Шрифт:
ГЛОСАРІЙ. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо в чистеє поле до Вкраїни-ріки! На Вкраїні-ріці білі соколи кичуть, за рікою злії бубни гудуть, в чистім полі корогви поганськії мають — ідуть шеремети о три лави на землю Троянову. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Не кровавая зоря з-за Великого Лугу вставала, виїжджав з чистого поля козак-богатир, лицар переяславський, — меч його у три пуди, лук його на огні пряжений, щит його спижем кутий. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо у чистеє поле до Вкраїни-ріки! В чистім полі сурми кричать, мечі вигрімляють, бистрії сулиці співають — три дні й три ночі козак-богатир шереметську рать воював, по коліно в кривлі поганській потопав, четвертого дня на силі молодецькій не змагав. Стали його шеремети опадати, стали щаблями бити-рубати, борзими комонями білеє тіло козацьке тратувати. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Над рікою огонь горить, в чистім полі козак лежить — на четверо порубаний, на осьмеро посічений, злими стрілами постріляний. Пливла по бистрій воді риба-щука, став він до неї промовляти, став їй остатнє слово казати: «Ой ти,рибо-щуко, всім рибам матер'aко! Попливи, рибо-щуко, по Вкраїні-ріці, припливи до города Голуня в землі переяславській, принеси звістку князеві та його дружині хоробрій — що полянам, що ковуям, що чорному людові! Я в чистім полі рать поганську воював, за люд український, за край Троянів кривлю свою проливав — хай білеє тіло моє козацьке в човен-дуб покладають, по Вкраїні-ріці пускають, до щурів да пращурів у Господній Ирій виряджають...»
... смерть, яка виступає найголовнішою загадкою людського буття. Усвідомлення усієї глибини цієї проблеми приходить до людської істоти з віком: у дитинстві вона гаряче вірить у своє особисте безсмертя й нездатна уявити, що колись покине цей світ, а замолоду аж надто зайнята боротьбою за місце в суспільній ієрархії, щоб замислюватися над проблемами екзистенційного характеру, — й тільки тоді, коли пристрасті потроху вже холонуть, а роки починають шугати, неначе вагони швидкого поїзда, вона кидає погляд уперед і бачить прірву, з якої дихає холодом. Якщо сформулювати проблему небуття точніше, то врешті-решт вона буде зводитися до одного-єдиного запитання: чи існує життя після смерти?
В цій короткій фразі криється увесь трагізм і безнадія, які охоплюють пересічну особистість, коли їй виповнюється сорок років. Краща (і більша) частина життя вже минула; підсумовуючи здобутки, людська істота озирається назад — і з жахом бачить, що прожила намарне: ідеали, котрим вона служила з самопосвятою мученика, виявилися ілюзіями; авторитети, які були для неї недосяжними взірцями, безнадійно скомпрометували себе; найдорожчі люди, які держали на плечах її духовний світ, один за одним пішли з життя, й на їхньому місці зяє порожнеча, яку вже ніколи й нічим не заповнити. Найгіршою ж у цій ситуації видається відсутність перспектив: якщо раніше все було попереду, то після сорока років попереду вже нічого немає — ні відкриттів, ні перспектив, ні подарунків долі. Людина у цьому віці скидається на пасажира, що проґавив свій поїзд, — із тією лиш ріжницею, що другого поїзда не буде ніколи. В окремих випадках ця духовна криза має просто-таки глобальний характер: уся система цінностей починає коливатись, а потім розпадається на уламки, й особистість опиняється у вакуумі, який гірший од смерти. Цій психології притаманні такі стани, як депресія, відчай і цинізм; переступивши цей віковий поріг, одні починають пиячити, другі замикаються в собі, треті важаться на самогубство, а решта впадає в апатію й, махнувши на все рукою, просто доживає віка. В усіх цих випадках проблема небуття не втрачає своєї ваги, а загострюється і зрештою набуває такого значення, що перетворюється в основний предмет роздумів. Пересічна особистість усвідомлює: світ, в якому їй довелося жити, за визначенням гріховний і сповнений зла, причому зло виступає невід’ємним і головним його атрибутом, адже хвороби, нещастя та й сама перспектива небуття — це теж зло, яке так чи так спіткає кожного з нас. Саме тоді в гарячковій свідомості пересічної людини спалахує безумна за своєю нездійсненністю надія: а може, там, за межею, лежить інший, досконаліший світ, у якому нарешті знайдеться місце для щастя, для краси, для любови...
... сидів на порозі й клепав косу. В двориську вже розвиднілося, й крізь голе віття яворів, які росли понад обійстям, текло холодне мутно-біле світло, тож якоюсь химерною і неначеб аж загадковою виглядала його схилена постать, яка чітко вирізнялася у квадраті дверного прозору, залитого отою безжальною прикрою імлою. Він сидів і клепав косу; удари його молотка гучно бахкали в здоровецьких порожніх сінях, де по кутках іще ховався нічний морок, і голосними тьохкаючими вилясками відлунювали над усенькою горою з її кручами, городами і здичавілими садками, які потопали в сивому досвітньому тумані. Час від часу він спинявся й, піднявши голову, сторожко наслухав, чи не озоветься іще якийсь гук, окрім калатання його молотка, — однак щоразу відповіддю йому був тільки високий млосний дзвін, який гадюкою сичав у барабанних перетинках. Аж ось він виклепав сточене іржаве жало до самісінького кінця, й коса задзвеніла, відгукуючись на остатній удар лунким войовничим покликом. Юр кинув молотка і знову прислухався; коли він скінчив свою роботу, ніде ніщо й не шешерхнуло, й на однісіньку мить йому здалося, що в усьому білому світі не лишилося жодної живої душі. Він зітхнув і, взявши держака, насадив на нього косу й туго забив її ясеновим чопком. Тоді провів нігтем по жалу. Воно було гостре, як вогонь; випроставшись на всенький зріст, він цупкіше перехопив кісся, замахнувся — й почав косити простісінько від порога, широким півколом угризаючись у височенні сухі бур’яни, які стояли на обійсті, наче вода. Тонке лезо свистіло і хряскало, стинаючи під корінь грубі дрючкуваті стебла; дійшовши до загати, він розвернувся і почав класти покіс наопач, збиваючи хабуззя в один кострубатий вал. Сонце вже ген-ген підбилося над яворами, й туман, котрий висів у садку, слиз, наче його й не бувало; він косив і косив, спиняючись тільки для того, щоб одмантачити вістря бруском, — і за якихось півгодини дворисько неначеб аж розступилося, і стало видно стару покручену яблуню коло повітки, і горідчик із купами гостролистих півників, і чорну лозову загату на межі, за якою стояли отакі ж самісінькі бур’яни...
Сонце ясніло поміж хмар’ям, неначе перлина. Юр провів рукою по чолі й, озирнувшись через плече, зненацька побачив бабину хату — присадкувата, облуплена, з похиленими стінами, які вросли в землю, і перекошеним одвірком, вона зизила на нього темними плямами вікон, — і вгледівши її, він знову дізнав такого відчуття, наче усеньке оце дворисько завмерло в очікуванні якоїсь оказії, що зворохобить усенький білий світ. Він криво посміхнувся й, узявши граблі, став згрібати хабуззя на купу. Коли посеред надвір’я забовваніла височезна сіра копиця, з якої стирчали врізнобіч ламкі галузки бур’яну, він дістав з нарукавної кишені комбінезона запальничку, підпалив жмут бляклої трави і, нагнувшись, запхнув його під самісінький спід отого румовиська. Сухе бадилля зайнялося ув один момент, і стовп каламутного брудного диму прямовисно полинув у небо, тяжкою жовтою хмарою розтікаючись понад голими верховіттями яворів, розваленим цегляним бовдуром, який стирчав на гребені хати, і покинутими оселями, що видніли упростяж вулиці, де так і не з’явилося жодної душі...
Якусь хвилю він отак і стояв, наглядаючи, як несамовите червоне полум’я здіймається вище й вище, відкидаючи довкола себе потужний вал нестерпного лютого жару, — а потім почвалав до хати і виволік ізвідти цілісіньке рядно усякого дрантя, яке повимітав сьогодні удосвіта з кутків. Тримаючись оддалека, він розв’язав те рядно й, закриваючись рукавом од полум’я, став жбурляти в багаття подерті кухвайки, старі заброджені чоботи і струблені мишвою качани, котрі позбирав по всій хаті. Коли він струснув якесь зотліле рам’я, в котрому вже годі було щось розпізнати, на землю випала маленька червона книжечка. Юр поторкав її носаком черевика, а далі спинився й, нагнувшись, узяв до рук.
Увіччю різонуло: на криваво-червоному тлі — лиса як макогін голова, котра...
ГЛОСАРІЙ. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! На річці на красниці Добрий Дуб стоїть, на тому Дубові три голуби сидить, найстаріший голуб Коштрубів перстінь держить. Хто того персня достане, той усеньким світом править стане. Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Ішла я трьома дорогами, трьома розтоками, трьома розлогами — до річки до красниці доходжала, кобилячу голову перестрічала. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! — «Ой відки ж ти тут узялася, з якого світа приплелася, кобиляча ти голово?» — «Я взялася не зо світа сього, а з того — щоб витягти жили з люда сього!» — «А кого ж ти тут виглядаєш, кого у сей світ закликаєш, кобиляча ти голово?» — «Я на горі стою-виглядаю, три нещастя з-за круга світа викликаю — голод, войну і моровицю. Хай вони на землю Троянову прилітають, кров із люда вкраїнського висисають — щоб його й насіння перевелося, щоб од його й наймення не зосталося!» Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Їхали понад річку понад красницю три поляни-богатири — Кий, Щук і Горинь. Стала я їх переймати, стала їх Коштрубовим найменням заклинати: «Ой ви, поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, дива Тура оружнії волхви! Коштрубом-Голубом вас благаю: проженіть отсюю кобилячу голову на истри огненнії, на ліса каміннії, в бездонну Отхлань, де стогін і плач стоїть. Хай вона біду не закликає, лихо на землю Троянову не стягає!» Стали тоді поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, сивії комоні завертати, кобилячу голову копитами тратувати, на острії ратиська її піднімати. Будь ти проклята, кобиляча голово! Іди собі, звідки прийшла, — в дим, в огонь, в бездонну Отхлань...
... отам коло вигону жив, а люде ходили до нього у жорнах молоть. То голова й написав доноса у район: мовляв, єсть тута сильно великий копиталіст — парового млина він держить!
Кажуть, його хоч би на сміх поспитала яка душа: млин там у тебе чи не млин, чоловіче? — де ж пак, у дідьчої матери! як загарбали, то й слід по ньому захолов. Аж через двадцять два годи на селі об’явився. Каже: заробив зразу шість год за жорна, а то у лагері вже накрутили. Після тої тюрми геть чоловік на пси зійшов. Горілку став пить як дурний і на колгоспну роботу хрін забив. А як нап’ється, то й зачинає: «Соловки-Соловки, дальняя дорога...»