Я щось відповів їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскільки тієї ж таки миті мене здолав сон.

Я прокинувся, мружачись від яскравого світла. За кілька секунд мої очі звикли до нього, і я переконався, що світло не таке вже й яскраве, а звичайне, денне. Воно лилося крізь два вікна у простору кімнату, де я лежав на широкому двоспальному ліжку, поверх квітчастого байкового покривала. На мені був той самий костюм новоросійського виробництва, який я надів перед посадкою в шатл, — щоправда, добряче пом’ятий. У такому ж стані був і одяг Анн-Марі, яка спала поряд зі мною, підклавши під голову руку. Вираз її обличчя був спокійний і безтурботний.

Я сів на ліжку й роззирнуся навколо. Кімната жодною мірою не нагадувала тюремну камеру. Це була затишна сімейна спальня у будинку громадян середнього статку. Деталі обстановки видались мені незвичними, але це було природно — інша планета, інша культура, інший спосіб життя. Пам’ятаю, я довго звикав до того, як обставила наш дім Луїза… Але ні, зараз не час вдаватися до спогадів.

Я легенько потряс Анн-Марі за плече. Реакції ніякої. Я струсонув сильніше, але вона продовжувала спати. Схоже, на неї ще діяло снодійне, а я вже встиг його „перетравити“. Тут багато залежало від індивідуальних особливостей метаболізму.

Я зіскочив з ліжка, взувся й обережно підступив до одного з вікон. Як я й очікував, ми перебували в особняку, в спокійному заміському районі, де зазвичай проживали бізнесмени середньої руки, інженери, лікарі, адвокати й інші представники так званих респектабельних професій. Це був один із можливих варіантів, перерахованих адміралом Дюбарі, коли він інструктував мене у зв’язку з майбутнім завданням, але жодних конкретних деталей у тій розмові не пролунало. На відміну від решти членів нашої ґрупи, чиї леґенди ретельно розроблялися протягом місяців, мене, Рашель і Анн-Марі збиралися влаштувати вже на місці, залежно від обставин. Особливих проблем не передбачалося — поспішне переселення на Новоросію півтора мільярда мешканців трьох інших планет не могло не створити плутанини, що давало змогу порівняно легко леґалізувати нас під виглядом переселенців.

Насамперед я завітав до ванної, що межувала зі спальнею, а повернувшись, ще раз спробував розбудити Анн-Марі. Але знову безрезультатно.

Тоді я визирнув з кімнати в коридор. Звідкись знизу долинали звуки дуже знайомої мелодії. Здається… Так, „Місячна соната“ — один із найулюбленіших творів моєї доньки. У вільний від навчання і підготовки до військової служби час вона займалася грою на музичному синтезаторі, причому виходило в неї дуже непогано. Зрідка, коли до нас на вечерю приходили гості, Рашель влаштовувала невеличкі концерти, які користувалися чималим успіхом. Навіть я, далека від музики людина, не міг не визнати, що в її грі відчувається неабиякий талант. Проте Рашель і чути не хотіла про музичну кар’єру. Як і я, вона була закохана в зорі і обрала саме їх…

Оскільки спальня була незамкнена, то я цілком лоґічно вирішив, що боятися нічого, і спустився сходами в передпокій першого поверху. Музика лунала крізь прочинені двері суміжної кімнати, вочевидь вітальні. П’єса Бетховена звучала трохи інакше, ніж я звик її чути, мелодія була не такою плавною, проте в мене чомусь не виникло жодного сумніву щодо особи виконавця.

Я тихо прослизнув до вітальні. У дальньому її кутку сиділа спиною до мене Рашель, одягнена в симпатичну сукню волошкового кольору, а її пальці легко пурхали над клавішами громіздкого й незграбного синтезатора, що імітував зовнішній вигляд старовинного механічного рояля… А втім, ні. Це й був механічний рояль! Навряд чи старовинний, але справжній. Музичний інструмент без жодної електронної начинки, в якому звуки народжувалися від ударів по металевих струнах спеціальних молоточків, що приводилися в рух натисканням клавіш. Було видно, що Рашель отримувала величезне задоволення від гри на такому рідкісному інструменті, хоча іноді від незвички ледь відчутно збивалася.

Після „Місячної сонати“ донька майже без переходу почала „Елізі“ — ще одну п’єсу ґеніального композитора позаминулого тисячоліття. А я обережно, щоб не відволікати Рашель, підійшов до найближчого стільця і сів. Тільки тоді помітив, що в кімнаті є ще одна людина — огрядний чоловік років на п’ятнадцять старший від мене, з посрібленими сивиною скронями й круглим добродушним обличчям. Коли наші погляди зустрілися, він легенько кивнув мені головою, але не зронив ні слова. Лише коли відзвучали останні акорди мелодії, він повагом підвівся зі свого місця й чинно заплескав у долоні. Я теж встав і приєднався до оплесків.

Рашель швидко озирнулася, миттю підхопилася й підбігла до мене.

— Привіт, татку! — сказала вона, поцілувавши мене в щоку. — Нарешті ти прокинувся. А мама ще спить?

Я не одразу збагнув, про кого вона питає. А коли зрозумів, що йдеться про Анн-Марі, то подумки вилаяв себе за нетямущість. Ми вже на Новоросії, отже, наша гра почалася. І від того, чи добре ми впораємося зі своєю роллю, залежить наше життя.

— Спить як убита, — відповів я. — Ти давно прокинулась?

— Ще дві години тому. Відчуваю, що виспалася на три доби наперед. Міцним же зіллям нас накачали!

Тим часом чоловік підійшов до нас і пояснив:

— Мені не радили будити вас за допомогою стимуляторів. Поспішати вам поки нікуди. — Він простяг мені руку. — Давайте знайомитися, сер. Я Руслан Ковальов, хазяїн цього будинку.

— Дуже приємно, — відповів я, потискаючи його пухку долоню. — На жаль, я не знаю свого імені. Тутешнього імені.

— Вас звати Стів МакЛейн, вашу доньку — Рейчел, а дружину — Енні.

— Круто! — вихопилось у мене. — Тобто я хотів сказати — чудово.