– Чому ж вони в міліції все не розповіли? – обпалила його недовірливим поглядом Чуб.

– Та тому що суки! – злісно виплюнув Мир. – Бояться, що їх у співучасті звинуватять. Втім, правильно – менти б із них так просто не злізли.

– А що вони на тобі сидять, їх не турбує?

– Ще й як турбує, – признався він. – Коли мене затримали, вони з переляку до моїх батьків прибігли й заявили, що я всю ніч із ними був – із двома відразу. А я тепер мовчу, тому що джентльмен і їхню честь вигороджую. Ну а батьки відразу за адвоката – і в прокуратуру.

– Так, – прийняла рішення Дарина. – Давай мені їхні телефони, я сама їх запитаю!

– Та будь ласка, – розсердився Красавицький. – 494-22-27 – Лідин. Женин не пам’ятаю. У Ліди запитаєш. Тільки тобі вони нічого не скажуть!

– Записка була, мені тато розповідав, – кинулася йому на підмогу Марійка.

– Він міг сам її написати. Чи попросити когось.

«Тільки тоді він би її не залишав, – зрозуміла Дарина Чуб. – Звичайно, він міг залишити, щоб сказати: я не такий дурень, аби її залишати. Але такий подвійний блеф є підходящим лише в американських бойовиках. А з нашими слідчими… Адже якби не ця записка, вони б на нього навіть не вийшли!»

А потім:

«Думаєш, Рита й досі там стоїть…»

«На неї не схоже…»

«Тоді чого не прийшла…» – впізнані нею на Марійчиному інститутському фото безгруда чорнявка та білявка з обличчям чарівно-пустоголового херувима вже передчували того вечора в «О-йо-йой!», що підвели свою подругу під Кирилівський монастир.

Чуб неприязно засопіла, неохоче пристаючи до думки:

«Так, егоїст, так, кінчений мажор і кінчений красень, – але не вбивця!»

– Та не слухай ти її! – огризнулася Марійка, остаточно записуючи Дарину в «неподруги».

– Марій… – примирливо почала Дарина.

– Відчепися!

Напевно, Марійчине «відчепися» вийшло занадто різким і гучним – із діри в стелі посипався стрімкий душ із крихт.

– Обвал! Тікати треба! – запанікував Олег.

– Ну і котися геть! – зло послав його Мир. Сплюнув і закашлявся, поперхнувшись пилом.

І доки Чуб терла запилені повіки, Марійка, підхопивши пляшку, що викотилася з пакета, закохано простягла Миру колу. Красавицький відкрутив пробку. Перечекав потік піни, що пузирилась. І жадібно припав до шийки губами…

Чуб сторопіло витріщила протерті очі.

Красень швидко-швидко закліпав довгими віями і, повернувши Марійці бутель, почав безжально терти їх обома кулаками.

– Щось в око потрапило? – затурбувалася Ковальова.

Красавицький насилу розліпив повіки і здивовано втупився в неї.

– Марійко, – мовив Мирослав здивовано. – А ти ж он яка гарна…

– Здрастуй, коню, я – Будьонний! – бадьоро бовкнула Чуб і, за відсутності лимона, заткнула занадто вдоволений рот кулаком. – О’кей, – несподівано заквапилася вона, – я пішла. Мені ще до клубу треба. А колу, – зі значенням додала Дарина, – вам залишаю. Чуєш, Марійко?

Але Марійка її не зрозуміла. І навіть не почула. Вона стривожено дивилася на Мира, що сидів біля її ніг, не знаючи, вірити йому чи ні.

Спочатку Мир пояснив потеплілі до Марійки почуття природним страхом за свою кровну шкуру: її звинувачення в спробі зґвалтування і справді могло стати останнім аргументом в довгій, як караван, черзі непрямих доказів проти їхнього підземного конгломерату. І остаточно пославши геть побитого Олега разом із повислим у нього на плечі травмованим Кокою, він гидливо подумав, що кожний, хто хоче бути першим, підсвідомо вибирає друзів нижчих за себе, а між нижчими і низькими різниця частенько буває ілюзорною…

«Крім того, вона мені потрібна. Вона багато знає. І може допомогти. Вона завжди була розумницею, цього в неї не відбереш».

Більше того, наразившись на його штатний непотріб, одногрупниця не впала в тримісячну істерику, не погрожувала поскаржитися татові, проректорові та дядькам міліціонерам, не втекла, вчепившись у подружку, проклинаючи себе за те, що взагалі поткнулася сюди, а, залишившись із ним тет-а-тет, похмуро зажадала, щоб Мир одвів її в Кирилівські печери до сатанинського вівтаря.

І тут сталося щось дивне й зовсім нелогічне: категорично не бажаючи робити цього, він погодився – наперекір собі та власному здоровому глузду, що змусив його, вибравшись із підземного лабіринту, присягнутися: не лізти туди більше ніколи!

– Там є відтинки, де треба пробиратися майже на животі. Нас може завалити в будь-яку секунду. Обвал, схоже, був зовсім нещодавно…

– Учора, – похмуро пояснила Ковальова. – Але я однаково мушу його побачити. Я можу піти сама, ти тільки поясни.