«Який жаль!»

Благовидий сусід у сірому сюртуку, як і раніше, мерзотно витріщався на неналежно вертку Марійку, не в змозі відвести від неї очей: «Кокотка?» – запитував його правий. «Курсистка?» – суперечив лівий. Тоді як сусід сусіда, скориставшись задумливістю благовидого, поцупив у нього з-під ліктя довгождану газету.

«Як добре! ЯК ДОБРЕ!»

– Як би я хотів вам повірити!

Врубель поглянув на неї й похитав головою.

– Утім, – сказав Михайло Олександрович сам собі, – вона теж вірить у мене. По приїзді до Києва я майже оселився в їхній сім’ї. Ми розігрували жартівливі бої на їхній дачі, обливали одне одного водою. Одягали вивернуті кожухи й лякали куховарку, прикидалися лісовиками. Грали в шаради. Мою, – по-дитячому похвалився він, – ніхто так і не розгадав! Я лежав на землі із заплющеними очима і ловив щось ротом. А слово було «Васнецов»!

– Віктор Михайлович?

– Він і є: «вві сні» і «цов»!

– «Цов»?

– Це такі невідомі комахи! Природно, окрім мене, ніхто про них не знав, – розсміявся він. – Я був такий щасливий! Такий щасливий! А потім ніби захворів… – Він помовчав, невпевнено подивився на Марійку. Запитав: – Дамам таких запитань не задають, але ви… Ви ж уже досвідчені!

– Ви можете бути зі мною абсолютно відверті! Ви нічим мене не фраппуєте, слово честі! – елегантно видобула Марійка з пам’яті хитромудре слівце, запізніло подумавши, що для порядної міщанки з Подолу вона стала щось аж надто жвавою та бонтонною.

Розторопний половий із похвальною спритністю поставив на їхній стіл вазу з фісташковим морозивом і склянку з лимонадом-газе, мимохідь поставивши перед сусідом у пенсне пляшку «Болгатуру».

Марійка солодко зачерпнула біле місиво…

– Скажіть, – спитав художник, перечекавши, – чи доводилося вам бажати когось так сильно, що вся ваша природа, всі ваші думки й почуття стали одним цим нестримним бажанням?

Він осікся, здається, побоюючись реакції на це надмірно відверте, навіть безсоромне запитання. Але Марійка лише замислилася на секунду, обсмоктуючи ложку і приміряючи любов до Мира до цих слів, і впевнено похитала головою:

– Ні. Не так.

– І слава Богу! – мовив він палко. – Я нікому не розповідав це, навіть сестрі, а ми ж із нею дуже близькі. Але ви ж і так уже знаєте. Ви чули нашу розмову з нею. І могли зробити висновок: вона дивовижна людина!

– Справді? – незадоволено насупилася Ковальова.

– Зовсім не схожа на інших дам, – запевнив він її, розпалюючись чимдалі більше. – Хоча неймовірно розумна, освічена, закінчила консерваторію по класу фортепіано. Брала уроки в самого Ліста! Але не лицемірка, не манірниця – вона жива. Непідробна. У ній немає ніякої позитивності, яку годилося б мати матері трьох дітей. Вона невпинно кидає виклик усілякій позитивності! Вона як дитина. Як я! Ми дуже схожі з нею. Одного дня, уявіть, її дістала гостя, дружина скульптора Антокольського. Так Емілія взяла й вилила їй на голову відро води! Уявляєте?! – Його обличчя осяяла захоплена усмішка, він і справді був схожий на хлопчиська, який говорить про хоробрість іншого старшого товариша, мріючи бути схожим на нього. – А що ляпас мені дала, так це правильно!

– Ви поклоняєтесь їй, – похнюплено сказала Марійка.

– Так, – відповів він, і обличчя його враз спохмурніло. – Але досить було мені полюбити її, як у мене виникло дивне тяжке почуття, немов я стою на краю прірви і ось-ось зроблю щось непоправне, що назавжди погубить мою душу, і виправити нічого буде вже не можна! І Київ – пастка, мишоловка, яку підготувала мені доля! Але ж до чого тут Київ? Це так природно, адже вона дружина мого благодійника, ким би я був, якби не Адріан Вікторович. Та все ж, дивна річ, у Києві, цьому місті церков, я раптом зрозумів, що втрачаю віру. Тому що є така любов, яка сама по собі виклик Богові. Бо вона така величезна, що у твоєму серці просто не залишається місця для двох богів. І ти мимоволі викидаєш звідти небесного Творця. Бог – це той, кого ти любиш! Той, кому ти належиш, кому молишся, на кого сподіваєшся, хто один може дати тобі блаженство й горе, знищити й нагородити. І кожне його слово стає для тебе більшим і значнішим, ніж усі слова Христа. Кожна дрібниця, взята з його рук, – святиня!

Художник поглянув на Марійку спідлоба. Ослабив комір камзола і, запустивши руку за пазуху, потягнув за якийсь вузький шнурок на шиї.

Услід за шнурком звідти виринув маленький мішечок і ліг у запобігливо простягнуту Марійкою долоню.

– Ось погляньте, що я ношу тепер на шиї замість… «Хреста», – здогадалася Марійка.

Вона нерішуче розкрила ладанку і побачила всередині щось схоже на запорошену землю.

– Що це? – спитала вона.

Він раптом різко вивільнив шию від шнурка, немов виплеснув на неї гарячкові визнання, на секунду став вільним од цих почуттів і мовив саркастично і зверхньо:

– Земля. Земля, по якій ступала її нога! От як фразисто! Там, на дачі, коли грали в шаради, я зображував лицаря, а вона – прекрасну даму мого серця. Я сказав: «Дозвольте поцілувати землю, по якій ступала ваша нога». А вона розсміялась: «О ні, лицарю, занадто небезпечний подвиг, з вашою подагрою!» «Подагра» і було словом, що його слід було відгадати. «По» – новомодний письменник, Емілія його роман «Ворон» якраз читала. «Да» – згода по-великоруськи. А «гра» – малоросійське слово. Я в цій сцені був паном, на дудці грав. І ось Емілія Львівна каже: «Я вам її краще сама зберу і в ладанку зашию. Як закортить, так розгорнете й поцілуєте». А потім, жартома, і справді зашила й мені віддала. Сміялася: «Ви тепер мій лицар і клятву мені дали навік». І я спочатку сміявся… А потім сміятися перестав.