Овва! Ніколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безініціативної, з притупленою інтуїцією, позбавленої кмітливості та творчої уяви. Якраз навпаки…

— Психокодування пригнічує твої розумові здібності?

— Ні.

— Чому?

— Воно спрацьовує лише тоді, коли потрібно.

— А саме?

— Не можу сказати.

Валько впівголоса прокоментував:

— Якийсь новий спосіб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин він не активний, а починає діяти лише за певних умов. Наприклад, після прийому наркотиків, при сильному алкогольному сп’янінні або тривалому больовому впливові.

— Схоже на те, — погодилася я. — І схоже, що він не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякі питання вона все ж відповідає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.

Аня знову почала сіпатися. Я прикрикнула на неї:

— Сиди сумирно! Підкоряйся мені! Відповідай: що з моїм батьком і Анн-Марі?

— Не можу сказати.

— Проте ти знаєш, що з ними сталося?

— Так.

— Вони… — мій голос зірвався від хвилювання. — Вони живі?

— Так.

— Вони захоплені в полон?

— Не можу сказати.

— Їх полонили твої товариші?

— Не можу сказати.

— Їхньому життю загрожує небезпека?

Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:

— Чи є можливість, що вони загинуть?

— Кожен може померти. Всі ми ходимо під Богом.

— Ач ти, філософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товариші?

Катеґоричне:

— Ні.

— Що ви збираєтеся з ними робити?

Знову мовчання. Я конкретизувала:

— Ви маєте намір відпустити їх на свободу?

— Так.

— Коли?

— Не можу сказати.

— Їх полон продовжиться довго?

— Залежить від обставин.

— Від яких?

— Не можу сказати.

Тут я не витримала й схопила Аню за горло.

— Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти мені скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Інакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозуміла?

— Так.

Я міцніше стисла її горлянку.

— Кажи! Наказую тобі!

— Рожеві слоники… — прохрипіла вона. — Зелені кролики…

Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй голові. Наступної миті перед моїми очима потемніло, підлога під ногами розверзалась, і я полетіла в безодню. Гучно щось ляснуло, і мені задзвеніло у вухах…

Я висіла в пустці, не відчуваючи свого тіла… Хоча ні, тіло я відчувала ,але не відчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвеніти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого… Нарешті я здогадалася розплющити очі й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичній дрімоті. Поруч із нею зависли Валько й Олег.

Саме зависли. Всі ми висіли в невагомості, а навкруги нас оберталася невелика кімната без жодних меблів, без вікон і дверей, з голими стінами та стелею, що випромінювала рівне біле світло. Тобто це ми оберталися посеред кімнати, але, як встановив ще у давні часи Ейнштейн, будь-який рух у природі відносний.

Також разом із нами пливли в невагомості кілька дивних предметів. Один із них, найбільший, дуже скидався на шматок дивана з вітальні Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сиділи Валько, Олег і Аня. Інші предмети, трохи менші, були клаптями килимового покриття і, мабуть, шматками будівельного металопластику.

Наші з Вальком погляди зустрілися. Він щось сказав, проте через дзвін у вухах я нічого не розібрала. Олег незграбно задриґав руками й ногами, мало не вціливши ліктем мені в обличчя. Я вхопила його за плечі, притягала до себе й прокричала на вухо:

— Припини брикатися!

Він розчув і послухався. Блідість його обличчя свідчила про те, що від невагомості його трохи нудить. А може, й не трохи.

Виникла слабка сила тяжіння. Ми поволі опустилися на підлогу, припинивши обертання. Ґравітація поступово зростала. Я сіла і, судомно глитнувши кілька разів, домоглася того, що дзвін у вухах зазвучав тихіше. А Валько вдався до більш дієвого засобу — всунув пальці у вуха й енерґійно подлубався в них.

— Хай йому біс! — вигукнув він. — Це ж телепортація!

— Ти так думаєш? — запитала я.

— А що ще думати? Я точно не втрачав свідомості. Навіть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява — і ми опинилися тут. А телепортація, за визначенням, є миттєве переміщення матеріальних об’єктів у просторі.

— Я теж не втрачав свідомості, — промовив Олег, насилу підіймаючись з підлоги. — Мені стало зле… мені й зараз недобре, але я не відключався.

— А весь цей непотріб, — Валько вказав на шматок дивана й інші предмети навкруги нас, — ми прихопили з собою при телепортації.