– Що?

– Втоптати, пане лейтенант. Могилу. Тоді можна буде згорнути туди решту землі й покласти зверху кілька каменів. Від вовків та лисиць.

– Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того…

Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так удосталь поживи, навіщо ж їм розривати могили.

– Дурниці, – мовив він. – Звідки ви це взяли?

– Траплялося.

Мюкке байдуже дивився на Мюллера. «І в цього немає клепки, – промайнуло в нього. – Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як-от Райке».

Мюллер похитав головою.

– З решти землі нагорніть могилку, – звелів він. – Так буде ліпше. І поставте в головах хрест.

– Слухаюсь, пане лейтенант!

Мюллер наказав роті шикуватись і рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.

Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.

– Хрест тут довго не встоїть, – сказав Зауер. – Земля надто м’яка.

– Звичайно, ні.

– І трьох днів не втримається.

– Тобі Райке що, рідня? – поглузував Іммерман.

– Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в цьому тямиш?

– То будемо ставити хреста? – спитав Гребер.

Іммерман обернувся:

– А, наш відпускник. Поспішає!

– А ти б не поспішав, га? – втрутився Зауер.

– Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!

– Звичайно. Бо назад ти не повернешся.

– А може, й повернуся?

Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:

– Можливо, я повернуся навіть добровільно.

– Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?

Зауер підняв хреста. Унизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.

– От бачиш, – звернувся він до Гребера. – Не простоїть і трьох днів.

– Трьох днів цілком достатньо, – відгукнувся Іммерман. – Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста й поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.

– Російського хреста?

– А чом би й ні? Бог – явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?

Зауер відвернувся.

– А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!

– Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом – це твоя вигадка. Учора ти сам запропонував.

– Учора! Учора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!

Гребер узяв свою лопату.

– Я піду, – мовив він. – Здається, ми тут упорались, чи не так?

– Так, відпускнику, – відповів Іммерман. – Так, обережнику! Тут ми впорались.

Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.

Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.

Зайшов Штайнбреннер.

– Ви чули останні вісті?

– Радіо вдавилося.

– Неподобство! Воно мусить працювати!

– Ну, то полагодь його, молокососе, – кинув Іммерман. – Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.

– А що там зіпсувалося?

– У нас просто немає батарей.

– Батарей?

– Авжеж. – Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. – А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!

Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.

– Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.

– Не говори так таємниче, Максе, – спокійно відповів Іммерман. – Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда – я прекрасний механік і непоганий кулеметник. У даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?

– Стули писок!

– Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев’ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П’ять чи шість років полюєш на євреїв та зрадників народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише на дівчат.