Проте Господь її не послухав. Настала ніч, удосвіта проспівав півень, сон повторився, й морда першого коня висунулася з-за повороту. Марія чула, як стогне син, але не прийшла втішати його. А Ісус, тремтячий і спітнілий від страху, не мав потреби гукати її, він і без того знав, що й вона не спить. Що ж вона мені розповість, думав він, тоді як Марія, у свою чергу, зі страхом думала: Як мені йому про це розповісти, й намагалася знайти спосіб розповісти йому не все. Уранці, коли всі прокинулися, Ісус сказав матері: Ми з тобою вдвох відведемо моїх братів до синагоги, а тоді підемо в пустелю й там поговоримо. А в бідолашної Марії, коли вона готувала сніданок дітям, усе випадало з рук, проте вино її скорботи було вже подане, і треба було випити його. Провівши менших дітей до школи, мати й син вийшли за околицю села й там, на пустирищі, сіли під оливою, ніхто, крім Бога, якби йому довелося там бути, не зміг би підслухати їхню розмову, її чули хіба що камені, а камені, як відомо, не розмовляють, навіть якщо їх постукати один об один, а щодо самої землі, то в її надрах слова перетворюються на мовчанку. Ісус сказав: Виконай те, що ти мені пообіцяла, й Марія відповіла йому не ухиляючись: Твоєму батькові снилося, що він вояк і разом з іншими вояками скаче на коні, щоб убити тебе. Убити мене? Так. Але ж те саме сниться й мені. Атож, підтвердила вона з відчуттям полегкості, й подумала: Зрештою це виявилося легко, а вголос сказала: Тепер ти все знаєш, вертаймося додому, сновидіння як хмари, вони прилітають і відлітають, ти, мабуть, дуже любив свого батька, тому й успадкував його сон, але він тебе не вбив і не вбив би ніколи, бо, за велінням Господа, янгол би відвів йому руку в останню мить, як відвів Він руку Авраама, коли той наготувався принести в жертву свого сина Ісаака. Не говори про те, чого ти не знаєш, сухо відповів їй Ісус, і Марія зрозуміла, що гірке вино їй доведеться випити до дна. Погодься, мій сину, що я принаймні знаю: ніхто нічого не може вчинити всупереч волі Господа, хоч би якою вона була, а Господь сьогодні може захотіти одне, завтра інше, зовсім протилежне, і хто ми такі, щоб поставити під сумнів Його постанови, сказала Марія і, склавши руки на колінах, стала чекати відповіді. Ісус запитав: Ти відповіси на всі запитання, які я тобі поставлю? Відповім, сказала Марія. Відколи почав снитися моєму батькові цей сон? Багато років тому. Скільки років? Відколи ти народився. Він снився йому щоночі? Так, думаю, щоночі, але останнім часом я вже не прокидалася, коли він стогнав і кричав, людина звикає до всього. Отже, я народився в Юдеї, у Віфлеємі? Саме там. А що такого сталося під час мого народження, чому моєму батькові почало снитися, що він їде вбивати мене? Це сталося не під час твого народження. Але ж ти сама мені про це сказала. Сон почав батькові снитися через кілька тижнів після того, як ти народився. А що сталося тоді? Ірод наказав повбивати всіх малят у Віфлеємі віком менше трьох років. Навіщо? Я не знаю. А батько знав? Ні. Але ж мене не вбили. Ми жили в печері, за околицею села. Ти хочеш сказати, вояки мене не вбили, бо я не потрапив їм на очі? Так. Мій батько служив у війську? Ніколи він не служив у війську й не був вояком. А що він тоді робив? Він працював на будівництві Храму. Не розумію. Я відповідаю на твої запитання. Якщо я не потрапив на очі воякам, якщо ми жили за околицями села, якщо мій батько не служив у війську, якщо він не мусив коритися наказам, якщо навіть не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків… І справді, твій батько не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків. У такому разі… Якщо в тебе немає більше запитань до мене, то вважаймо нашу розмову закінченою. Ти щось від мене приховуєш. Або сам ти неспроможний зрозуміти те, про що від мене довідався. Ісус замовк, відчуваючи, як, наче вода в суху землю, виходить із нього та владна рішучість, із якою він розпочав цю розмову, й водночас у якомусь потаємному куточку його душі заворушилася думка, яка ще остаточно не сформувалася, проте відразу по своєму виникненню здалася йому страхітливою. На схилі протилежного пагорба з’явилася отара овець, і вона й пастух мали колір землі, і здавалося, то земля пересувається по поверхні землі. На й без того напруженому обличчі Марії з’явився вираз глибокого подиву: який знак саме в цю хвилину подавали їй через стільки років той високий пастух, дивна манера його ходи, але вона придивилася ліпше й побачила, що то її вбогий сусід із Назарета, який вигнав на пашу кілька своїх овець, таких же виснажених та хирлявих, як і він сам. А тим часом у свідомості Ісуса сформувалася певна думка, вона рвалася назовні, але язик відмовлявся артикулювати слова, які б її виразили, а проте він усе ж таки промовив голосом, який наче боявся себе самого: Мій батько знав, що малюків повбивають. Він сказав це тоном ствердження, а не запитання, тому Марія не мала потреби відповідати йому. А як він про це довідався, тепер це вже було запитання, на яке вона мусила відповісти. Він працював на будівництві Храму в Єрусалимі й там підслухав розмову вояків, які про це говорили. А потім? А потім він побіг рятувати тебе. А потім? А потім він вирішив, що нам немає потреби втікати, й ми просто заховалися в печері. А потім? А потім нічого, вояки зробили те, що їм було наказано, й повернулися до Єрусалима. А потім? А потім ми повернулися в Назарет. І батькові почав снитися сон. Спершу він наснився йому ще в печері. Зненацька руки Ісуса смикнулися вгору, ніби він хотів роздерти собі нігтями щоки, а з грудей йому вихопився розпачливий зойк: Мій батько повбивав малюків у Віфлеємі. Яку дурницю ти мелеш, їх повбивали вояки Ірода. Ні, жінко, їх повбивав мій батько, їх повбивав Йосип, син Ілії, бо, знаючи, що малюків наказано вбити, він не попередив їхніх батьків, і тепер, коли всі слова злетіли з його уст, відлетіла й надія знайти батькові якесь виправдання. Ісус упав на землю, гірко плачучи та повторюючи: Бідолашні, бідолашні, і здається майже неймовірним, що простий хлопець, якому тільки тринадцять років, тобто він перебуває у віці, коли егоїзм так легко пояснити й легко пробачити, міг пережити таке потрясіння, почувши звістку, яка, коли ми візьмемо до уваги все, що нам відомо про сучасний світ, залишила б байдужими майже всіх. Але не всі люди однакові, бувають винятки і з гіршого боку, і з кращого, й один із найприємніших таких винятків — хлопець, що плаче через давню помилку, якої припустився його батько, а може, й осуджуючи себе самого, якщо він, як ми маємо всі підстави вважати, любив цього двічі винного батька. Марія простягла руку, щоб доторкнутися до сина, але він відсунувся від неї: Не чіпай мене, моя душа поранена. Ісусе, сину. Не називай мене своїм сином, ти також винна. Підліткам притаманна категоричність висновків і суджень, адже Марія була так само невинна, як і вбиті малюки, адже чоловіки все вирішують за нашу сестру, мій чоловік прийшов і сказав: Негайно їдьмо звідси, але потім змінив свою думку й без жодних пояснень розпорядився: Ні, поки що ми нікуди не ідемо, і мені довелося запитати в нього: Що то за крики лунають у селі? Марія нічого не відповіла синові, їй було б так легко пояснити йому, що на ній ніякої вини немає, але вона подумала про розп’ятого чоловіка, який теж загинув без вини, й зі слізьми сорому призналася собі в тому, що любить тепер його більше, аніж любила тоді, коли він був живий, тому й промовчала, адже за провину одного може відповідати й інший. Ходімо додому, нам уже нема чого тут робити, сказала вона, а син їй відповів: Ти йди, а я залишуся. Він почув себе вівцею, що відбилася від отари або втратила пастуха, навколишнє пустирище перетворилося на справжню пустелю, й навіть будинки, розкидані нижче по схилу, тепер здавалися великими обтесаними каменями з покинутої каменоломні, які помалу вростали в землю. Коли постать Марії розчинилася в попелястій глибині долини, Ісус, стоячи навколішки, закричав, і все його тіло палало вогнем, ніби стікало кров’ю: Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув? — бо бідолашний хлопець і справді почував себе покинутим, на межі повного розпачу, так ніби він провалився в нескінченну самоту іншої пустелі, де не було ні батька, ні матері, ні братів та сестер і звідки починалася дорога мертвих. Пастух, що сидів між своїми вівцями і зливався з ними, здалеку дивився на нього.

Через два дні Ісус пішов із дому. Протягом цього часу можна було на пальцях однієї руки порахувати слова, які він промовив, а ночами він не заплющував очей, бо заснути не міг. Йому уявлялася жахлива різанина, він бачив, як вояки забігають у будинки, вихоплюють немовлят із колиски, розмотують пелюшки й рубають або проколюють мечами їхні ніжні тіла, він чув, як у божевільному розпачі зойкають матері, як пораненими биками ревуть батьки; уявляв він і самого себе в печері, якої ніколи не бачив, і в такі хвилини, ніби важка та висока хвиля, на нього накочувалося неподоланне бажання померти або принаймні не жити. Йому не давало спокою запитання, з яким він так і не звернувся до матері: скільки ж дітей там було повбивано, йому здавалося, що дуже й дуже багато, він уявляв собі цілу гору маленьких закривавлених тіл — обезголовлені, мов ягнята на бійні, вони чекали вогню, який спалить їх і з димом віднесе на небо. Але забувши поставити матері це запитання в годину одкровення, він вважав, що було б великою нетактовністю, забарвленою поганим смаком, підійти до неї тепер і сказати: Знаєш, мамо, я забув запитати тебе, скільки ж малюків відправили тоді на небо у Віфлеємі, а вона йому відповіла б: О сину, не думай про це, їх, думаю, не набралося й трьох десятків, а якщо вони й померли, то тільки тому, що Господь цього захотів, адже Він міг би порятувати їх від смерті, якби така була Його воля. Проте себе самого Ісус запитував знову й знову: Скільки? — він дивився на своїх братів і запитував: Скільки, скільки трупиків треба було покласти на шальку терезів, щоб вони переважили одне його врятоване життя. І вранці наступного дня Ісус сказав матері: Я не знатиму ані миру, ані спокою в цьому домі, я йду геть і залишаю тебе й братів. Марія піднесла руки до неба й гірко заголосила: Що ж це таке, як ти можеш, мій сину першонароджений, покинути свою матір, яка щойно стала вдовою, де це бачено, куди котиться наш світ, адже тут твій дім і твоя родина, як ми житимемо без тебе? Яків лише на рік від мене молодший, він не гірш за мене замінить тобі померлого чоловіка. Мій чоловік був твоїм батьком. Я не хочу говорити про нього, не хочу говорити ні про що більше, благослови мене в дорогу, якщо хочеш, якщо — ні, я все одно піду. І куди ж ти підеш, сину мій? Не знаю, можливо, в Єрусалим, можливо, у Віфлеєм, подивитися на той край, де я народився. Але ж там ніхто тебе не знає. Можливо, це й на краще, мамо, що вони зі мною зробили б, якби довідалися, хто я такий. Мовчи, а то тебе почують брати. Рано чи пізно вони все одно довідаються, як усе було. Ти наражаєш себе на велику небезпеку, адже по всіх дорогах тепер шастають римляни, виловлюючи повстанців Юди. Римляни не гірші, аніж вояки Ірода, вони ані накинуться на мене з мечами, ані стануть розпинати мене на хресті, адже я нічого поганого їм не зробив, я невинний. Твій батько теж був невинний, а що вони з ним зробили. Твій чоловік помер невинним, але в житті він не був невинний. Ісусе, диявол говорить твоїми устами. А ти певна, що не Бог говорить моїми устами? Не згадуй ім’я Господа марно. Ніхто не знає, коли ім’я Господа згадують марно, не знаєш цього й ти, не знаю і я; лише Бог бачить різницю, а його шляхи нам недовідомі. Сину мій… Що? Звідки ти, такий іще юний, набрався всієї цієї мудрості, цієї науки? Не знаю, мабуть, людина народжується з істиною в собі, але рідко коли її висловлює, бо не вірить, що це істина. Ти й справді вирішив піти з дому? Справді. А повернешся? Не знаю. Якщо мука твоя нестерпна, то піди у Віфлеєм, піди в Єрусалим, поговори з ученими книжниками, розпитай їх про все, вони тебе просвітять і напутять, і ти повернешся в батьківський дім до своєї матері та братів, які потребують тебе. Я не обіцяю, що повернуся. А як ти зароблятимеш собі на хліб, твій батько прожив надто мало, щоб як слід навчити тебе свого ремесла? Я працюватиму в полі, пастиму овець, попрошу рибалок, щоб вони дозволили мені виходити з ними в море. Ти не зможеш бути пастухом. Чому? Не знаю, таке в мене передчуття. Я буду тим, ким доведеться мені бути, а тепер, мамо… Ні, ні, ти не можеш так відразу піти, я приготую тобі чогось поїсти на дорогу, грошей у нас зовсім мало, але я спробую десь їх позичити, візьми сакви свого батька, на щастя, вони збереглися. Я візьму чогось поїсти, але сакви не візьму. Більш ніякої торбини в нас немає, твій батько не хворів ані на проказу, ані на коросту, тож ніяка зараза тобі не загрожує. Не візьму. Настане день, і ти заплачеш, згадавши батька, а ніякої пам’яті від нього в тебе не залишиться. Я вже виплакав усі сльози. Ти ще плакатимеш по ньому, й тоді навіть не згадаєш про те, чи завинив він у чомусь, чи ні, але на ці слова матері Ісус уже нічого не відповів. Старші діти підійшли до них і сказали: Ти йдеш із дому, вони нічого не знали про розмову між ним та матір’ю, про таємні причини, які спонукали його піти, і Яків сказав: Я теж хотів би піти з тобою, він мріяв про пригоди, про мандри, про небезпеки, про інші обрії. Ти повинен залишитися вдома, відповів Ісус, комусь треба подбати про матір, адже вона стала вдовою, це слово вилетіло в нього несамохіть, він навіть прикусив губу, щоб його затримати, але не встиг затримати ані його, ані сліз, які рясно полилися йому з очей, коли жива пам’ять про батька накотилася на нього, ніби потік нестерпно яскравого світла.

Ісус пішов після того, як пообідав разом з усією родиною. Окремо попрощався з кожним братом і з обома сестрами, попрощався із заплаканою матір’ю, сказав їй, сам не знаючи, навіщо це каже: Так чи інак, я повернуся, і, прилаштувавши на плечі торбину, перетнув подвір’я, відчинив хвіртку й вийшов на вулицю. Там він на якусь мить затримався, ніби до нього тільки тепер дійшло, щ'o він робить — іде з дому, від матері, від братів, від сестер, як часто буває, що на порозі — дверей або якогось рішення — нам несподівано спадає на думку новий аргумент або просто тривога здавлює груди, й ми готові відмовитися від свого попереднього наміру й дорого віддали б за те, аби не було сказано того, що було сказане. Саме про це подумала Марія, й уже вираз радісного подиву вималювався їй на обличчі, але її радість тривала недовго, бо син, перш ніж повернутися назад, поставив торбину на землю, після тривалої паузи, протягом якої він, здавалося, обмірковував якесь нелегке рішення. Ісус проминув своїх рідних, ні на кого не подивившись, і ввійшов до хати. Коли через хвилину він знову вийшов, у руках у нього були сандалії батька. Мовчки, не підіймаючи очей, так ніби якась потаємна сором’язливість не дозволяла йому ні з ким зустрітися поглядом, він засунув сандалії в торбину й пішов, не сказавши жодного слова й навіть не махнувши на прощання рукою. Марія підбігла до хвіртки, діти кинулися за нею, причому старші вдавали, ніби не надають особливого значення тому, що відбувалося, й ніхто навіть не помахав братові, бо той жодного разу не обернувся. Сусідка, яка проходила повз їхнє подвір’я й бачила всю цю сцену, запитала: Куди це зібрався твій син, Маріє, і Марія відповіла: До Єрусалима, йому там знайшлася робота, й він там житиме якийсь час, це була нахабна брехня, як ми знаємо, але іноді не так легко буває відрізнити брехню від правди, тож ліпше утриматися від надто поквапних моральних оцінок, бо якщо не підганяти час, то неодмінно настане день, коли правда обернеться брехнею, а брехня — правдою. Уночі, коли всі уже в хаті спали, крім Марії, яка намагалася вгадати, де тепер ночує син, під безпечним дахом караван-сарая, під якимсь деревом, посеред голих скель у горах, і чи не потрапив він, не доведи Господи, в руки до римлян, вона почула, як зарипіла хвіртка, і серце мало не вистрибнуло їй із грудей. Ісус повернувся, подумала вона, й у першу мить від радості розгубилася й заціпеніла, ні, вона не побіжить йому назустріч із переможним виглядом — ось, мовляв, як жорстоко ти вчинив зі своєю матір’ю, а сам і однієї ночі не витримав поза домом, це було б для нього приниженням, ліпше буде прикинутися, що вона цілком спокійна, вдати, ніби спить, і нехай навіть Ісус увійде й тихо ляже на свою мату, не сказавши: А ось і я, і тоді завтра вранці вона прикинеться дуже здивованою тим, що блудний син повернувся, а через те, що розлука тривала недовго, радість зустрічі не буде меншою, бо розлука — те саме, що смерть, і єдина між ними відмінність — це надія. Але він чомусь так довго не підходить до дверей, може, завагався в останню мить, цієї думки Марія вже не могла витримати, ось щілина у дверях, звідки вона зможе визирнути надвір, сама не будучи видимою, вона ще встигне повернутися на свою мату, якщо син вирішить увійти, і встигне його затримати, якщо він раптом передумає й поверне назад. Ступаючи навшпиньки, боса, Марія підступила до дверей і притулила око до щілини. Ніч була місячна, земля на подвір’ї блищала та мерехтіла, наче вода на поверхні озера. Висока чорна постать повільно наближалася до дверей, і коли Марія її побачила, то затулила рот руками, щоб не закричати. То був не син, а велетенського, неймовірного, грандіозного зросту жебрак, одягнений у лахміття, як і минулого разу, але в лахміття, що, як і тоді, — певно, під дією місячного світла, — перетворилося на розкішне одіння, що майоріло на вітрі. Перелякана Марія судомно вхопилася за ручку дверей. Чого йому тут треба, чого йому тут треба, шепотіли її тремтячі губи, а наступної миті вона й геть розгубилася: чоловік, який колись назвався янголом, відійшов трохи вбік, він залишився стояти біля самих дверей, але до хати не заходив, і вона чула лише його дихання, а потім якесь шкрябання, так ніби первісну рану землі роздовбували, щоб перетворити її на бездонну прірву. Марії не треба було ані запитувати, ані відчиняти двері, вона й без того знала, щ'o за ними відбувається. Велетенська постать янгола знову з’явилася на видноті, на мить затулила поле зору Марії, а потім, не поглянувши в бік будинку, рушила до хвіртки, несучи з собою ціле й неушкоджене, від кореня до останнього листочка таємниче дерево, яке тринадцять років тому виросло на місці, де була закопана чашка із землею, яка світилася. Хвіртка відчинилася й зачинилася, через один або два кроки янгол знову перетворився на жебрака і зник по той бік муру, хоч би хто він там був, тягнучи за собою довгі гілки, схожі на вкритих пір’ям змій, і тепер звідти не чути було ані найменшого звуку, ані шелесту, так ніби усе відбувалося лише уві сні або в уяві Марії. Вона повільно відчинила двері й обережно висунула голову надвір. Світ під високим і недосяжним небом був яскравим і світлим. Під самою стіною хати вона побачила чорну яму, звідки було висмикнуте дерево, й від нього в напрямку до хвіртки тягся білий мерехтливий слід, схожий на Молочний Шлях, так ми його назвемо, бо він не міг тоді називатися Дорогою святого Якова, бо той, на чию честь її буде названо, був на той час лише нікому не відомим хлопчаком із Галілеї приблизно одного віку з Ісусом, і один Бог знав, де вони в ті години перебували, обидва. Марія подумала про сина, але тепер уже без страху в серці, нічого поганого з ним не могло статися під цим прекрасним, бездонним, незбагненним небом і цим місяцем, схожим на спечений зі світла окраєць хліба, що живив усі джерела та соки землі. Зі спокоєм у душі Марія перейшла подвір’я, без страху ступаючи по зірках, що світилися на землі, й відчинила хвіртку. Виглянула на вулицю й побачила, що світляний слід уривається зовсім близько, так ніби листя втратило спроможність випромінювати біле сяйво, або, послухаймо нову фантазію жінки, яка вже не могла послатися на свою вагітність, жебрак знову набув подоби янгола й задля цього особливого випадку скористався нарешті крильми. Марія сприймала всі ті незвичайні явища якимсь глибинним чуттям, що перебувало на самому дні душі, й вони здавалися їй такими самими простими, природними й виправданими, як і її омиті місячним сяйвом руки. Вона повернулася в хату, зняла з гачка у стіні світильник і схилилася над глибокою ямою, що залишилася від висмикнутого із землі дерева. На дні ями вона побачила порожню чашку. Засунула в яму руку й дістала звідти чашку, то була та сама звичайна чашка, яку вона пам’ятала, лише зі жменькою землі в ній, яка, проте, вже не світилася, цілком прозаїчна посудина, що повернулася до свого первісного призначення, й віднині в неї знову наливатимуть молоко, воду або вино, залежно від апетиту та можливостей її господарів, адже слушно кажуть, що всяка річ має свій час і своє місце під небом.

У першу ніч своїх мандрів Ісус ліг спати не просто неба. Уже смеркалося, коли дорога вивела його до невеличкого села, розташованого на самій околиці міста Єнін, і доля, яка від самого його народження була до нього такою немилосердною, цього разу захотіла, щоб мешканці дому, у двері якого він постукав без особливої надії, попросивши тимчасового притулку, виявилися людьми співчутливими, такими, що не простили б собі до кінця життя, якби не пустили до хати цього хлопця перед настанням ночі, а ніч не обіцяла нічого доброго у той тривожний час війни та заколотів, коли невинних людей розпинали на хрестах, а немовлят убивали прямо в колисці. Ісус розповів своїм добрим господарям, що йде з Назарета в Єрусалим, але не став повторювати безсоромну брехню, яку почув із уст матері, ніби там знайшли для нього роботу, сказав, що йому доручено зустрітися з книжниками у Храмі й попросити їх розтлумачити один із пунктів закону, що дуже цікавить його родину. Господар дому був дуже здивований, що таку відповідальну місію було доручено зовсім юному парубійкові, хоч він, як відразу було помітно, уже був добре обізнаний у питаннях релігії, а Ісус пояснив їм, що так воно й має бути, бо ж він найстарший чоловік у родині, але про батька та його долю він не прохопився й словом. Він повечеряв разом із господарями, а тоді уклався спати під повіткою на подвір’ї, бо кращого місця для випадкових гостей у домі не було. Десь опівночі він знову побачив свій сон, хоч він і відрізнявся від попередніх тим, що цього разу його батько та озброєні верхівці не під’їхали так близько, й морда коня не висунулася з-за рогу вулиці, але нехай ніхто не думає, що завдяки цим дрібницям кошмар був не таким жахливим, уявімо себе на місці Ісуса, уявімо, що наш власний батько, який дарував нам життя, тепер скаче з оголеним мечем, щоб нас убити. Ніхто в домі не помітив, як страждав і мучився уві сні хлопець, якого вони прихистили на ніч, бо Ісус уже навчився навіть уві сні приборкувати свій жах, він машинально затуляв рот долонею, і його придушених у такий спосіб зойків ніхто не міг почути, бо вони лунали лише в його голові й не вихоплювалися назовні. Уранці Ісус поснідав разом із господарями й подякував їм, і при цьому вираз його обличчя був таким поважним, а слова — врочистими та доречними, що вся родина без винятку пережила відчуття, ніби їх осінила справжня благодать Божа, попри те, що вони належали до племені самарян, яких у тому краї шанували не вельми. Ісус попрощався й пішов, проте у вухах йому досі лунали слова, які сказав йому на дорогу господар дому, а вони звучали так: Будь благословен, Господи Боже наш, царю небесний, що направляєш усі кроки людини, на які він відповів, палко подякувавши тому ж таки Господові й царю небесному, який допомагає нам у всіх наших потребах і збагачує нас життєвим досвідом, що навчає нас давати більше тому, хто має більше.

А дорога до Єрусалима, на жаль, була не такою легкою. По-перше, не всі самаряни виявилися однаковими, тобто уже в ті часи справджувалося прислів’я, що одна ластівка весну не робить, для цього потрібні принаймні дві — дві ластівки, а не дві весни, звичайно, і щоб вони неодмінно були самцем і самицею, спроможними вивести ластів’ят. І хоч Ісус стукав ще не в одні двері, більше ніхто йому не відчинив, і йому довелося спати однієї ночі під смоковницею, чиї розлогі віти накривали його, наче широка спідниця, що увійде в моду на багато століть пізніше, а другої — під захистом каравана, до якого він приєднався і який, не знайшовши для себе досить місця в переповненому караван-сараї, мусив розбити на ніч табір просто неба, на щастя для Ісуса. Я кажу «на щастя», бо незадовго перед цим, коли наш малий мандрівник перетинав безлюдну гірську місцевість, на нього напали двоє лиходіїв, не менш боягузливих, ніж безжальних, і відібрали в нього ті трохи грошей, які він мав, тому тепер Ісус не мав змоги заночувати в заїзді або в караван-сараї, власники яких, свято дотримуючи закони комерції, луплять по три шкури з подорожніх за право заночувати під дахом свого закладу. Шкода було, либонь, дивитися — хоч дивитися там не було кому — на бідолашного хлопця, коли грабіжники, ще й глузуючи з нього, пішли, й він залишився сам-один під неозорим небом і серед безлюдних гір, у всесвіті, що не знає жодних законів моралі й населений зірками, лиходіями та майстрами розпинати людей на хресті. І не заперечуйте мені, будь ласка, посилаючись на те, що для подібних роздумів у тринадцятирічного хлопця не може бути ані наукових знань, ані філософської основи, ані навіть простого життєвого досвіду, не нагадуйте про те, що ані його непогана обізнаність у тій науці, якої навчають у школі при синагозі, ані навіть природжене вміння добре володіти словом, коли йому доводилося брати участь у диспутах, суперечках або дискусіях, не дають нам підстав зробити його предметом нашої особливої уваги. Хлопчиків, чиї батьки заробляють собі на життя теслярським ремеслом, у цих краях не бракує, вистачає й тих, чиїх батьків було страчено на хресті, але якщо, маючи стільки можливостей, ми все ж таки обрали серед цих багатьох одного, то нам ліпше не ставити під сумнів правильність нашого вибору. По-перше, бо ні для кого не таємниця: кожна людина — це цілий світ як із погляду її іманентної сутності, так і в трансцендентному розумінні. По-друге, тому, що цей край завжди був не такий, як інші, досить лише подивитися, скільки людей як високого, так і низького стану були тут проповідниками й пророками, починаючи від Ісаї й кінчаючи Малахією, вельможі, священнослужителі, пастухи, — кого тільки серед них не було, — а тому нам слід бути дуже обережними у своїх судженнях, і спершу досить скромні здібності тесляревого сина не дають нам права робити передчасні висновки й проголошувати їх остаточними, щоб на самому початку не зіпсувати всі його перспективи. Бо немає сумніву, що цей хлопець, який іде до Єрусалима, тоді як більшість його однолітків ще й за поріг батьківського дому не наважувалися ступити, хоч його поки що й не можна вважати взірцем проникливості та мудрості, безперечно заслуговує на нашу повагу, адже маючи, як він сам сказав матері, рану в душі, він не став чекати, поки вона йому загоїться або він просто звикне жити з нею, поки дуже корисна звичка не думати не дозволить їй поступово зарубцюватися, а пішов у широкий світ, який імовірно завдасть йому чимало нових ран, їх ставатиме усе більше й більше, аж поки вони зіллються в одну велику й нестерпно болючу рану. Можливо, такі припущення комусь видадуться геть надуманими й не лише у стосунку до людини, а й до часу та місця, адже ми вкладаємо сучасні почуття та комплекси в голову сільського палестинського хлопця, що народився за багато століть до того, як у світ прийшли Фройд, Юнґ, Ґроддек і Лакан, але ми маємо всі підстави вважати своє припущення не таким уже безглуздим та неймовірним, коли візьмемо до уваги, скільки в писаннях, що служили тодішнім юдеям духовною поживою, можна знайти прикладів, які переконують нас у тому, що людей, нехай там у яку історичну добу їм випадає жити й хоч би як багато століть їх розділяло, можна вважати духовними сучасниками, коли мова заходить про їхню психіку та поведінку. Єдиним і незаперечним винятком із цього правила можна вважати історію Адама та Єви, й не тому, що вони були першим чоловіком і першою жінкою, а тому, що не мали дитинства. І нехай біологи та психологи не виступають зі своїми спростуваннями, стверджуючи, що уже психіка кроманьйонця, яку ми навіть уявити собі не можемо, містила в собі елементи, з яких поступово склалося те, що наповнює голову, яку ми сьогодні носимо на плечах. Такий аргумент ні в чому нас переконати не може, адже про кроманьйонців нічого не говориться у Книзі Буття, а Ісус здобув свої знання про сотворіння світу та людини з неї і тільки з неї.

Але ми, захопившись цими міркуваннями, які, проте, мають певний стосунок до змісту євангелії, яку ми намагаємося написати, зовсім забули про свій обов’язок супроводжувати тесляревого сина до Єрусалима, куди йому вже зовсім мало залишилося йти. Він уже бачить місто перед собою, грошей у нього немає, але він цілий і неушкоджений, з натертими після тривалої подорожі ногами, але з не меншою рішучістю в серці, аніж тоді, коли вийшов із дому, три дні тому. Він приходить до цього міста не вперше, тому його серце схвильоване не більше, аніж годиться бути схвильованим серцю людини побожної, яка вже або скоро буде добре знайома зі своїм Богом. З цієї гори, що називається Гетсиманською або — що те саме — Оливковою, перед ним відкривається чудова картина архітектурних ансамблів Єрусалима — Храм, башти, палаци, житлові будинки, і місто здається таким близьким, що можна доторкнутися до нього рукою, але для цього також треба, щоб містична напруга в його тілі досягла дуже високого рівня і злилася з невичерпною могутністю світового духу. День наближався до кінця, сонце опускалося за далеке море. Ісус почав спускатися в долину, запитуючи себе, де він ночуватиме цієї ночі, у місті чи за його межами, раніше, коли він приходив сюди з батьком і матір’ю на свято Пасхи, вони оселялися поза міським муром, у наметах, що їх благодійними зусиллями цивільних та військових властей ставили для того, щоб надати притулок численним прочанам, і немає навіть потреби говорити про те, що чоловіків і жінок там оселяли окремо, і це правило стосувалося навіть малих дітей. Коли Ісус уже на смерканні дійшов до міського муру, браму вже зачиняли, проте сторожа дозволила йому увійти, важкі дерев’яні бруси засувів відразу гримнули, опустившись у нього за спиною, і якби Ісус мав якусь тяжку провину на своїй совісті, тобто належав до людей, яким повсюди ввижаються покарання за скоєні злочини, то, либонь, у нього виникло б відчуття, що він потрапив у пастку і її залізні зуби мертвою хваткою вгородилися йому в гомілку, або він сам собі здався б мухою, яка заплуталася в липучій павутині. Але у хлопця, якому тринадцять років, гріхів не так багато й вони не такі тяжкі, він ще не досяг того віку, коли люди починають убивати або грабувати, вони ще не дійшли до того, щоб давати неправдиві свідчення, жадати дружину ближнього, його дім, його раба, його рабиню, його вола або віслюка, вони ще не прагнуть заволодіти чимось таким, що їм не належить, а тому цей хлопець чистий і не має на своїй совісті жодної плями, хоч душа його вже й утратила первісну невинність, адже неможливо побачити смерть і залишитися таким самим, як ти й був. Вулиці міста були безлюдні, люди саме сідали вечеряти, іноді зустрічалися лише жебраки та волоцюги, але навіть ці намагалися заховатися у свої потаємні нори та закапелки, бо незабаром вулиці почнуть патрулювати римські легіонери на страх заколотникам і всіляким підривним елементам, що навіть у самій столиці держави Ірода Антипи творять свої чорні справи, не думаючи про те, що коли їх схоплять, то на них чекає страхітлива страта, як уже було у Сефорисі. У глибині вулиці, осяяний світлом смолоскипів, під брязкіт мечів та щитів і тупотіння ніг, узутих у важкі бойові сандалії, уже з’явився один із таких римських патрулів. Заховавшись у закапелку між стінами, Ісус дочекався, поки легіонери його проминуть, а потім вирушив на пошуки місця, де можна було б поспати. Він знайшов його, як і розраховував, на неозорому будівництві Храму, між двома вже обтесаними великими каменями, вони були накриті вгорі кам’яною плитою й утворювали нішу, в якій можна було примоститися на ніч. Там він з’їв свій останній окраєць черствого й уже цвілого хліба й закусив кількома сухими смоквами, які знайшов на дні своєї торбини. Йому хотілося пити, але води не було де взяти, й він вирішив перетерпіти спрагу.

Розстелив мату, накрився невеличкою ковдрою — і те, й те він узяв із собою в дорогу — і, скрутившись у калачик, щоб захиститись від холоду, який проникав до його тимчасової схованки з її обох сторін, зумів заснути. Сон наснився йому й тут, у Єрусалимі, але, мабуть, завдяки близькій присутності Бога він був не таким тяжким і обмежився кількома вже відомими йому сценами, що в них брали участь і римляни, зустрічі з якими йому так щасливо вдалося уникнути. Він прокинувся, коли сонце тільки виткнулося одним краєчком із-за обрію. Він виповз зі своєї ніші, що стала холодною, мов гробниця, і, кутаючись у свою накривку, подивився на скупчення будівель Єрусалима — будиночки були кам’яні й низенькі, забарвлені рожевим світлом світанку. А тоді проказав слова молитви, що з особливою врочистістю пролунали з його дитячих уст: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що в милосерді своєму Ти повернув мені душу живою та неушкодженою. Існують у житті хвилини, які треба зберегти, захистити від часу й не просто записати їх літерами на папері, як, наприклад, записуємо ми в цю євангелію, або зобразити фарбами на полотні чи — за допомогою найновішої техніки — зафіксувати на фотографіях, у кінофільмах або на відео, тут важливо, щоб той, хто пережив такі хвилини чи допоміг пережити їх комусь іншому, зміг донести їх до розуміння нащадків, і щоб вони побачили їх на власні очі, щоб ми, наприклад, змогли поїхати сьогодні до Єрусалима й побачити того хлопчика, Ісуса, Йосипового сина, який кутається у свою вбогу ковдрочку, дивиться на будинки Єрусалима й дякує Господові за те, що Він допоміг йому зберегти душу цілою та неушкодженою. Йому лише тринадцять років, він перебуває на самому початку свого життя, і неважко передбачити, що йому ще доведеться пережити чимало й годин веселих, і годин сумних, годин щастя й годин горя, годин приємних і годин трагічних, але ми обрали саме цю хвилину, коли місто ще спить, сонце зупинилося десь за обрієм, світанок тільки ледь-ледь зажеврів, хлопець дивиться на будинки, поставивши біля ніг свою дорожню торбину, а весь світ, і близький і далекий, завмер у якомусь тривожному очікуванні. Але затримати мить неможливо, ось він уже поворухнувся, хвилина прийшла й відійшла, й час переносить нас туди, де існує лише пам’ять, це було так, це було не так, лише вона тепер підказує нам, як усе було. Ісус тепер іде вузенькими вулицями, які наповнюються людьми, бо йти до Храму ще рано, книжники, як це буває в усі епохи та в усіх країнах, полюбляють поспати довше. Він уже не мерзне, але під грудьми йому смокче, дві смокви, які в нього ще залишилися, тільки розбуркали його голод, синові Йосипа дуже хочеться їсти. Ось тепер йому дуже пригодилися б гроші, які у нього відібрали грабіжники, бо життя в місті — не те саме, що йдеш у полі, насвистуєш і підбираєш те, що залишили тобі рільники, які виконують Божу заповідь: Коли збираєш урожай на своєму полі й забудеш на ньому сніп, не повертайся, щоб його забрати, коли обтрушуватимеш ягоди зі своїх олив, не передивляйся гілки, коли збиратимеш свій виноград, не зривай грона, які ти пропустив, нехай усе це залишиться чужинцеві, сироті та вдові, не забувай, що ти був рабом у краї Єгипетському. Та хоч Єрусалим і є дуже великим містом, і хоч Бог у ньому й наказав збудувати Свою земну оселю, проте ці правила милосердя на нього не поширилися, і якщо ти не маєш грошей, тобі залишається тільки просити, ризикуючи, що тобі відмовлять та ще й брутально тебе вилають, або красти, наражаючись на небезпеку бути спійманим і побитим або вкинутим до в’язниці, або покараним ще суворіше. Ісус красти не вміє, просити Ісус не хоче, він лише пасе жадібним поглядом купи спеченого хліба, піраміди плодів, безліч готових страв, виставлених на лавах, що стоять по обидва боки вулиці, голова йому паморочиться, й він мало не втрачає тяму, схоже, що біль від недоїдання протягом трьох останніх днів, коли йому пощастило добре попоїсти лише в домі гостинних самарян, став особливо нестерпним у цю вранішню годину. Так, звичайно, мета його подорожі — Храм, але тіло, хоч би що там твердили прихильники містичного постування, набагато краще сприймає і засвоює слово Боже, якщо підкріпити спроможність його розуміння доброю їжею. На щастя, фарисей, що проходив мимо, звернув увагу на підлітка, який мало не падав від голоду, й пожалів його, несправедливе майбутнє наділить фарисеїв усіма можливими вадами, але вони були, по суті, людьми дуже добрими, що підтвердилося й у цьому випадку: Хто ти? — запитав Ісуса фарисей, й Ісус відповів: Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. Їсти хочеш? Хлопець опустив очі, йому не треба було відповідати на це запитання, адже все читалося в нього на обличчі. Ти сирота? Ні, але сюди я прийшов сам-один. Ти втік із дому? Ні. І то була правда, бо він не втікав із дому, згадаймо, як обіймали його, прощаючись із ним на порозі дому, мати, брати і сестри, а те, що він жодного разу не обернувся, аж ніяк не свідчило про те, що він утікає, така вже властивість наших слів, сказати «так» або «ні» є найпростішою відповіддю і, власне кажучи, найпереконливішою, але той, хто прагне знати істину, воліє почути відповідь не таку пряму, з елементами сумніву: Ну що означає втік, нікуди я не втікав, і тут нам довелося б знову вислухати всю історію, але нехай мої читачі не хвилюються, цього не буде, по-перше, тому, що фарисею, який більше не з’явиться в нашій оповіді, зовсім не потрібно цього знати, а по-друге, тому, що ми її знаємо краще, аніж будь-хто інший, згадаймо бодай про те, як мало знають найголовніші персонажі цієї євангелії одне про одного, так, Ісусові далеко не все відомо про свого батька та матір, Марія не знає всього ані про свого чоловіка, ані про сина, а Йосип, якого вже забрала могила, взагалі ні про кого нічого не знає. Ми ж натомість знаємо майже все про те, що відбувалося до самого сьогоднішнього дня, про те, що говорили й думали не тільки вони, а й усі інші, хоч і повинні вдавати, ніби нічого не знаємо, в якомусь розумінні ми схожі на того фарисея, що запитав: їсти хочеш? — хоча бліде й виснажене обличчя Ісуса говорило красномовніше за будь-які слова: Не запитуй, а нагодуй. Зрештою той добрий чоловік так і вчинив, він купив дві хлібинки, які були ще гарячими з печі, й чашку молока й без жодного слова подав усе це Ісусові, причому, коли він передавав чашку, трохи молока пролилося з неї на руку фарисею й на руку Ісусові, й тоді майже одночасним рухом, який нам передався ще від тих часів, коли ми були набагато ближчими до природи, обидва підняли намочені пальці до губів і злизали з них молоко, цей жест нагадує той, коли ми цілуємо хліб, що впав на землю, і лишається тільки пошкодувати, що ці двоє більш ніколи не зустрінуться, після того як вони уклали певну угоду, скріпивши її такою гарною і символічною дією. Потім фарисей пішов далі своєю дорогою, але спочатку він дістав із кишені дві монети, дав їх Ісусові і сказав: Візьми ці гроші й повертайся додому, світ для тебе поки що надто великий. Син теслі тримав у руках свою чашку й хліб, зненацька йому здалося, що він уже не голодний, а може, він просто перестав відчувати, що голодний, він дивився навздогін фарисею, який віддалявся від нього, й лише тепер подякував йому, але таким тихим голосом, що той добрий чоловік не зміг би його почути, але він не належав до тих людей, які чекають подяки за свої добрі справи і яким би наш герой здався хлопчиськом невдячним і погано вихованим. Тут-таки, посеред вулиці, Ісус, чий апетит несподівано повернувся, з’їв подарований йому хліб і випив молоко, потім пішов, щоб повернути продавцеві порожню чашку, але той йому сказав: Ти можеш її забрати, за неї заплачено. У Єрусалимі мають звичай купувати молоко разом із чашкою? Ні, але фарисей схотів заплатити за неї, ніколи не вгадаєш, що в тих фарисеїв у голові. То я можу забрати її з собою? Я ж тобі сказав, що можеш, за неї заплачено. Ісус загорнув чашку у свою ковдрочку й поклав її в торбину, подумавши, що відтепер має бути обережним, щоб не розбити чашку, адже ця череп’яна посудина штука надто крихка, бо це, зрештою, тільки жменя глини, що її лише на короткий час зліпила докупи доля, як і людину, власне. Коли Ісус нагодував тіло, його дух пробудився, і він спрямував свої кроки до Храму.

На майдані, що прилягав до крутих сходів, які вели до Храму, вже юрмився густий натовп. По його обидва боки, попід мурами, були розташовані крамнички, де продавали всяку всячину — зокрема й тварин для принесення в жертву, там і там сиділи за своїми столиками міняйли, стояли групи людей, які жваво розмовляли між собою, торговці вимахували руками, нахваляючи свій товар, ходили та їздили на конях, стежачи за порядком, римські легіонери, що несли тут варту, пропливали на плечах ноші з багатими людьми, тут можна було бачити також верблюдів, віслюків, нав’ючених усіляким скарбом, звідусіль лунав оглушливий гомін, бекання ягнят і мекання козенят, одних несли на руках, інших — за спиною, наче стомлених дітей, ще інших тягли за нашийники — але всіх чекала одна доля: ніж різника і спалення на жертовному вогнищі. Ісус проминув купіль, призначену для очищення, потім піднявся сходами й, не зупиняючись, перетнув Подвір’я Поган. Увійшов на Подвір’я Жінок крізь двері, що були між Залою Олій та Залою Назореїв, і знайшов там те, заради чого сюди прийшов, старійшин і книжників, які, згідно зі стародавнім звичаєм, тлумачили Закон, відповідали на запитання й давали поради. Там було кілька груп, хлопець підійшов до найменш численної саме в ту мить, коли якийсь чоловік підняв руку, щоб поставити запитання. Книжник подав йому знак згоди, і той запитав: Прошу тебе пояснити, чи повинні ми розуміти буквально те, що написано на Скрижалях Заповіту, які Господь дав Мойсею на горі Синайській, де Він пообіцяв, що в нашому краї запанує мир і ніхто не турбуватиме наш сон, що Він прожене лютих звірів, які шастають поміж нами, і меч ніколи не пройде по землях наших, і що наші вороги поляжуть від наших мечів, і п’ятеро з нас примусять утікати сотню, а сотня прожене десять тисяч? Книжник подивився на того, хто запитував, із підозрою, а чи не послав його сюди Юда Галілеянин, щоб він бентежив дух людей лукавими натяками на те, що Храм змирився із владою Рима, й відповів йому різко й коротко: Ці слова Господь сказав тоді, коли наші праотці блукали в пустелі, втікаючи від єгиптян. Але чоловік знову підняв руку, подавши знак, що хоче поставити ще одне запитання: То, виходить, слова Господа, сказані на горі Синайській, мали стосунок лише до того часу, коли наші праотці шукали Край Обіцяний? Якщо ти їх так розумієш, то ти поганий ізраїльтянин, слова Господа мають стосунок до всіх часів, минулих, теперішніх і майбутніх, слова Господа були в Нього на думці ще до того, як Він їх промовив, і залишаться з Ним після того, як Він стулив уста Свої. Ти так говориш, ніби забороняєш мені думати. А що ти думаєш? Я думаю, Господь погоджується з тим, що ми не піднімаємо меч проти загарбників, які нас пригнічують, що сотня наших не має мужності напасти на п’ятьох і що десять тисяч юдеїв тремтять перед сотнею римлян. Ти перебуваєш у Храмі Божому, а не на полі битви. Але ж наш Господь — це Бог воїнств. Але ж не забувай, що Господь поставив нам Свої умови. Які? Він пообіцяв зробити все це для нас, якщо ми житимемо за Його Законом, якщо зберігатимемо й виконуватимемо заповіді Його. У чому ж ми порушуємо Його Закон і які заповіді не виконуємо, що змушені прийняти панування Рима як покарання за свої гріхи? Це відомо одному Богові. Атож, Богові відомо, скільки разів згрішила людина, сама про те не здогадуючись, але поясни мені, чому Господь користується могутністю Рима, щоб покарати нас, чому Він не карає нас сам, стоячи віч-на-віч із народом, який Він же проголосив Своїм обраним? Господь знає, чого Він хоче, й сам обирає свої засоби. То ти хочеш сказати, що римляни владарюють над нами з волі Господа? Так. Якщо ти кажеш правду, то повстанці, що воюють проти Рима, воюють також проти Господа, бо порушують Його волю? Твій висновок хибний. А ти сам собі суперечиш, книжнику. Господь може виразити своє бажання через небажання, а своє небажання через свою волю. Лише людина може мати справжнє бажання, але для Бога воно не має ваги. Саме так. Отже, людина вільна. Так, вільна, щоб бути покараною. Тут у гурті, що оточував книжника, почувся глухий гомін, погляди звернулися до того, хто ставив запитання, які, безперечно, цілком узгоджувалися з чистим світлом Святого Письма, але були незручними з політичного погляду, вони дивилися на нього так, ніби це він мусив узяти на себе всі гріхи Ізраїлю й за них заплатити, ті, хто досі сумнівався, з полегкістю визнали перемогу в диспуті книжника, і той з поблажливою усмішкою приймав привітання та хвалу. Упевнений у собі, мудрець дивився навколо, чекаючи інших запитань, — так гладіатор, перемігши слабкого суперника, прагне, щоб проти нього виставили сильнішого, перемога над яким принесе йому більшу славу. Ще один чоловік підняв руку й поставив нове запитання: Господь розмовляв із Мойсеєм і сказав йому: До чужинця, що житиме на твоїй землі, стався як до свого співвітчизника, люби його, як себе самого, бо й сам ти жив чужинцем на землі Єгипетській, так сказав Господь Мойсею. Він не встиг доказати свого запитання, бо книжник, ще розігрітий своєю першою перемогою, урвав його з іронією в голосі: Сподіваюся, ти не хочеш мене запитати, чому ми не ставимося до римлян, як до своїх співвітчизників, адже вони живуть чужинцями на нашій землі. Я хотів запитати, чи могли б римляни ставитися до нас, як до своїх співвітчизників, попри те, що в нас різні закони й ми поклоняємося різним богам. Бачу, й ти хочеш накликати на себе гнів Господа, даючи диявольські тлумачення Його Слову, — урвав його книжник. Ні, я тільки хочу, щоб ти мені сказав, чи ми справді виконуємо заповідь Господа, коли любимо не лише тих, хто живе чужинцем на нашій землі, а й тих, хто чужинець на терені нашої релігії. Кого ти маєш на увазі, конкретно? Я маю на увазі декого в теперішньому часі, багатьох у минулому й, либонь, їх буде ще більше завтра. Говори, будь ласка, ясніше, бо я не маю часу ані на загадки, ані на притчі. Коли ми прийшли з Єгипту, то на землі, яку ми сьогодні називаємо Ізраїлем, жили інші народи, й нам довелося воювати з ними, у той час чужинцями були ми, й Господь наказав нам убивати й винищувати всіх, хто чинитиме опір нашій волі. Цей край був нам обіцяний, але ми його мусили завоювати, ми його не купили, й він не був нам подарований. А сьогодні ми живемо під чужоземним пануванням, і земля, яку ми зробили своєю, тепер уже не наша. Ізраїль завжди існуватиме в уяві Господа, тому всюди, де буде його народ, об’єднаний чи розсіяний, там буде й земний Ізраїль. Як на мене, то звідси можна зробити висновок, що скрізь, де ми, юдеї, житимемо, усі інші люди будуть чужинцями. В очах Господа, безперечно. Проте чужинець, який живе з нами, як сказав Господь, є нашим співвітчизником, і ми повинні любити його, як самих себе, бо й самі ми були чужинцями у краї Єгипетському. Це правда, так сказав Господь. Тому я роблю висновок, що чужинець, якого ми повинні любити, не має бути надто могутнім і нас пригноблювати, як пригноблюють нас сьогодні римляни. Твій висновок правильний. Тоді розтлумач мені у світлі твоєї мудрості: якщо одного дня ми станемо дуже могутніми, чи Господь дозволить нам гнобити тих самих чужинців, яких Він же наказував нам любити? Ізраїль може хотіти лише того, що хоче Господь, а Господь, позаяк він зробив цей народ Своїм улюбленим, нічого не зробить на шкоду Ізраїлю. Навіть якщо Його улюблений народ не любитиме тих, кого повинен любити? Так, якщо такою буде Його воля. Воля Ізраїлю чи воля Господа? Воля обох, бо це одне й те саме. А хіба в такому разі ми не порушимо права чужинця і не вчинимо всупереч Слову Господа? Ми порушимо їх тільки тоді, коли він має такі права, і ми їх за ним визнаємо, сказав книжник. Серед присутніх знову почувся схвальний гомін, і очі у книжника заблищали, адже він знову одержав перемогу над йолопом, і блищали вони в нього не менш яскраво, аніж у дискобола, що метнув свій диск далі всіх, у гладіатора-ретіарія, який здолав супротивника на арені цирку, у водія колісниці, що був першим у перегонах. І тут піднялася рука Ісуса. Ніхто з присутніх не здивувався, що зовсім юний хлопець хоче поставити запитання книжникові та мудрецю Храму, юності завжди був притаманний дух сумніву, ще від часів Каїна та Авеля, здебільшого вони ставлять запитання, на які дорослі відповідають поблажливими посмішками та поплескуванням цікавого підлітка по плечу: Ось виростеш і сам побачиш, що все це не має анінайменшого значення, а ті, хто схильний виявити розуміння, додають: У твої роки я теж так думав. Декотрі з присутніх уже почали розходитися, інші були готові наслідувати їхній приклад на превелику й погано приховану досаду книжника, якому не могло сподобатися, що публіка почала втрачати до нього інтерес, але запитання Ісуса примусило повернутися багатьох, які ще не відійшли так далеко, щоб його не почути: Я хотів би запитати вас про провину. Про свою провину? Про провину в загальному розумінні, але й про свою власну; я винний, хоч нічого поганого й не вчинив. Говори ясніше. Господь сказав, що батьків не слід карати смертю за провини дітей, а дітей — за провини батьків, і що кожного можна засудити на смерть лише за його власний злочин. Це справді так, але ти повинен знати, що ця настанова Господа мала стосунок до тих дуже давніх часів, коли за провину одного зі своїх членів повинна була відповідати вся родина, включно з невинними. Проте, оскільки слово Господа вічне, а кінця провинам не видно, то згадай свої власні слова про те, що людина вільна для покарання, тож, як на мою думку, злочин батька, навіть якщо він за нього покараний, тільки цим покаранням не може бути спокутуваний і переходить у спадок до сина так само, як люди, що живуть сьогодні, успадкували прабатьківський гріх Адама і Єви. Признаюся, я здивований, що хлопець твого віку й такого скромного походження, якщо судити з твого вигляду, так добре знає Святе Письмо і вміє тлумачити його зміст. Я знаю лише те, чого мене навчили. А звідки ти прийшов? Із Назарета, що в Галілеї. Так я й подумав, з твоєї вимови. Будь ласка, дай мені відповідь на моє запитання. Ми маємо всі підстави вважати, що головна провина Адама та Єви, коли вони порушили наказ Господа, була не в тому, що вони вкусили плід із дерева добра й зла, а в тому, що їхній непослух спричинився до фатальних наслідків, адже, скоївши свій гріх, вони втрутилися в задум Усевишнього, який Він плекав спочатку, коли створював спершу чоловіка, а потім — жінку. То ти хочеш сказати, що кожне людське діяння, непослух Господові в раю або якесь інше, завжди суперечить волі Бога і що, в кінцевому підсумку, ми можемо порівняти її з островом посеред моря, на який з усіх боків накочуються хвилі людських бажань? — це запитання поставив той чоловік, який узяв участь у дискусії другим, син теслі ніколи не наважився б на таку зухвалість. Не зовсім так, обережно відповів йому книжник, воля Господа не задовольняється тим, що панує над усім сущим, вона також визначає, що все є таким, яким воно є. Але ж ти сам сказав: непослух Адама спричинився до того, що ми не знаємо, яким був первісний задум Бога, коли Він його створював. Це й справді так, але воля Бога, творця й правителя всесвіту, містить у собі всі інші волі, вона належить Йому, але також усім людям, які вже народилися або ще народяться. Якби й справді було так, зненацька вигукнув Ісус, ніби на нього раптом зійшло осяяння, то кожна людина була б частинкою Бога. Може, й так, але частинку, яку складають усі люди, разом узяті, можна порівняти з однією піщинкою посеред неозорої пустелі, що є Богом. Зненацька пихатий і самовпевнений чоловік, яким доти здавався книжник, кудись зник без сліду. Він, як і раніше, сидів на підлозі, перед Ісусом, оточений учнями та послідовниками, що дивилися на нього з почуттям, у якому пошана змішувалася зі страхом, вони дивилися на нього, як на чарівника, який неумисне розбудив і прикликав сили, яким віднині не можна буде не підкорятися. Опустивши плечі, понуривши голову, поклавши долоні на коліна, він, здавалося, всім своїм тілом просив, щоб його залишили наодинці з його тривогою. Люди, що стояли навколо нього, почали розходитися, деякі пішли на Подвір’я Ізраїльтян, інші приєдналися до груп, де ще тривали дискусії. Ісус сказав: Ти не відповів на моє запитання. Книжник повільно підняв голову, подивився на нього з виразом людини, яка щойно прокинулася зі сну, й після довгої, майже нестерпної мовчанки промовив: Провина як вовк, і вона пожирає сина після того, як пожерла батька. Вовк, про якого ти кажеш, уже зжер мого батька. Отже, йому залишилося тільки зжерти тебе. А тебе у твоєму житті намагалися зжерти? Не тільки намагалися, а й жерли, а потім виблювали.