Катерина Дображанська ніколи не прощала людей, які хоч на секунду взяли над нею гору. Але Марійці вона здивовано пробачила правду, – так прощають лікаря, який, навіть не встигнувши заподіяти тобі біль, розтинає нарив одним точним ударом, миттєво закохуючись у його розумні, добрі, все розуміючі руки.

Досить було Марійці Ковальовій охарактеризувати Катині страхи вголос, як вони стали такими природними та банальними, що майже перестали бути страхами. Вона провалилася в сон, лише натягнула на вуха плед, і її настрою не зіпсувало навіть те, що, прокинувшись, Катя виявила в себе за шиєю руду грілку Ізиду Пуфик, яка вібрувала мурчанням, а прямо по курсу – невгомонну ідіотку з пірсингом, що встигла за час її сну перетворити квартиру на бедлам і остаточно збожеволіти.

Дарина з ходу заявила, що квартира (на яку в них немає ніяких документів!) належить їм, «не боятися» їм треба не Василя Федоровича, а давньоруського князя Володимира (померлого тисячу років тому!), а нинішньої ночі необхідно відвідати аж дві гори. (Втім, із «прогулянкою під кінець заходу», що означало особисту зустріч з К. Д., Катя стримано погодилася. Варто спробувати.)

Проте найважливішим відкриттям «ідіотки» стала якась господарська шафа із запасами мила та дезодорантів, мітлами та щітками для миття підлоги, до яких незрозуміло яким місцем приліпився важкий пакунок зі згорнутим парашутом параплана. І тепер, стоячи біля розчинених дверей балкона, Дарина, збуджена й нервова, засунувши держак мітли між ніг, підстрибувала на підлозі, недоладно, але надзвичайно вперто. Беладонна й Ізида Пуфик, що сиділи на безпечній відстані від неї, синхронно гойдали головами вгору-вниз, спостерігаючи за її двадцятисантиметровими польотами. Як і слід було сподіватись, погана мітла не виявляла анінайменшої схильності до чарівного повітроплавання!

– Ну що, знайшла? – гримнула Чуб на Марійку, що скрупульозно перегортала одну з прихоплених із дому книжок. – Що там є про польоти?

– На параплані? – глузуючи, уточнила Катя.

– На мітлі!!!

Ковальова із сумнівом подивилася на подругу.

– Даринко, нам же не горить, еге ж? – благально пробубоніла вона.

Катя кивнула. Делікатна студентка подобалась їй чимдалі більше. І в грудях по-зрадницьки булькнуло щось тепле, людяне, схоже на бажання віддячити, навчити, допомогти.

– Як це не горить? – захлинулася Землепотрясна Дарина Чуб. – Там зрозуміло написано: побачиш на небі вогонь і ПОЛЕТИШ туди! Ти б хоч свій агрегат випробувала! – образилася вона на її відчужену байдужість. – Я спеціально твоє сідло до щітки прикрутила. Будеш як Маргарита. Тобі ж приємно?

– Дуже.

Навіть приклад обожнюваної Маргарити Миколаївни, що пролетіла верхи на щітці з Москви до Києва та назад у Москву, не розтопив Марійчиних страшенних сумнівів. Хоч як би далеко поширювалась її віра в чудеса, вона була дитям XXI століття, і літальні здібності дерев’яної палиці викликали у неї вкрай немічний ентузіазм, а безрозсудна віра, що оселилася в душі Дарини, в їхню здатність злетіти, стрибнувши з п’ятнадцятиметрової вежі, здавалася відверто небезпечною. Для Чуб – сама Марійка точно знала: ніякими літературними прикладами її на цей страхітливий подвиг не спокусити!

– А ти чого сидиш, як королева? Уже восьма тридцять. Невдовзі сідатиме сонце! – накинулася Чуб на Катю.

– Ні, дякую, – гидливо відхрестилася та. – Я краще тут посиджу. Буде кому «швидку» викликати, коли ти об асфальт гепнешся.

– Ну мусить же вона якось літати!!! – люто закричала Чуб, відкидаючи безталанну мітлу.

– Невже? – саркастично зламала брови Катерина. – Так, любі мої, давно я в цирку не була!

– Дурка! – крикнула Дарина. – Там шафа, повна мітел! Тут балкон без перил – мов спеціально для зльотів! Що це, по-твоєму, значить?

– На трасі під Києвом мітли десятками стоять. Дядьки продають – по три гривні штука. Не підкажеш, там часом не заміський аеропорт?

– Усі відьми літають на мітлі! Це кожний знає! Але я подумала, що вдень…

– Невже? Ти ще й думати вмієш? – єхидно поцікавилася Дображанська.

– Я в дитинстві мріяла бути льотчиком-космонавтом!

– Це, звісно, доказ, – вискалилася Катерина.

– Так от. Київ дуже важливе місто в плані повітроплавання! – збуджено зацокотіла космонавтка Д. Чуб, що, втім, не відбулася. – І Сікорський тут народився, який перший вертоліт винайшов. І Корольов, який першу ракету вивів в космос, – наш, із Житомира, в Києві, в Політехнічному навчався, де й Сікорський… Ми тільки перший літак проґавили! Зате першу «мертву петлю» на літаку Петро Нестеров у Києві зробив. І перший у світі багатомоторний літак «Витязь», і «Ілля Муромець» – теж Сікорський! З нього потім у війну перші російські бомбардувальники робили, ескадри «Муромців»! А все чому? Тому що в Києві ЗАВЖДИ літали!

– Якби хазяйка цього будинку літала на мітлі, вона не тримала б у шафі параплан, – з апломбом приземлила «космонавтку» Катя.

– Та ви! Ви! – завикала заземлена «льотчиця».

– А якщо ми – не відьми? – сказала Марійка.

Чуб завмерла з розтуленим від обурення ротом, поглядаючи на неї як на останню зрадницю.

– Ти ж сама… Перша! – слізно почала вона.

Але Марійка вже прилипла до книжкової полиці, намагаючись визволити звідти стиснутий позолоченими сусідами том словника.

– І в листі, і в книзі немає слова «відьма»! – стривожено пояснила Ковальова. – Тільки «Ясна Києвиця». Рідкісне визначення – я його ніколи раніше не зустрічала. А раптом це не синонім, а… – Том нарешті вирвався на волю, і Марійка пірнула в нього з головою. Дарина напружено чекала, поглядаючи на свою мітлу, – коли справа стосувалася книг, подруга зазвичай даремно не молола язиком.

– «Киевица, – вивудила потрібне слово студентка, – худая ведьма».

– Тобто хирлява? – нервово сіпнулася Дарина, мимоволі хапаючись за свою занадто вгодовану талію. – Що це означає? Вони тільки худих беруть?!