— А до чого ти це все ведеш?

Річард змахнув рукою.

— Де вони? Чому ми не бачили жодного дракона? Ось, до чого я веду.

Зедд склав руки на грудях.

— Все, я здаюся. Що ти хочеш сказати?

— Ну, по-перше, ви не пам'ятаєте — ось про що я говорю. Закляття Вогняного Ланцюга вплинуло не тільки на ваші спогади про Келен.

— Не пам'ятаємо чого? — Пробурмотів Зедд. — Що ти маєш на увазі?

Замість того, щоб відповісти на питання, Річард подивився через плече на Кару і запитав:

— Ти коли-небудь бачила дракона?

— Не пам'ятаю жодного, — погляд Кари зупинився на Річарді. — А ви вважаєте, що повинна?

— У Даркена Рала був дракон. Ну, а так як в той час він був лордом Ралом, ти напевно була поруч і бачила його.

Зедд і Кара обмінялися спантеличеними поглядами.

Річард повернув свій хижий погляд на Ніккі.

— А ти?

Ніккі прочистила горло.

— Я завжди думала, що дракони міфічні істоти. У Старому Світі їх немає. А навіть якщо колись і були, то вже давно зникли. З часів Великої Війни ніяких записів про них не збереглося.

— А як щодо часу, який ти провела в Новому Світі?

Ніккі похитнулася, збираючись з думками. Вона вже зрозуміла з того, як Річард мовчки і терпляче чекав її відповіді, що він не збирається залишати цю тему. І знала, що яку б таємничу загадку Річард зараз не вирішував, вона точно не стосувалася чогось тривіального. Під мовчазним поглядом Річарда, Ніккі відчула не тільки примус до відповіді, але й наближення чогось поганого.

Вона відкинула ковдру і сіла на край ліжка, звісивши ноги. Їй більше не хотілося лежати, особливо коли розмова пішла про той час. Стиснувши руками спинку ліжка, вона зустріла погляд Річарда.

— Коли я відвозила тебе в Старий Світ, перед тим, як ми покинули Новий, ми проходили повз величезних розмірів скелет. Я не злізла з коня, щоб подивитися на них, але я пам'ятаю, як ти ходив серед гігантських ребер у два твоїх зрости. Я ніколи не бачила нічого подібного. Ти тоді сказав, що це останки дракона.

Я подумала, що це мають бути старі кістки. Але ти сказав, що на них все ще залишалися залишки плоті. Ти вказав на дзижчачих навколо мух, як на доказ того, що це гниючий труп, а не древні останки.

Річард кивнув у відповідь на ці спогади. Зедд прочистив горло.

— А ти, Річард, коли-небудь бачив дракона? Живого, я маю на увазі.

— Скарлет.

— Що?

— Так її звали: Скарлет.

Зедд недовірливо моргнув.

— Ти бачив дракона… у якого було ім'я?

Річард встав і підійшов до вікна. Сперся на камінь підвіконня і визирнув назовні.

— Так, — нарешті промовив він. — Її звали Скарлет. Вона допомагала мені раніше. Вона була шляхетною драконихою.

Він відвернувся від вікна.

— Але справа не в цьому — ти теж знав її.

Брови Зедда поповзли вгору:

— Я знав цю дракониху?

— Так. Не так добре, як я і Келен, але знав. Заклинання Вогняного Ланцюга, очевидно, стерло твої спогади і про це. Воно замишлялося для того, щоб стерти всю пам'ять про Келен, але всі люди продовжують забувати і інші речі, пов'язані з нею.

Як я розумію, ти знав значення символів на стінах Вежі Першого Чарівника краще, ніж я. Якщо так, то ці спогади для тебе втрачені. Але скільки ще забуто? Я мало знаю про різні способи застосування магії, але коли ми билися зі Звіром тієї ночі, мені здалося, що раніше ви використовували більш винахідливі заклинання — можливо, за винятком того, що в самому кінці створила Ніккі.

Ось чого найбільше боялися люди, які створили заклинання Вогняного Ланцюга. Ось чому вони не хотіли використовувати його і навіть випробувати не ризикнули. Вони боялися, що заклинання, один раз запущене, буде ширитися і руйнувати зв'язки, що відходять від первинної цілі — в нашому випадку — Келен. Ваші спогади про Келен, про Скарлет і про драконів взагалі втрачені.

Ніккі встала.

— Річард, ніхто не сперечається про те, що заклинання Вогняного Ланцюга неймовірно небезпечне. Ми все це знаємо. Ще ми знаємо, що воно пошкодило нашу пам'ять. Ти хоча б уявляєш собі, яке це: усвідомлювати, що ми всі щось здійснювали, знали і були знайомі з людьми і нічого не пам'ятаємо про це. Ти розумієш, яка це катування — постійно боятися того, що потрібні спогади були втрачені, і якісь можуть бути втрачені ще, лякатись того, що твій розум розпадається на частини? До чого ти все це ведеш, врешті-решт?

— До того — що ще було втрачено? Я думаю, що руйнування поширюється через пам'ять всіх людей — їхні спогади розпадаються на частини, як ти кажеш. Мені здається, що закляття не зупинилося на Келен. Я думаю, що воно, раз активоване, являє собою діючий, динамічно наростаючий процес і отже втрата пам'яті продовжує поширюватися.

Зедд, Кара і Ніккі не витримали рішучого погляду Річарда і відвели очі. Ніккі подумала: як вони можуть сподіватися допомогти йому, якщо жоден з них не може свідомо використовувати свій розум? Не кажучи вже про збереження день у день тих спогадів, які у них ще залишилися. Чи може Річард довіряти будь-кому з них?