Я підвелася й обійшла кімнату по периметру в пошуках виходу. Ані натяку на двері. Швидше за все, відсувалася ціла стіна, але, на жаль, ніяких кнопок для цього я не знайшла.

Я присіла навпочіпки над Анею Корейко, дала їй кілька легеньких ляпасів, щоб вивести її з дрімоти, а потім допомогла сісти на те, що залишилося від дивана.

— Де ми знаходимося?

— Не можу сказати.

— Як ми сюди потрапили?

— Не можу сказати.

Тут Валько зупинив мене:

— Стривай, так ти нічого не доб’єшся. Дай я спробую. — І він звернувся до Ані: — Говорити мені лише правду, ясно?

— Так.

— Нас хтось приніс сюди уві сні?

— Ні.

— Ми приїхали на метро?

— Ні.

— Ми здійснили гіперперехід?

— Ні.

— Ми телепортувалися?

— Не можу сказати.

Ха, супер! У контексті попередніх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.

Валько дістав з кишені штанів злощасний прилад з кнопками П, Л і Т.

— Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?

— Ні.

— А для чого він призначений?

— Не можу сказати.

— І все-таки, він якось пов’язаний з телепортацією?

— Не можу сказати.

— До дідька! — вилаялася я. — Як ти міг, Валько? Я ж цілком зрозуміло наказала тобі віднести все в передпокій.

— Вибач, Рашель. — Він покаянно опустив голову. — Я з неуважності сунув його до кишені. І забув.

— Брешеш! Ти нічого не робиш з неуважності. І ні про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.

— Аня сказала, що прилад тут ні до чого.

— Але не заперечувала зв’язок між ним і телепортацією. Фактично вона підтвердила його.

— Не поспішай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо… Аню, кнопка Т блокує роботу паралізаторів?

— Ні.

— Блокує роботу лазерної зброї?

— Ні.

— Запобігає можливості телепортації?

— Не можу сказати.

Валько глянув на мене.

— Ось тобі й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобі скористатися зброєю або телепортером.

— Але я не маю телепортера.

— А вони думали інакше. В усякому разі, припускали таку можливість. Тому разом із П і Л було активне Т.

— А ти деактивував його!

— Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хіба я міг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна… Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Він знову перевів погляд на Аню. — Як ти здійснила телепортацію?

— Не можу сказати.

— Це біолоґічна властивість твого орґанізму?

— Ні.

— Телепортація здійснюється за допомогою спеціального пристрою?

— Не можу сказати.

— Він знаходиться у твоєму мозку?

— Ні.

Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарешті з’ясували, що пристрій вмонтовано в її ліву гомілкову кістку, а спрацював він від згадки про рожевих слоників і зелених кроликів.

Валько резюмував:

— Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала від Ані натяку, де твій батько з Анн-Марі. От вона й натякнула. Невдовзі ми зустрінемося з ними, але, на жаль, у полоні.

— Між іншим, за нами щось ніхто не поспішає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стіни. — Схоже, наша поява минула непоміченою. А отже, ми ще маємо шанс… Аню, як нам звідси вибратися?

— Не можу сказати.

— І не треба нічого говорити. Просто вийди з цієї кімнати. Зараз же!

Вона зробила спробу встати й мовила.

— Сезам, відчинися.

Стіна, біля якої стояв Олег, відійшла вбік, відкривши прохід у неширокий коридор, вистелений темно-синім килимовим покриттям.

— Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!

Олег трохи сором’язливо всміхнувся й обережно визирнув назовні. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралізатора, і він, як підкошений, звалився долілиць на підлогу.

— Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.

— Стій, Рашель! — гукнув мені вслід Валько. — Та стій ти, дурненька!

Я не послухалася і, звісно, теж потрапила під промінь паралізатора. Але так і не помітила, хто в мене стріляв.

Я прокинулася, лежачи навзнак на м’якому дивані. Лівий рукав моєї сорочки був закочений вище ліктя. На згині легенько чухалося, як після ін’єкцій. Поруч зі мною сидів Валько і тримав мене за руку.