Він вагався так виразно й тяжко, що, здавалося, його білявий обрис, зі страдницькими вустами, тонким, гордим і трагічним носом, божевільними очима під світлими дугами брів, розпався на безліч фрагментів, які пристрасно борються між собою. Його обличчя стало схожим на його майбутні картини, написані шаленими, мозаїчними мазками. І Марійка раптом зрозуміла: Врубель не хоче відмовлятися від неї! І всередині стало тепло, приємно і страшно.

Марійці хотілося стати Марією!

«Але тоді, – пристрасно зашипіла на Марійку Марійка-історик, – ти зміниш історію. Так не можна!»

«Ну і що? Ну і що? Яка різниця?» – засперечалася з нею нова – капосна та вперта Марійка.

– Якщо ви зробите те, про що я прошу, я дозволю вам писати мені з Венеції, – м’яко сказала іконописцеві дама. – Я сама поясню все Адріану Вікторовичу. Обіцяю.

І, мабуть, цей поворот вирішив справу. Художник утомлено кивнув. А Марійка розчаровано відірвалася від щілини і заплющила миттєво набряклі смутком очі.

– Ах, який ви славний! – розцвів голос дами. – Я знала, що зможу вас переконати. Ви зрозумієте, я бажаю вам лиш добра і щиро вірю у вас. Отже, ми чекаємо вас нині? Вечеря, як завжди, о восьмій, але ви приходьте раніше. – Вона заквапилась і знову спробувала взяти світський тон: – А це ваша нова картина? Ви дозволите поглянути?

– Ні, прошу вас… – пролунав скрик.

Потім іще один – жіночий. І звук хльосткого ляпаса.

Марійка здригнулася від несподіванки і знову припала вухом до щілини.

– Як ви посміли?! – в голосі дами захлюпала істерика. – Коли ви написали це?! Що за безумна ідея? Де ви її взяли?!

– Я сам не знаю, – глухо сказав він.

– Звідки? Звідки? – остаточно впала в істеричний стан дама. – Я наказую вам негайно знищити цю гидоту! Якщо ви лишень наважитеся показати це… Ах!

Марійка почула сум’ятливий стук її каблучків, що кинулися до дверей. Його «Пробачте, Еміліє, благаю, Еміліє Львівно, я сам не знаю, що роблю. Я зараз мов у лихоманці!», метушню в коридорі та звук дверей, що зачинялися.

Вона почала поквапно знову перевдягатися, заінтригована останнім, незрозумілим і дивним пасажем і, якимось дивом застебнувши гачки на шовковій спині, делікатно висунулася в майстерню.

Художник стояв біля мольберта, з різкою, гарячковою ненавистю завішуючи картину знайомою їй тканиною з масними слідами від олійної фарби.

– Пробачте, – подала голос Марійка.

Він стрімко обернувся й поглянув на неї так, немовби чекав побачити в кутку самого чорта!

– О, це ви, – мовив він із непевним полегшенням. І нараз знову скривився, мов від зубного болю, і приречено подивився на неї. – Сеансу не буде! Я більше не потребую послуг натурниці. Але я заплачу, як обіцяв. Ви ж прийшли, згаяли час. Прошу вас, Надіє Володимирівно, нікому не розповідати про цю сцену. Особливо Володимиру Федоровичу.

Але невідомому їй Володимиру самозвана Надія Володимирівна нічого говорити й не збиралась. І, спостерігаючи, як нервова рука Врубеля механічно повзає по кишенях у пошуках грошей, мовчки дивилася на брудну ганчірку, що прикривала інтригуюче полотно, марно намагаючись знайти пристойний привід її зірвати.

Приводу не було, хоч застрелься.

Художник уже простягав їй зім’яту купюру, вслід за якою автоматично наставало її видворення з години, «яку їй належало знати». Хоча найголовніше з належного, напевно, досі залишалося прихованим од неї під грубою й засмальцьованою ганчіркою.

– Мені не потрібні ці гроші, – блякло сказала Марійка, щоб затягнути час. – Можна мені подивитися? – кивнула вона в бік мольберта.

– Навіщо вам це? – знервовано спитав художник.

– Просто цікаво, чому так злякалася Ем… Ця дама! – вчасно знайшла лазівку Марійка. – Там, напевно, щось жахливо страшне! – спробувала пояснити вона свій порив звичайною простонародною цікавістю.

– Це пусте… Вам нема чого! – різко сказав Михайло Олександрович і поспішно поклав руку на стіл, притиснувши пальцями перевернутий знімок, який лежав там.

Марійка втупилась у його коричневий виворіт, із медалями та гербами «WLADIMIR WYSOCKI, KIEW» із хрещатицького фотоательє тезки великого барда, з київським корінням. І раптом їй стало жаль Олександровича – такого беззахисного перед нею. Про таємницю, яку він так полохливо намагався зберегти, вона могла дізнатися, вийшовши з його квартири і пройшовши всього один квартал, де за рогом, на Великій Житомирській, розташувалася київська Бібліотека мистецтв.

«До речі, гарна ідея, – зауважила вона мимохідь. – Досить подивитися на цю Емілію – «не Катю» і зрозуміти, яке відношення має вона до Каті й Катя до неї».

– Будьте люб’язні, – Врубель нелюб’язно вказав їй на двері.

Марійка підібралася. Залишалися тільки два шляхи – йти геть. Або улюбленим способом Дарини – просто напролом!

– Даремно ви відмовляєте мені, – мовила повагом вона, насупившись. – Ви ж не хочете, щоб я розповіла все…

Марійка зам’ялася, роздумуючи, кого назвати: конкретного Прахова чи абстрактного Володимира Федоровича?

Але художник вирішив це питання за неї.

– Києвицькому! – зробився він зелений обличчям. – О Господи, я пропав! Чого ви хочете? Грошей? У мене зараз є! Я віддам вам усе, – сполохався Врубель. – Усе, що завгодно, тільки…