Я саме до клубу ввечері йшов, аж він гукає мене од воріт: «Сину, — каже, — зайди!» — «А чого вам, дядьку?» — «Ти ж, — каже, — у газети пишеш, еге?» — А я на ту пору вже кількоро дописів надрукував. — «Та й що?» — питаю. — «От як зайдеш, то скажу!» В хаті у нього, либонь, одні щурі водилися. Тільки стіл да лавки... а то все голо, як у турецькій церкві! — «Сину, — каже він, допіру ми посідали за столом, — Христом-Богом тебе благаю: напиши про мене! Я геть чисто все тобі порозказую: як погибали ми на тому Волгоканалі від голоду та холоду, як збиткувалися із нас оті комуняки, душогуби проклятії... щоб ти тільки уявив собі, — каже, — стільки лягло нас ув отих краях! а хоч одна душа про теє знає? а хоч одна собака про теє гавкнула?!» — Подививсь я на нього й плечима звів. — «Та й хто ж оце надрукує?» — А в нього очі так і загорілись, як у вовка — «А ти напиши, — каже, — напиши та сховай... хай воно лежить, утямив?» — «Ні, — кажу, — щось не дуже...» — Тоді він притяг мене за барки й зашепотів, дихаючи горілчаним духом. — «Я знаю, знаю... колись така пора настане, що нічого не буде, — ні колгоспів, ні сільрад, ні власти оцеї людоїдської... все воно слизне, як мара! Може, сто год мине, може, двіста... Будуть другі люди, щасливіші од нас, і вони поняття не матимуть, як то нам жилося під Совдепією... Ти тямиш, про що я кажу? Тямиш, га?!» — «Та... начебто! — буркнув я, подумавши. — Тільки чого ж ви оце до мене звернулися?» — «Я діда твого знав... а ти, бачу, ввесь у нього — як дві краплі води, похожий! — Він трохи помовчав. Тоді озирнувся й, узявши шклянки, поналивав самогону. — Давай, сину, пом’янемо його душу... твій дід із червонопузими не так балакав, як ми оце!» — Ми випили, і я підвівся, бо вже й пора було. — «То ти прийдеш до мене?» — поспитався він мені навздогін. — «Прийду!» — твердо пообіцяв я.

Зачепили ті його слова мене за живе. А ще й розвезло од тої горілки, хоч у писок дай. Та певно, видудлити в чотирнадцять год повнісіньку шклянку бурячихи... А була якраз неділя, і людей посходилося до клубу... ну, як худоби, інакше не скажеш! Повештавсь я надворі, притис якихось дівок до стіни, — але, бачу, все це не те. Й тоді сяйнула в голові незлецька ідея ... аж завмер я од захвату, коли уявив, як це воно буде виглядати! За сценою давно вже валялася голова Леніна з розбитого б’юста. Намагаючись не привертати уваги, тихцем прокравсь я за куліси, знайшов ту голову — та й насадив її на держак од прапора. Ну, це була й картина! Аж зараз серце радіє, коли згадаєш, як пропливла ця довбня з невидющими булькатими очима через усеньку залу, як позамовкали усі, неначе їм заціпило, коли уздріли оту дивоглядію, як навіть музики перестали грати на танцплощадці, коли я вибіг надвір і, підстрибуючи, переможно заволав: у-у!

Мене пійняв якийсь несамовитий радісний шал. Твій дід з червонопузими балакав не так, як ми оце, сказав мені той чоловік... Не так? — подумав я собі. Ну, зараз побачим! І погнав довкола сільбуду, високо піднявши отого держака з головою на кінці. У-у! — волав я не своїм духом. У-у-у! На той ґвалт з усіх усюд стали зглядатися люди. Одні реготалися, показуючи на мене пальцями, другі щось обурено гукали, а треті з інтересом наглядали за цією кумедією, заклавши руки за спину. Коли я робив третє коло, круг мене була вже цілісінька тичба дітлахів. У-у! — репетували вони й, регочучи, навзаводи гнали за мною слідком. У-у-у! — ще дужче горлав я й, підстрибуючи, гнав на чолі того гурту. Коли я описував п’яте коло, мене перейняли якісь парубки. Я й оком не встиг моргнути, як опинився на танцювальному майданчику. Музики утнули веселої, й круг мене закружляв хоровод. Я підстрибував як заведений, наокіл мигтіли якісь обличчя, кохти, зачіски... й над усеньким отим вировиськом ритмічно хилиталася й хилиталася гіпсова довбешка вождя, надіта на довгу тичку.

Мабуть, мене таки добряче розвезло — музика зненацька урвалася, а я все плигав і плигав, наче мартопляс. Оговтавсь я лише після того, як на танцмайданчик вискочив голова з двома сільськими активістами. Він підбіг до мене й, не кажучи ні слова, так деменув кулаком по обличчю...

... хлопчина, котрий зирить спідлоба рішучим настороженим поглядом. Десь із хвилину Юр мовчки розглядав крихітне чорно-біле фото, а тоді закусив губу й, пробурмотівши щось нерозбірливе, пожбурив комсомольський квиток у багаття. Книжечка червоною пелюсткою майнула в повітрі й, насилу торкнувшись полум’я, спалахнула мов сірник. Палітурка здулася пухирями; видно було, як чорна голова на ній скорчилася, вигнулася мов гадюка — і спливла вогнем та димом, розпадаючись на клапті сірого попелу.

Юр сплюнув у вогонь і, понурившись, потяг до хати. Двері в світлицю були прохилені й, переступивши сінешній поріг, він мовби потрапив ув атмосферу свого жахливого сну — стіни світилися в дверному прозорі мертвотно-білим сяєвом, і на якийсь мент йому здалося, що позаду озивається отой журливий голос, заводячи стару-стару пісню; але тут-таки мана щезла і, заглянувши до світлиці, він уздрів старе дощате ліжко, побите шашелем, вичовганий стіл під образами, сволок із випаленим на ньому чудернацьким хрестом — і глибоко відітхнув, бо все це були звичні обжиті предмети, котрі супроводжували його з перших днів життя. Покій був чисто виметений і натоплений, усе лежало на своїх місцях, тож світлиця вже не справляла враження глухої пустки, де тхне холодним комином і отим специфічним духом, який зостається в хаті після того, як з неї виносять небіжчика. Єдине, що його бентежило, була тиша — допіру він спинявсь, як вона починала вливатися йому в вуха, неначе розплавлений віск, і на тлі цілковитого безруху, що стояв як у хаті, так і надворі, здавалося, що це безгоміння таїть у собі якусь загрозу. Юр зітхнув і, взявши під грубою клумак із дрантям, потяг його в сіни, а потім, задкуючи, пересадив через поріг і виволік надвір.

Хмиз уже трохи перегорів, і багаття палало ясним чистим огнем. На лаві під горідчиком сиділа баба Лепестина. Здолавши розбитий спадистий узвіз, вона все не здужала віддихатися й, коли він поздоровкався, тільки знеможено хитнула головою.

Юр пожбурив клумака в огонь, і над голими верховіттями яворів знову заклубочилося їдке темне димовисько. Він підворушив огнище ґаблями, й коли багаття загоготіло, дедалі вище й вище шугаючи в небо, відступився назад і втомлено сів на лаву.

Хвилини зо дві обоє мовчали.

— Не передумав? — поспиталася баба Лепестина, дивлячись ув огонь.

Юр поворухнувся.

— Ні! — буркнув він по хвилі.

Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.

— З тих людей, — сказала вона, — щитай, нікого вже й немає... А ті, що живі, нічого тобі не скажуть!..

— Ска-ажуть! — недобре посміхнувся Юр.

Баба знову замовкла й довго не озивалася й словом.

— У тім году, — нарешті заговорила вона, — люде наче з цепа зірвалися... Ті комнезами що їм хтілося, те й чинили!.. Це таке було, наче подурів народ, Їй-Богу...

Він понуро кивнув.

— Таке всі розповідають...

— Тато мій опухли, — помовчавши, знову заговорила баба, — й лежали на печі... Прийшла Дзякунка з комсомольцями шукати хліб. Це був лютень, остатня заготівля — тоді вимітали все, що восени не здужали вигребти... щоб у них душу одібрало! А в нас же ж у хаті хоч запали... То Дзякунка вхопила макогона, стягла батька на піл... та як увалила по голові — тут він і Богу душу оддав!..

— Я одного не можу втямити, — озвався по хвилі Юр, — як оце таке могло коїтися?