— Хтось їде до Замку.

— Можливо, це Том і Фрідріх, — сказав Натан.

Підходячи до вікна, Зедд похитав головою:

— Так скоро вони б з дозору по околицях не повернулися.

— Ну, може вони…

— Це не вони, — сказав Річард, прямуючи до дверей. — Це дві жінки.

— Що трапилося? — Закричала Рікка, побачивши біжучих Річарда, Кару і Ніккі. Натан і Енн вже давно залишилися далеко позаду. Зедд тримався десь посередині.

— За мною, — на ходу наказав Річард.

— Хтось піднімається по дорозі до Замку, — кинула Кара, коли Рікка приєдналася до них.

Річард обігнув довгий кам'яний стіл, приставлений до стіни під величезною картиною, що зображувала озеро. Затишні стежинки прорізали тінь соснових гаїв. Вдалині піднімалися вкутані синьою імлою величні гори, на їх вершинах грали золотисті сонячні промені. Цей пейзаж викликав у душі Річарда пристрасне бажання повернутися в ліси Хартленда, на добре знайомі стежки. Однак найчастіше ця картина нагадувала йому про те чарівне літо, яке він провів з Келен в будиночку, побудованому своїми руками високо в горах.

Ті дні, коли Келен оправлялася від страшних ран, а він показував їй природну красу свого лісового світу, дні, коли вона знову розцвіла здоров'ям, були кращим часом в його житті. Але все зруйнувала несподівана поява Ніккі, яка забрала його. Хоча він і розумів, що якщо не це, то сталося б що-небудь ще. Це був сон, а сни неминуче закінчуються. І поки світові загрожує Імперський Орден, нічиї мрії ніколи не збудуться. Замість цього всіх живучих чекає жалюгідне одноманітне існування під владою Ордену.

Вони завернули за колону із зеленого мармуру з золотими основою і капітеллю і кинулися до гранітних сходів, що закручувалися спіраллю вниз. Річард і Ніккі бігли попереду, дві Морд-Сіт по п'ятах слідували за ними. Колодязь сходової клітки був досить малий для Замку, але все одно більше тих, що Річарду доводилося коли-небудь бачити в Вестланді.

В кінці сходів Річард зупинився, замислившись на мить про найкоротшу дорогу, тому що в Замку це не завжди була та, яка такою здавалася. Крім того, загубитися в Замку було настільки ж легко, як у березовому лісі.

Кара на бігу протиснулася між Річардом і Ніккі. Не тільки для того, щоб поряд з ним з кожної сторони був охоронець, але і щоб попереду Річарда виявилася саме вона. Наскільки можна було судити, у Морд-Сіт не існувало поділу на ранги, але Рікка, як і інші Морд-Сіт, завжди підкорялися беззастережному авторитету Кари.

Річард упізнав унікальний малюнок з тонких чорних і золотих ліній, які прикрашали панелі червоного дерева в одному з бічних коридорів. З тих пір, як в дитинстві він вчився ходити по лісі, Річард звик використовувати деталі навколишнього оточення для орієнтування. Він запам'ятовував дерева по якихось відмітних ознаках: будь то викривлений сук, новий пагін або шрам на корі. Тепер це вміння згодилося, щоб знаходити дорогу в Замку, тільки орієнтирами слугували деталі архітектури.

Річард махнув рукою:

— Сюди!

Кара відразу ж побігла попереду Річарда.

Вони бігли, і гуркіт каблуків по кам'яній підлозі наповнював луною величезні зали. Ніккі ж бігла босоніж. Річард був трохи здивований, що вона може ось так, без взуття, бігти по грубому каменю. Вона була не з тих жінок, кого Річард міг би уявити біжучою босоніж. Хоча, навіть в такому вигляді, вона все одно виглядала якось… велично.

Ще вчора Річард боявся, що вона взагалі вже ніколи не зможе бігати. Його досі дивувало, що вдалося витягнути Ніккі з смертельної пастки. Та ще той удар блискавки, яка розбила скло! Якийсь час Річард був упевнений, що вона не виживе після того, як він перервав дію контрольної мережі. Не виявися в той момент поруч з ними Зедда, його побоювання цілком могли б виявитися правдою.

Вони повернули в ще один хол, де довгі килими поглинали звуки кроків. Килимове полотно тяглося до дверей між двома відполірованими до блиску колонами з червоного мармуру. За дверима відкривалося велике овальне приміщення.

Балкон, підтримуваний масивними колонами й витонченими арками, оперізував зал. Дверні прорізи в стінах на балконі вели в коридори, які подібно спиць в колесі розходилися на всі боки, ведучи в різні місця на всіх рівнях Замку.

Простір між колонами задзвенів луною від їх кроків, коли Річард, перескочивши сходинки, побіг по викладеній плиткою підлозі. У центрі приміщення височів фонтан у формі листка конюшини. Вода скочувалася по розміщених одна над одною фестончатих чашах, які поступово розширювалися донизу і виливалася в басейн, оточений біломармуровим підвищенням, яке у висоту доходило приблизно до коліна, і яке служило також лавкою. У сотні футів над їх головами через засклений дах кімнату заповнювали тепло і світло.

Досягнувши дальнього кінця кімнати раніше Кари, Річард ривком відчинив одну з важких подвійних стулок і зупинився на верхній з дванадцяти гранітних сходинок. По ліву руку від нього застигли Ніккі і Рікка, праворуч зайняла оборонну позицію Кара. Вони всі ніяк не могли віддихатися після короткого, але швидкого бігу по Замку.

Трава в загоні для коней у світлі раннього ранку здавалася зеленою і соковитою. Прямо за загородкою вгору піднімалися стіни Замку, перетворюючи внутрішній двір в подобу затишного каньйону. Минулі тисячоліття залишили на здійнятих увись стінах із щільно підігнаного, темного каменю блідий наліт. Бурі патьоки крейдяних відкладень створювали враження, що камінь повільно тане.