– Друзі, дуже прошу, не сваріться, – закликав обох Залізний Лісоруб. – Пам'ятайте, що жоден

із нас не досконалий, давайте терпляче ставитися один до одного.

– Чудова пропозиція, – примирливо промовив Жук-Шкеребертник. – Ви, я бачу, маєте навдивовижу добре серце, мій металевий друже.

– О так, – погодився Лісоруб, дуже задоволений. – Моє серце – моя гордість. Та нам уже час вирушати.

Вони посадили одноногого Джека – Гарбузову Голову верхи на Коня, надійно прив'язали його мотузками. І маленький загін, очолений Страшилом, знову вирушив до Смарагдового Міста.

Незабаром виявилося, що Кінь накульгує: нова нога виявилася задовгою для нього. Довелося зробити привал і чекати, доки Залізний Лісоруб укоротить її новою сокирою, після чого дерев'яний скакун закрокував уже значно бадьоріше.

– І як це я не об'їхав нору?! От біда, так біда! – буркотів собі під носа.

– Ну, яка ж це біда? – неуважно докинув Шкеребертник, який дріботів поряд. – По-моєму, тобі дуже пощастило, що ти її не об'їхав. Від необ'їждженого коня в господарстві мало пуття.

– Перепрошую, – сердито сказав Тіп, який близько до серця приймав усе, що стосувалося Коня і Джека, – але жарт несмішний і безглуздий.

– Жарт це жарт, – самовпевнено заявив Шкеребертник. – Усім відомо, що гра слів походить від гри розуму.

– Що ти сказав? – розгубився Гарбузова Голова.

– Я сказав, мій дорогий друже, – пояснив йому Жук-Шкеребертник, – що в нашій мові є багато слів, які мають не одне, а два і навіть більше значень. Жартувати, обігруючи значення одного і того самого слова, – а це називається каламбур – здатна лише особистість висококультурна, витончена і з досконалим володінням мовою.

– Тут я з тобою не згоден, – вперто сказав Тіп, – каламбур може вигадати хто завгодно.

– Аж ніяк, – зарозуміло заперечив Жук-Шкеребертник. – Це потребує найвищого рівня освіченості. Ти сам, мій друже, освіту маєш?

– Ну, не можу цим похвалитися, – чесно зізнався Тіп.

– Тоді ти не можеш вести цю дискусію предметно. Особисто я – а це вам уже відомо, – Дуже Освічений, і тому повірте мені: схильність до каламбурів – неодмінна ознака геніальності. Скажу тільки, що наш Кінь – ходяче непорозуміння. Якщо звернути увагу на його походження з козел, йому більше пасувало би мекати й буцатися.

На цих словах Страшило ледве не задихнувся, Залізний Лісоруб спинився як укопаний і з докором поглянув на Жука. Кінь обурено зафоркав, і навіть Гарбузова Голова закрив рот рукою, щоб приховати посмішку, – адже змінити вираз обличчя він не міг.

Сам Жук-Шкеребертник ішов собі, ніби нічого не сталося, і, здавалося, не помічав реакції товариства. Тому Страшило вирішив, що необхідно сказати йому таке:

– Я чув, люб'язний друже, що освіта не всім іде на користь. Мозок – чудова річ, але його треба використовувати правильно, а в твоїй голові, здається, зчинилася плутанина. Тому, якщо хочеш мандрувати разом із нами, тримай-но краще свою вченість при собі.

– Ми народ простий, – додав Залізний Лісоруб, – і дуже щирий. Та якщо ти своєю освіченістю знову кого-небудь… – він не закінчив фразу й покрутив у повітрі своєю блискучою сокирою так красномовно, що Жук-Шкеребертник перелякано відскочив від нього на пристойну відстань.

Довгенько йшли мовчки. Нарешті Жук-Шкеребертник струснув головою і сказав винувато:

– Я намагатимусь виправитися.

– От і добре, – кивнув Страшило, і в маленькому загоні відновилася злагода.

Коли вони знову зупинилися, щоб дати Тіпу перепочити – хлопчик єдиний серед них потребував відпочинку – Залізний Лісоруб звернув увагу на те, що на порослому густою травою лузі видніється безліч круглих нірок.

– Схоже, тут живуть польові миші, – сказав він Страшилу. – А може, й наша давня приятелька Королева Мишей поблизу.

– А вона могла б нам неабияк допомогти, – зауважив Страшило: йому раптом сяйнула блискуча думка. – Як ми можемо її покликати, друже Лісоруб?

Залізний Лісоруб підніс до губів срібний свисток, що висів у нього на шиї, і голосно свиснув. Миттю з найближчої нірки вискочила маленька сіра мишка – і безстрашно до них наблизилася. Залізному Лісорубу Королева Польових Мишей довіряла повністю, адже він одного разу врятував їй життя.

– Доброго дня, ваша величносте, – шанобливо звернувся Лісоруб до Миші. – Сподіваюся, ви живі-здорові?

– Дякую вам на доброму слові, – пискнула Королева, присідаючи на задні лапки. Тепер кожен із мандрівників зміг розгледіти на її голові маленьку золоту корону. – Чи можу я чимось прислужитися давнім друзям?