Щойно Роланд в’їхав до улоговини, що розташовувалася посеред діброви, йому назустріч виступила темна фігура, яка доти ховалася за деревом. Ближче до середини галявини стало зрозуміло, що це високий хлопець із худими стегнами, босий, у джинсах і без сорочки. В одній руці він тримав величезний старовинний револьвер — за розмір їхніх барабанів такі ще часом називали пивними барильцями.

— Пхе, — повторив Катберт так, наче смакував це слово, яке звучало застаріло скрізь, крім найдальших закутнів світу. Таких як Меджис. — Хіба можна так з вартовими? Зацідив бідоласі в мордасю і закинув на вершину найближчого гірського хребта!

— Якби в мене був револьвер, то твій вартовий розлетівся би на друзки і половина села вже стояла би на вухах.

— Я знав, що ти поїхав без зброї, — м’яко відповів Катберт. — І хоч виглядаєш ти зловісно, Роланде, сину Стівена, але ти не дурень, хоч тобі вже скоро стукне п’ятнадцять, а це ого-го скільки.

— Я гадав, ми домовилися, що називатимемо один одного іменами, під якими подорожуємо. Навіть коли нас ніхто не чує.

Натхненно пародіюючи придворного підлабузника, Катберт виставив ногу п’ятою в землю і вклонився, розставивши руки й зігнувши руки в зап’ястках. А ще при цьому він дуже нагадував чаплю в болоті, тож, попри своє невдоволення, Роланд пирхнув від сміху. А потім торкнувся свого чола і внутрішньої частини лівого зап’ястка, щоб дізнатися, чи, бува, в нього не гарячка. У голові вирувала лихоманка, але чоло було прохолодне.

— Благаю прощення, стрільцю, — промовив Катберт, скромно опустивши очі.

Роландова усмішка враз зблякла.

— І не називай мене так, Катберте. Прошу тебе. Ні тут, ні деінде. Не називай, якщо цінуєш нашу дружбу.

Катберт миттю перестав кривлятися й швидко підійшов до того місця, де сидів на коні Роланд. Тепер було видно, що він щиро шкодує про свою поведінку.

— Роланде… Вілле… пробач.

Роланд поплескав його по плечі.

— Та нічого. Просто запам’ятай це собі на майбутнє. Може, Меджис і на краю світу, але це все одно світ. Де Алан?

— Тобто Дік? А як ти гадаєш де? — Катберт показав на край галявини, де чи то хропла, чи то задихалася темна фігура, загорнута в ковдру.

— Цей і землетрус проспить, — прокоментував Катберт.

— Але ж ти почув і прокинувся, як я під’їхав.

— Так, — сказав Катберт, не зводячи з Роландового обличчя пильного погляду. Під цим прискіпливим поглядом Роланд почувався якось незатишно. — У тебе щось сталося? Маєш дивний вигляд.

— Невже?

— Так. Ти збуджений. На підйомі чи що…

Якщо він збирався розповідати Катбертові про Сюзен, то зараз був саме час для цього. Але, навіть не замислюючись над цим (так само він приймав більшість своїх рішень, і, авжеж, найкращі з них теж народилися в такий спосіб), він вирішив мовчати. Якщо вони з нею зустрінуться в домі мера, нехай Катберт і Алан теж думають, що вони не знайомі. Що в цьому поганого?

— Надихався свіжим повітрям, та й годі, — сказав він, злазячи з коня й нахиляючись ослабити попругу сідла. — І бачив дещо цікавеньке.

— Навіть так? То розповідай, мій безцінний друзяко.

— Зачекаймо до завтра, коли той ведмідь прокинеться від сплячки. Тоді мені доведеться розповідати тільки один раз. Крім того, я втомився. Скажу тобі тільки одне: у цих краях дуже багато коней, навіть як для баронії, що славиться розведенням коней на м’ясо. Аж занадто багато.

Поки Катберт не встиг засипати його питаннями, Роланд зняв сідло зі спини Вітра і поклав на землю поряд із трьома маленькими клітками, плетеними з верболозу і зв’язаними між собою сиром’ятними шнурками, щоб зручніше було перевозити на спині в коня. Всередині сонно туркотіли три голуби з білими кільцями довкола шийок. Один висунув голову з-під крила, глянув на Роланда і знову сховав дзьоба.

— Як вони, в порядку? — спитав Роланд.

— В повному. Жеруть і радісно паскудять на солому. Таке враження, що в них канікули. А що ти мав на увазі, коли казав…

— Завтра, — обірвав Роланд. Катберт лише кивнув, збагнувши, що вже нічого не допитається, і пішов шукати свого кістлявого вартового.

Через двадцять хвилин Вітер, звільнений від сідла і витертий насухо, уже щипав травичку з Оленешкірим і Клейчиком (Катберт навіть коня не міг по-нормальному назвати), а Роланд лежав на розгорнутій постелі й дивився на нічні зорі. Катберт заснув так само швидко, як і прокинувся від звуку Вітрових копит. А Роланд ще ніколи вжитті не почувався таким бадьорим, як зараз.

Подумки він повернувся на місяць назад, до хвойдиної кімнати й батька, який сидів на її ліжку і спостерігав, як син одягається. У Роланда в голові, неначе ґонґ після удару, бриніла фраза: Я це знаю вже два роки. До кінця його життя коханці могли спокійно наставляти йому роги.

Але батько хотів багато йому розповісти. Про Мартена. Про Роландову матір, що перед нею інші були більш грішні, ніж вона сама. Про бандитів, які величали себе патріотами. І про Джона Фарсона, який справді перебував у Кресії і зник звідти, як він це вмів, — непомітно, наче корова язиком злизала. Але перед зникненням він і його поплічники спалили Індрі, столицю баронії, спалили дощенту. Було знищено сотні люду, і, мабуть, не дивно, що відтоді Кресія відреклася від Альянсу і виступила на боці Доброго чоловіка. Того літнього дня, яким завершився візит Фарсона, губернатор баронії, мер Індрі й Верховний Шериф наклали головами, і ці голови перемістилися на палі, що стирчали з оборонного муру міста. То була, як сказав Стівен Дескейн, «дуже переконлива політика».