– Як би мені хотілося бути оперним співаком, – сказав він. – Тенором. Із порожньою головою і переконливим голосом. Або дідом. Або дитиною. Ні, тільки не дитиною. Дитині ще потрібно жити. Війну програно, ти хоч це принаймні усвідомлюєш?

– Ні.

– Кожен генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. – Він повторив ще раз: – Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. – І підняв руку, показуючи на темний горизонт. – З нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атилла або Чингізхан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…

– Це було СС, – сказав Гребер із відчаєм. Він прийшов до Фрезенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом усе складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.

– Есесівці, – повторив Фрезенбург презирливо. – Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних, щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них – і більше ні за кого. Війну давно програно.

Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. У проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:

– Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!

Гребер дістав із кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.

– Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.

Гребер похитав головою:

– Візьми.

Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.

– Коли їдеш?

– Не знаю. Відпустку ще не затверджено.

Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.

– Не знаю, – повторив він. – Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер усе переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим пишатися!

Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:

– Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?

– Він був у нас учителем історії та релігії.

– Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.

– Чому б йому не жити? Адже він не солдат.

– Ні.

– Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п’яти.

– Привітай його від мене.

– Гаразд.

– Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.

– Мабуть. Хіба що після повернення. Та це й не довго, якихось три тижні.

– І то правда. Ну, бувай здоровий.

– Ти також.

Фрезенбург, провалюючись у снігу, попростував до своєї роти, що розташувалася в сусідньому розбитому селі. Гребер дивився йому вслід, аж доки той не зник у сутінках. Тоді повернув назад. Перед церквою побачив темну тінь собаки. Двері прочинилися, і тоненький промінчик світла на мить вирвався надвір. То хтось відхилив плащ-намет при вході. Від тієї крихти світла повіяло теплом; не знаючи, що то за світло, можна було подумати, що ти на батьківщині. Гребер підійшов до собаки. Той відскочив убік, і Гребер побачив, що обидві покалічені статуї святих винесено з церкви надвір і поставлено в сніг. Поряд валявся розбитий велосипед. Їх викинули – усередині потрібен був кожний клаптик простору.

Він рушив далі, до погреба, де розмістився його взвод.

Тьмяне сяйво вечірньої зорі мерехтіло над руїнами. Трохи збоку від церкви лежали мертві. У талому снігу знайшли ще трьох – давніх, жовтневих. Вони майже розклались і змішалися з землею. Поблизу лежали інші – ті, що померли пополудні в церкві. У них був ще блідий, ворожий і чужий вигляд; здавалося, вони ще не змирилися зі смертю.

Вони попрокидалися. Погріб двигтів. У вухах дзвеніло. Звідусюди сипалося сміття. За селом шаленіли зенітки.

– Мерщій нагору! – гукнув хтось із поповнення.

– Спокійно! Не засвічуйте вогню!

– Швидше з цієї пацючої нори!

– Ідіот! А куди? Тихо! Чорт забирай, ви що, ще й досі новобранці?

Глухий удар знову струсонув погріб. У темряві щось упало. З гуркотом і тріском посипалося каміння, сміття, дошки. Крізь дірку в стелі було видно тьмяні спалахи.

– Тут когось прикидало!

– Спокійно! То всього-на-всього відпав шматок стіни.

– Вилазьмо, доки нас тут не поховали!