— Вільно, кадети, — сказав я. — Доводжу до вашого відома, що перший етап операції — прорив у систему Хорса проведено успішно. Кораблі крила перейшли в режим повного радіомовчання і взяли курс на Новоросію. Даю вам п’ятнадцять з половиною годин на відпочинок. Завтра вранці, в нуль-дев’ять три-нуль за бортовим часом ви маєте бути готові до посадки в десантний шатл. А зараз усі вільні.

Попрощавшись, хлопці й дівчата розійшлися по своїх каютах, зі мною залишилися тільки Рашель і Валько, яких я попросив затриматися.

— Так, сер, — промовила донька трохи схвильовано. — Щось сталося?

Після гіпнолінґвістичної корекції її анґлійська вимова зазнала певних змін. Вона залишилася м’якою, але акцент став трохи інакший. З таким самим акцентом говорили й ми з Анн-Марі — будь-який уродженець планети Арран визнав би нас своїми земляками.

— Ні, все гаразд, — відповів я. — Просто ми мусимо дещо обговорити. Ходімо до мене.

Ми пройшли до моєї каюти, і, коли всі розсілися, я сказав:

— Отже, за час польоту ви більш-менш познайомилися зі своїми підлеглими. Чи є у вас до котрогось із них претензії?

— Які саме претензії? — відразу уточнив Валько. — Щодо їх підготовки до завдання чи особисті?

— Особисті. Чи відчуваєте ви до когось бодай слабкий натяк на антипатію, на кого з них ви не змогли б покластися, хто викликає у вас роздратування? Я запитую не з власної ініціативи, а за дорученням адмірала Дюбарі. Він вважає, що ви як командири загону маєте провести остаточний відсів, усунувши слабкі, ненадійні ланки. Це його дослівний вираз. І ще він просив передати, щоб при вирішенні цього питання ви відмовилися від хибного почуття провини за те, що не зуміли налагодити з кимось стосунків. Усі члени вашої команди, безумовно, чудові хлопці й дівчата, але навіть серед найкращих людей нерідко виникають конфлікти. А у вашій ситуації найменша неприязнь до підлеглого може призвести до катастрофічних наслідків. Ви мене розумієте?

— Так, — серйозно кивнула Рашель. — Я розумію.

— Я теж, — відповів Валько й замислився. Потім нерішуче промовив: — Ну… мабуть, я назву Михайловського.

— Чому? — запитав я.

— Він дуже зарозумілий. І різкий. Зверхньо ставиться до товаришів, вважає їх дурнішими від себе. Це… це трохи дратує.

Рашель зиркнула на нього й глузливо осміхнулася:

— А все через те, що він розкритикував ідею Хулії Мартінес? Чому ж тоді ти не забракував Естер, яка висловилася не менш різко? Бо вона красуня і на неї приємно дивитися?

Валькові щоки злегка зашарілися.

— Не в тому річ. Зовсім не в тому. Це лише окремий епізод, але якщо ми заговорили про нього, то Естер просто висловила свою думку, а Станіслав викаблучувався, демонструючи, який він розумний. На кшталт „ви всі недоумки, а я Д’Артаньян“.

— Про що ти?

— Та це так, з одного старого анекдоту. Навіть із стародавнього. І, е-е, не зовсім пристойного. Якось надибав його в мережі, але не зрозумів і став з’ясовувати, хто такі Д’Артаньян, віконт де Бражелон і поручик Ржевський. У результаті прочитав кілька дуже цікавих книжок. Але це вже справи не стосується. Просто часом Михайловський нагадує мені героя з того анекдоту. Він нахапався по вершечках різних знань і за будь-якої нагоди демонструє свою, так би мовити, ерудицію.

— Можна подумати, що ти у нас скромний і сором’язливий, — все так само в’їдливо зазначила моя донька. — Також лізеш зі своїми зауваженнями, коментарями, уточненнями і часто виставляєш співрозмовників цілковитими дурнями.

— Проте я говорю лише про ті речі, про які знаю досконально, — заперечив Валько. — Ніколи не візьмуся з авторитетним виглядом просторікувати про те, що мені відомо тільки з чуток.

— Що правда, то правда, — погодилася Рашель. — І найдивніше, що твоє нахабство, твоя зарозумілість, твої постійні під’юджування нітрохи не дратують мене. А от Станіслав… ну, не те щоб дратував, а… як би це висловитися… Коротше, я б гарненько подумала, перш ніж піти з ним у розвідку. А ще… — Тут вона збентежено потупилася. — Можливо, ви вважатимете це снобізмом, але мене часом дратує його благоговіння перед Космічним Корпусом.

— Не назвав би твоє почуття снобізмом, — зазначив Валько. — Це, до речі, ще один мінус Михайловського. Немає нічого поганого в тому, що він хоче стати космічним піхотинцем, проте раз у раз підкреслювати в присутності інших хлопців і дівчат, які мріють про флот, що саме в піхоті служать найхоробріші, найсильніші, найвитриваліші й узагалі найкрутіші, — це, м’яко кажучи, нетактовно.

— Отже, Михайловський, — підсумував я. Шкода, мені подобався цей хлопець. А втім, мені подобалися всі мої підопічні — командування справді відібрало найкращих.

— Так, — упевнено сказав Валько. — Якби я сам комплектував свою команду, то його б не взяв. А що тепер з ним буде?

— Нічого страшного. Його повернуть в систему Дельти Октанта, візьмуть підписку про нерозголошення й відправлять на одну з наших секретних баз — нібито для спеціальної підготовки. Разом з вашими „дублерами“, а також з тими школярами з різних планет, котрих достроково призвали на службу для замилювання очей, щоб замаскувати вашу ґрупу. Всі вони прискореними темпами закінчать шкільну освіту, пройдуть додаткову підготовку й отримають призначення на дійсну службу з перспективою швидкого здобуття офіцерського чину.