіщо бог посила нам ворогів. Анрі тоді відповідав скривленими устами, з нестямною люттю і жахом в очах: