Пізнього п’ятього липня до Старокиївської гори під’їхав піжонський рожевий лімузин 30-х років, із черева якого вийшов відомий український телеведучий із пляшкою «Советского шампанского» в руках. Услід за ним із машини вилізли нікому не відомий довготелесий хлопець і довгокоса дівчина з гладенько зачесаним темно-русявим волоссям.

– Ого, дивися, відьми! – засміявся довготелесий, показуючи на трьох особин жіночої статі, які похнюплено сиділи на сходинках історичного музею, що досі зберігали тепло спекотного літнього дня. Біля їхніх ніг лежала розтріпана двірницька мітла.

– Напевно, якісь міські божевільні, – уточнив ведучий боязко й нервово.

– А якщо і справді відьми? – спалахнула дівчина, і в її голосі прозвучала така непідробна віра в можливість неможливого, що телеведучий, який мав намір відзначити в цьому романтичному кутку Києва свій сьогоднішній успіх, вирішив раптом не ризикувати.

– Краще там розіп’ємо, – хитнув він рукою в інший кінець пейзажної алеї. – Або їдьмо до Батьківщини-матері!

– Як скажеш, – байдуже погодився з ним довготелесий.

Русява дівчина кинула на загадкових власниць помела останній невдоволено-цікавий погляд, і лімузин від’їхав…

– А раптом твоя правда? – похмуро спитала Дарина Дображанську.

Вона неприязно подивилася на Катю, ніби і її правота була лише черговим свідченням невикорінної зловредності Катиного характеру, і роздратовано вела далі:

– Досить лиш припустити, що в того, хто нас розвів, купа зайвих бабок, і з’ясується: ніяких чудес немає! Перекладачі для тварин справді існують – це не казка. А мітла так і не злетіла! – Чуб безжально відкинула безнадійну підміталку ногою. – А К. Д. цей, може, щойно в тій тачці рожевій приїжджав, над нами, дурепами, позбиткуватися! Що скажеш, га?

Але Катя не сказала нічого – лише нетерпляче смикнула тугий комір-стійку і повільно вдихнула свіже нічне повітря.

Залишений за плечима день був подібний до фіналу казки Єршова, герої якої стрибали по черзі в три казани. І, виринаючи з чергової палітурки, Катя не знала, чи відродиться вона знову, чи живцем звариться круто.

Виходило, що вижила! І, зробивши божевільне, запаморочливе коло, тупо повернулася на те ж саме місце – в прямому і переносному значенні слова.

– А ти чого мовчиш? – накинулася Чуб на Марійку, що вже п’ятнадцять хвилин сумлінно не зводила очей із неба.

– Начебто ніде нічого не загорілося, – пискнула та, підім’ята цим войовничим викриттям. Вона самовіддано підперла затерплу шию долонею і знову з надією задерла її вгору.

– Кінець світу! – завила Дарина Чуб. – Вона все ще вірить! Перехрестись, Марусю! Не було жодного справжнього дива! Усе можна пояснити! Ми живемо в століття високих технологій! Пси говорять людською мовою! Прозорий привид – кінопроекція! І якщо зараз на небі з’явиться червоний вогонь, це буде всього лише…

– О БОЖЕ!!! – розкрила рота Марійка Ковальова.

І на її закинутому вгору обличчі виписався такий нескінченний захват, що обидві її супутниці мимоволі подивилися ввись і побачили те, що неможливо було пояснити ніякими високими технологіями.

Небо над ними замерехтіло, ожило, з’їхало з глузду, зірки зірвалися зі своїх орбіт і, закружлявши у стрімкому снігопаді, склалися самі собою в рівні й зігнуті лінії небаченого і водночас дивно знайомого візерунка.

– Ви бачите?! – нестямно заволала Чуб, несподівано усвідомивши:

Вона знає його!

Знає напам’ять!

Споконвіку він лежав у внутрішній кишені її червоної шкіряної куртки…

На безмежному оксамитово-синьому небі горіла складена з тисячі зірок карта Києва!

А в серцевині та у верхньому лівому кутку сяючої карти вибухнули три сліпучо-червоні вогні. І, вхопившись поглядом за один із них, Дарина відчула, що небо запаморочливо падає на неї, чи, може, це вона нестримно мчить із неба на землю, тому що зоряні лінії раптом миттєво злились у вулиці та будинки, й, інстинктивно виставивши вперед руки, Дарина летіла прямо на темну церкву, що вищирилася безліччю гострих хрестів.

– Ні! – безглуздо закричала вона, розуміючи, що зараз розіб’ється на смерть об напівкруглий зелений купол.

– Чо-о-о-о-орт! – задушливо прошипіла поруч Катя, судорожно стискуючи свій комір.

І в ту ж секунду безумна фантасмагорія розсипалась і зникла. А за їхніми спинами замекав догідливий цапиний тенорок:

– Кликали, панночко? Що накажете?

І, обернувшись, Катя побачила когось чорного, волохатого, з плескатим носом, і полетіла на землю, обриваючи конвульсивною рукою ґудзика з піджака.