— Хороший хлопчик, хороший.

Вілл Деаборн на дорозі тупцяв з ноги на ногу в своїх запилюжених чоботях і з нещасним виглядом дивився на дівчину. Суворий вираз зник з його обличчя, і воно знову стало лицем молодого хлопця її віку, а може, навіть молодшого.

— Вдале вийшло знайомство, правда ж? — спитав він.

Вона виступила вперед і, не дозволяючи собі замислитись над тим, що робить, поклала руки йому на плечі, піднялася навшпиньки й поцілувала його в губи коротким, але аж ніяк не сестринським поцілунком.

— Еге ж, Вілле, дуже гарне. — Та коли він, ніби квітка до сонця, потягнувся до неї, щоб продовжити почате, вона відштовхнула його, лагідно, проте рішуче.

— Ні, це була подяка, а джентльменові однієї подяки має бути досить. Простуй із миром своїм шляхом, Вілле.

Немов уві сні, він узяв віжки, кілька секунд тупо роздивлявся їх, наче не розуміючи, що це таке, а потім знову звернув свій погляд до дівчини. Вона бачила, як він намагається опанувати себе, привести до ладу розум і емоції, розбурхані її поцілунком. Він подобався їй за це. І вона дуже тішилася з того, що зробила.

— Ти теж, — нарешті сказав він, сідаючи на коня. — Я нетерпляче чекатиму тієї миті, коли зможу нарешті побачити тебе вперше.

Вілл усміхнувся до Сюзен, і в його усмішці вона побачила жаль і бажання. Він пришпорив коня, розвернув його і рушив дорогою, якою вони прийшли. Можливо, хотів іще раз подивитися на нафтове поле. А вона лишилася стояти біля поштової скриньки місіс Біч, подумки благаючи, щоб він повернувся й помахав рукою на прощання, адже тоді вона змогла б іще раз побачити його обличчя. Вона була впевнена, що він озирнеться, але він не озирався. Та потім, коли Сюзен вже готова була розвернутися спиною й спускатися до містечка, він усе-таки повернувся і його рука піднялася, блимнувши на мить у пітьмі, як нічний метелик.

Сюзен теж помахала рукою у відповідь і рушила додому, почуваючись водночас щасливою і глибоко нещасною. Втім (і це, мабуть, було найважливішим), відчуття бруду, що тягарем лежало на її душі, щезло. Щойно вона торкнулася хлопцевих губ, дотик Реї зник з її шкіри. То були маленькі чари, але дівчина раділа, що вони подіяли.

Додому Сюзен поверталася з усмішкою на устах. І частіше, ніж зазвичай о цій пізній порі, поглядала у зоряне небо.

Цілих дві години він невтомно міряв риссю схил, який вона називала Крутояром, — туди й назад, туди й назад. Він стримував себе й коня, хоч понад усе на світі йому зараз кортіло пуститися під зорями галопом, аби бодай трохи охолодити кров у жилах.

«Ти тільки подумай про себе і зразу охолонеш, — подумав він. — Навіть зусиль докладати не доведеться. Йолопи — єдині на землі, хто може цілковито розраховувати на те, чого заслуговує». Цей старий вислів навіяв йому спогад про вкритого шрамами кривоногого чоловіка, найвидатнішого вчителя всього його життя. І він усміхнувся.

Врешті він спрямував коня схилом униз, до тонкого струмочка, який там протікав, і півтори милі проїхав угору течією до вербового гаю (дорогою їм зустрілося кілька стад коней, які проводжали Вітра осоловілими і здивованими поглядами). Із улоговини в діброві тихо заіржав кінь, і Вітер відповів таким самим іржанням, а потім ударив копитом і закивав головою.

Проїжджаючи попід вербовим гіллям, його вершник нахиляв голову. Зненацька перед його очима постало чиєсь підвішене обличчя, вузьке і смертельно бліде. Всю верхню його половину займали чорні очі без зіниць.

Його руки самі опустилися до револьверів, втретє за цю ніч і втретє марно, бо револьверів не було. Але це вже не мало значення, бо він збагнув, що перед ним висить: той ідіотський череп гайворона.

Молодик, який нині називав себе Артуром Гітом, зняв цей череп зі свого сідла. Йому подобалося називати цей череп «наш вартовий, страшний, як гріх, зате їсти не просить» і вішати на знак жартівливого привітання. От уже ж сміхотун! Господар Вітра щосили вгатив по ньому кулаком, та так, що мотузка порвалася і череп полетів кудись у темряву.

— Пхе, Роланде, — із пітьми промовив чийсь голос. Сказав із удаваним докором, під яким струменіли веселощі і сміх. Втім, як завжди. Катберт був найдавнішим його другом. Сліди від їхніх зубів лишилися на багатьох спільних іграшках. Але зрозуміти його до кінця Роланд не міг ніколи. Не лише тому, що Катберт завжди сміявся. Того давно минулого дня, коли на Скелі Вішальників мали за зраду стратити Гекса, палацового кухаря, Катберт потерпав від болю й каяття. Тоді він сказав Роландові, що не зможе дивитися на страту, тож не залишиться, проте зрештою лишився і дивився. Тому що істинне «я» Катберта Олґуда полягало не в дурних жартах і простеньких поверхових виявах почуттів.