– Вони… Мене…Я

– Та заткнися ти, суко! – відскочивши від скривавленого, Олег кинувся до неї.

– Залиш її! – гаркнув Мир. – Що ви з нею зробили?

– Та подумаєш!

Олегова голова сіпнулася від удару й полетіла на підлогу, захоплюючи за собою все інше.

– Подумаєш?! Зараз ти в мене подумаєш! – роздратувався Красавицький. – Як виняток – головою! Знаєш, хто вона? Вона – моя одногрупниця!

– Іще одна? – очманів ударений.

– Так, іще… А тобі однієї мало було?!

«А ось і наш головний змій. А ти знаєш, що він…» – згадала Марійка раптом. І, немов наяву, побачила допитливе вухо Рити, що притулилося до збуджених губ подруги.

– Під нами земля горить, а ви… Зовсім знахабніли! – шаленів лідер насильників і вбивць. – А ти що тут робиш, Ковальова?! – роздратовано гримнув на неї він.

– А ти? Ти що?! – заволала вона у відповідь істерично й грізно. – Це ти?! Ти?! Це ви вчора мого батька і дядька Миколу?!

– Так це був твій батько? – почорнів обличчям Мир.

Боже, він навіть не намагався заперечувати!

– Так, – відповіла вона безбарвно. – Це був мій батько.

– Мені кінець, – переконано сказав Красавицький. – Просто закляття якесь! Вони неодмінно це розкопають.

– Хто? – перестала розуміти його вона.

– Менти, – клацнув зубами він. – Перший труп – Рита! Другий – батько іншої одногрупниці. Все веде до мене! Я ніколи не відмиюся!

– Мій тато живий, убитий його друг, – глухо поправила Ковальова.

– Не має значення, – відмахнувся він. – Тобто це добре, що твій батько живий, але… Вони однаково прикопаються! Сьогодні знову приїжджали. Всі, абсолютно всі думають, що це я! Ми! – з ненавистю зиркнув він на свою повергнуту команду. – Але сьогодні я таки кого-небудь уб’ю!

Він повільно пішов на Олега.

Поранений тужливо заскавчав на підлозі і спробував відповзти. Збитий із ніг боязко позадкував.

– Та присягаюся, ми тільки поприколювались, – пискнув він.

– Приколіст чортів! – заревів той, насуваючись. – А вона зараз піде й заяву напише, а менти ваш прикол до справи пришиють. Нас ось-ось за вбивство посадять – не до в’язниці, так до божевільні… Ось там ти і наприколюєшся, суко!

Він ударив його.

Розлючений Олег погрозливо витер кров із рота й кинувся на ватажка. Але він явно поступався йому – в люті Мира була приреченість загнаного звіра, якому вже зовсім нічого втрачати. Обоє покотилися по брудній підлозі…

– Так це не ти?! Не ти? – озвалась обімліла Марійка, від щастя вимовляючи всі голосні радісно-округло. – Стій, Мире, прошу тебе, стій! – заволала вона.

Забіяки завмерли, як по команді: «Море хвилюється три».

– Ти теж, теж на мене думала?! – переконано звинуватив її він, але відразу ж закивав, розуміюче і приречено. – Звичайно, тепер ти ні за що не повіриш…

– Я вірю! Вірю! – замахала Марійка кистями рук так, немов збиралася злетіти. – Чесне слово!

– Ми дігери! Дігери, а не сатаністи, – гарячково зачастив він, чіпляючись за її погляд, як за рятівне коло, і все ще не вірячи, що вона насправді вірить йому. – Фанати історії, архітектури, геології. Я ж не випадково на історичний… Я просто не люблю за підручниками. Я дослідник. Боже, з ким я злигався. Мерзота. Мерзота! – Мир гидливо відвернув обличчя в темряву.

Олег зніяковіло шморгнув носом.

– А що ви… Що ти тут робиш? – дзвінко спитала Марійка (що робили тут оті двоє, їй було відомо краще за інших).

– Напевно, те саме, що й ти, – пробурчав Красавицький. – Я хотів дізнатися правду.

– І?! – напружено вимовила вона.

– Хоч хто б вони були, сатаністи насправді існують, – безрадісно повідомив він. – Це не вигадка журналістів. Там, – показав він на ворота за своєю спиною, – я знайшов їхній вівтар. його ніхто не виявив. Хоча їм і так є про що кричати. Ти ж телевізор дивишся?

– Ні, – хитнула головою Марійка. – А що там?

– Що-що… – буркотливо скривився він. – Третій день повінь на Фрунзе. Два вбивства в церквах за два дні. На Оболоні сьогодні будинок розвалився без усякої причини…

– І ще картина, – подав вибачливий голос Олег.

– Це тут ні при чому, – відмахнувся від нього Мир і ввічливо пояснив одногрупниці: – Вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» із виставки Васнецова. І через це мало не міжнародний скандал, бо ця картина – національна гордість Росії.

– І собор згорів, – знову устряв Олег.

– Собор Видубицького монастиря? – сполохалася Марійка.

– Я назви не запам’ятав.

– Однаково! Чим не Апокаліпсис? – закінчив Мир. – Преса ж усе в одну купу валить!

Марійка притиснула пальці до скроні, що пульсувала від великої кількості інформації та екстремальних емоцій. Купа і насправді виходила великогабаритною, особливо якщо додати до неї вбивство Килини та пригоди їх багатостраждальної трійці.

– Так чи інакше, – хитнула вона головою, витрушуючи звідти будинок, який випадково примазався (будинки в Києві розвалювались надто часто!), – все почалося саме тут, позавчора, коли лопнули труби, і з’ясувалося, що вхід до Кирилівських знову відкритий. А ти кажеш, там вівтар… Де?