Цьому чоловікові, якому Бог пообіцяв могутність і славу, немає більше куди йти, крім як у дім повії з Магдали. Він не може повернутися до своєї отари, адже Пастир сказав йому: Йди геть, не може він повернутися й у батьківський дім. Ми тобі не віримо, сказали йому мати й брати, і тепер його кроки вповільнюються, він вагається, він боїться йти туди, куди йде, й почуває себе так, ніби знову опинився посеред пустелі. Він запитує: Хто я такий? — але ні гори, ні долини йому не відповідають, не відповідає навіть небо, яке все накриває і якому все відомо, а якщо він знову повернеться в батьківський дім і повторить своє запитання, то, немає сумніву, мати йому відповість: Ти мій син, але я тобі не вірю, а тому Ісусові тепер нічого не залишається, як сісти на камінь, що чекає тут на нього відтоді, як світ став світом, і поплакати від самоти й горя, адже невідомо, чи Господь надумає знову з’явитися перед ним, нехай навіть у вигляді стовпа диму або хмари, і сказати йому: Ну чого ти так розклеївся, чоловіче, навіщо всі ці сльози та схлипування, усім нам доводиться переживати тяжкі часи, але є одна дуже важлива річ, про яку ми ніколи не говоримо, але я тобі скажу про неї тепер: усе в житті, щоб ти знав, відносне, навіть велике нещастя може здатися стерпним, якщо ми порівняємо його з іще більшим нещастям, тож утри сльози й поводься як чоловік, ти вже помирився зі своїм батьком, а це для тебе не абищо, що ж до суперечки з матір’ю, то я сам цим займуся, коли настане час, мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби твоя історія з Марією Магдалиною, повія все ж таки, але ти молодий, й одне другому не стає на заваді, бо всьому свій час — час їсти і час постувати, час грішити й час каятись, час жити й час помирати. Ісус утер сльози тильним боком долоні, й чого це він справді розпустив нюні, нема ніякого сенсу стовбичити тут до вечора, пустеля — вона і є пустеля, вона нас оточує, якоюсь мірою навіть захищає нас, але вона нічого нам не дає, а тільки дивиться на нас, і якщо сонце на мить сховається за хмари, і це дає нам підстави сказати: Сонце співчуває моїм стражданням, то ми верземо нісенітницю, бо сонце завжди зберігає абсолютну неупередженість, і йому байдужісінько і до нашої радості, й до нашого смутку. По дорозі з Назарета йдуть люди, й Ісус не хоче, щоб із нього сміялися, чоловік уже з бородою на обличчі, а рюмсає, наче мала дитина, яка проситься, щоб її взяли на руки. На дорозі зустрічаються рідкі перехожі, одні підіймаються вгору на пагорб, інші з нього спускаються, вони обмінюються багатослівними привітаннями, але тільки після того, як переконаються, що в того, хто їм зустрівся, добрі наміри, бо в цій місцевості можуть блукати й люди лихі. Бувають серед них і справжні розбійники та грабіжники, як ті лиходії, що напали на цього ж таки Ісуса й обібрали його до нитки п’ять років тому, коли бідолашний хлопець ішов до Єрусалима, щоб знайти там розраду у своєму горі, і шляхетні повстанці, які надихаються високими помислами й не чинять розбій на великій дорозі, а лише іноді з’являються на ній, перевдягнені, щоб простежити за пересуванням підрозділів римського війська й потім влаштувати ворогам засідку, або відкрито, не ховаючись, відібрати золото, срібло та інші цінності в багатих колабораціоністів, яких навіть чималий збройний ескорт не може врятувати від народної помсти. Ісусові не було б вісімнадцять років, якби його уява не малювала йому героїчних подвигів, що відбуваються серед цих величних гір, де в ущелинах, печерах та на крутосхилах ховаються ті, хто продовжує велику боротьбу Юди Галілеянина та його сподвижників, якби його фантазія не підказувала йому, як він учинить, коли зустрінеться на дорозі з повстанцями і ті запропонують йому приєднатися до них і проміняти принади мирного, проте вбогого життя на славу бойових подвигів, на владу переможця, бо у Святому Письмі повідомляється про пришестя такого собі Месії, Посланника, який визволить свій народ від сьогоднішнього гніту і зміцнить його дух для майбутніх битв. Вітром безумної надії та неподоланної гордості овіяло обличчя Ісуса, голова йому пішла обертом, і син убогого теслі на короткий час відчув себе воєначальником, полководцем, головнокомандувачем великого війська, з мечем у руці, одна поява якого вселяє жах і паніку в легіони римлян і примушує їх утікати, падаючи в провалля, так ніби сенат і народ римський водночас перетворилися на свиней, у яких уселилися біси. Та цим мріям не судилося тішити його довго, бо вже наступної миті Ісус пригадав, що хоч могутність і славу йому справді буде даровано, але тільки по його смерті, а тому йому слід подумати про те, щоб не згайнувати ті роки життя, які йому ще лишаються, і якщо він справді піде воювати, то тільки за умови, щоб у короткі часи замирення йому було дозволено відлучатися на кілька днів до Марії Магдалини, адже навіть у війську людей, що воюють за свободу та незалежність своєї країни, маркитанткам, певно, не дозволяють дарувати своє кохання лише одному воїну, а інших ним обділяти, а це вже не кохання, а розпуста, з якою Марія Магдалина, за її ж таки словами, покінчила назавжди, й тому на полях битв вона його супроводжувати не зможе. Будемо сподіватися, що з ремеслом повії вона справді покінчила, бо Ісус відчув приплив нових сил, згадавши про жінку, яка вилікувала йому одну болючу рану, а натомість нагородила його іншою, вселивши йому неподоланне жадання, і цікаво знати, що відчує він, опинившись перед зачиненими ворітьми з вивішеним на них знаком, не маючи абсолютної певності в тому, що за ними він знайде те, що там покинув, жінку, яка живе чеканням, чекає на його тіло та його душу, бо одне без другої Марія з Магдали не визнає. День хилиться до вечора, будинки Магдали вже видніють на обрії, схожі здалеку на отару овець, але будинок Марії скидається на вівцю, яка відбилася від отари, і його звідси не видно за величезними прискалками, що стримлять обіч покрученої дороги. У якусь хвилину Ісус пригадав вівцю, ту саму, яку мусив убити, щоб скріпити кров’ю угоду, накинуту йому Богом, і в його голові, що вже очистилася від фантазій про битви та перемоги, виникла нова тривожна думка про те, що він знову шукає свою вівцю, але не для того, щоб убити, і не для того, щоб повернути її в отару, а щоб разом із нею піднятися на нові, незаймані пасовища, які ще існують, якщо пошукати добре, в широкому світі, де топталося стільки ніг, існують там і затишні, неприступні ущелини, в яких ми, вівці, могли б знаходити собі притулок. Ісус зупинився перед хвірткою, обережно помацавши її, переконався, що вона замкнена зсередини. Знак усе ще висів на своєму місці, Марія з Магдали клієнтів не приймала. Ісусові досить було покликати її, сказати: Це я, і зсередини почувся б радісний спів: Ось голос мого коханого, ось я бачу, як він стрибає по горах, біжить по пагорбах, я чую, як він стоїть у мене за стіною, за моїми дверима, але Ісус вирішив постукати у хвіртку кулаком, один раз, двічі, не подаючи голосу й чекаючи, коли прийдуть йому відчинити. Хто там, запитали зсередини, і чого треба, і тоді раптом Ісусові закортіло змінити голос і прикинутися клієнтом, що прийшов із грішми і знемагає від хоті, сказати, наприклад: Відчини мені, запашна квітко, я не поскуплюся ані на пестощі, ні на гроші. Голос він і справді змінив, але слова прозвучали справжні: Це Ісус із Назарета. Марія Магдалина відчинила не відразу, бо, по-перше, не була певна, що впізнала голос, а по-друге, їй здавалося неможливим, щоб її коханий уже повернувся, адже минула одна тільки ніч, минув один тільки день, відтоді як він пішов, пообіцявши їй: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю, о, як часто чуємо ми подібні слова, сказані тільки для того, щоб зробити приємність тому, хто хоче їх почути, але «день» у такій фразі може означати і місяць, і три місяці, але ніколи не означає «завтра». Нарешті Марія Магдалина відчиняє хвіртку й падає в обійми Ісуса, досі не можучи повірити у це неймовірне щастя, й вона така схвильована та розгублена, що в неї виникає безглузда думка: він повернувся тому, що рана в нього на нозі відкрилася, і з цією думкою вона заводить його до кімнати, садовить до світильника і мовить: Як твоя нога, покажи мені ногу, але Ісус їй відповідає: Моя нога давно загоїлася, хіба не бачиш? Марія Магдалина могла б відповісти йому: Ні, ні, я нічого не бачу, бо наповнені слізьми очі і справді нічого не можуть бачити. Їй знадобилося припасти губами до його запилюженої литки, обережно розв’язати затягнуті там ремінці сандалій, доторкнутися пучками пальців до тонкої молоденької шкіри, аби переконатися в тому, що цілюща масть справді подіяла, а в глибині душі повірити й у те, що і її кохання допомогло рані загоїтися.

Під час вечері Марія Магдалина запитань не ставила, а тільки хотіла знати — і немає потреби пояснювати, що це не одне й те саме, — як він дістався до рідного села, чи нічого поганого не сталося з ним у дорозі та інші такі не дуже істотні подробиці. А по закінченні трапези вона взагалі замовкла і стала чекати, бо не її черга була говорити. Ісус подивився на неї пильним поглядом, ніби стояв на скелі над морем і оцінював свої сили, перш ніж стрибнути у воду: так дивляться не тому, що бояться хижих тварюк, які можуть зачаїтися там у глибинах, або бояться розбитися об гострі вершини підводних рифів, а просто запитують себе, чи вистачить сміливості кинутися вниз. Ісус знає цю жінку вже цілий тиждень, цього досить, аби знати, що, коли він до неї прийде, вона завжди розкриє йому свої обійми і запропонує своє тіло, але йому страшно признатися їй у тому, хоч час для цього, безперечно, настав, що лише кілька годин тому його відкинули люди, рідні йому по крові, але ЯКІ ВИЯВИЛИСЯ чужими по духу. Ісус вагається, не знає, по якій дорозі пустити свої слова, й замість необхідного тривалого пояснення у нього з губів зривається проста фраза, якою він хоче вигадати час, але ймовірніше, що в такий спосіб він лише втратить його: Ти не здивована, що я повернувся так рано? Я стала чекати тебе відразу, коли ти пішов, я не рахувала часу між тими хвилинами, коли ти пішов і коли повернувся, і я не рахувала б його навіть тоді, якби він тривав десять років. Ісус усміхнувся і злегка стенув плечима, він міг би вже й зрозуміти, що з цією жінкою немає сенсу ані прикидатися, ані ховатися за ухильні слова. Вони сиділи на підлозі, обличчям до обличчя, між ними був світильник і рештки від вечері. Ісус узяв шматок хліба, розломив його на дві половини і сказав, подавши одну Марії: Нехай цей кусень буде хлібом істини, з’їмо його, щоб не піддати сумніву нічого з того, що буде тут сказано. Нехай буде так, погодилася Марія з Магдали. Ісус доїв хліб, зачекав, поки вона доїсть і свій, і сьогодні уже вчетверте промовив: Я бачив Бога. Марія Магдалина не змінилася на обличчі, лише трохи поворухнула руками, які склала на колінах, і запитала: Ти саме це хотів сказати мені, якщо нам судилося ще зустрітись? Так, і що більше подій зі мною відбувається, відтоді як чотири роки тому пішов із дому, то дужче я переконуюся в тому, що між ними існує зв’язок, хоч і не можу пояснити, чому й для чого. Я наче твій рот і твої вуха, відповіла йому Марія Магдалина, те, що ти говориш, ти ніби говориш самому собі, я лише те, що є в тобі. Тепер Ісус міг почати свою розповідь: вони обоє розломили хліб істини, й у житті нечасто бувають такі години, як ця. Ніч докотилася до світанку, вогник світильника двічі помирав і двічі воскресав між ними, Ісус розповів тут усю свою історію, яка вже нам відома, зокрема й багато таких подробиць, які ми не визнали гідними нашої уваги, виклав багато думок, які ми попропускали, й не тому, що Ісус хотів їх від нас приховати, а просто тому, що й євангеліст, погодьтеся, не може за всім устигнути. Коли Ісус почав розповідати про те, що було після того, як він повернувся додому, від смутку голос його став зовсім тихим, він завагався, чи розповідати їй про те, яке тривожне передчуття опанувало його перед тим, як він постукав у хвіртку отчого дому, й тоді Марія Магдалина вперше порушила мовчанку й запитала його тоном людини, яка наперед знає відповідь: Твоя мати не повірила тобі, так? Не повірила, відповів Ісус. І тому ти повернувся в цей дім? Так. Я все віддала б за те, щоб збрехати тобі тепер і сказати, що я тобі теж не вірю. Чому? Бо в такому разі ти знову зробив би те, що вже зробив, пішов би з цього дому, а мені, оскільки я тобі не повірила, не довелося б іти з тобою. Це не відповідь на моє запитання. Правда твоя, не відповідь. Отже? Якби я тобі не повірила, мені не треба було б переживати разом із тобою той жах, який доведеться пережити тобі. А звідки тобі відомо, що мені доведеться пережити жах? Я нічого не знаю про Бога, але знаю, що його прихильність може бути не менш жахливою, ніж його гнів. Звідки ти взяла цю дивну думку? Треба бути жінкою, аби знати, як тяжко жити, коли тебе відкинув Бог, але від чоловіка вимагається ні з чим не зрівнянна мужність, щоб жити і померти як його обранець. Ти хочеш мене налякати. Я розповім тобі про сон, який я бачила однієї ночі, коли переді мною з’явився малий хлопчик, він прийшов невідомо звідки, прийшов і сказав, що Бог жахливий, сказав це й відразу зник, я не знаю, хто був той малюк, звідки він з’явився і хто були його батьки. Це ж тільки сон. Ніхто краще тебе неспроможний зрозуміти, що слово «сон» не можна вимовляти таким недбалим тоном. А що сталося потім? А потім я стала повією. Але ж тепер ти покинула це ремесло. Але ж мій сон ніхто не спростував, навіть після того, як ти прийшов у моє життя. Ану повтори мені ще раз, що сказав той малюк. Він сказав, що Бог жахливий. Ісус побачив перед собою пустелю, мертву вівцю, кров на піску, почув, як задоволено засопів димовий стовп, і сказав: Можливо, можливо, але одне — побачити щось уві сні, й зовсім інше — пережити в реальній дійсності. Не доведи, Боже, щоб тобі й справді довелося таке пережити. Ніхто не уникне своєї долі. А про свою долю ти вже одержав перше серйозне провістя.

Над Магдалою і світом повільно оберталося склепіння неба, всіяне зорями. А в якомусь куточку нескінченності, нескінченно заповнюючи її собою, сидів Бог і переставляв якісь фігурки чи кидав кості, чи був заклопотаний якоюсь іншою грою, а до цієї руки в нього ще не дійшли, він просто пустив тут події своїм природним плином, можливо, тільки раз чи двічі підштовхнувши їх мізинцем, щоб якась дія чи думка не відхилилася вбік і не порушила невблаганну гармонію доль. Тому його анітрохи не зацікавила подальша розмова між Марією Магдалиною та Ісусом. І що ж тепер ти думаєш робити? — запитала вона. Ти ж сказала, що підеш зі мною, хоч би куди завела мене доля. Я сказала, що буду з тобою, хоч би де ти був. А яка різниця? Ніякої, але ти можеш залишитися тут на стільки, на скільки захочеш, якщо тільки тобі не бридко буде жити в домі, де я торгувала своїм тілом. Ісус замислився, а тоді сказав: Я спробую знайти собі роботу в Магдалі, й ми тут житимемо як чоловік і дружина. Ти обіцяєш надто багато, мені досить буде, якщо ти дозволиш мені перебувати біля ніг твоїх.

Роботу, звичайно, Ісус у Магдалі не знайшов, зате вдосталь наслухався клинів і глузів та натерпівся знущань, а чого можна було сподіватися, коли такий юний хлопець, майже підліток, живе зі шльондрою, яка відома всій окрузі. Стривайте-но, подейкували злі язики, мине ще кілька днів, і ми побачимо, як він сидить на ґанку, чекаючи, поки з дому вийде черговий клієнт. Два тижні Ісус терпів, а тоді сказав Марії: Я йду звідси. А куди? До моря. Вони пішли вдосвіта, й жителі Магдали не встигли прибігти вчасно, щоб бодай чимось поживитися з будинку, в якому палахкотіла пожежа.

Через кілька місяців, дощової й холодної зимової ночі, янгол увійшов у дім Марії з Назарета, й ніхто з дітей не прокинувся, й лише Марія помітила появу гостя, та й не могла вона її не помітити, бо янгол прийшов саме до неї і саме до неї звернувся з такими словами: Ти повинна знати, о Маріє, що Господь домішав своє сім’я до сімені Йосипа того ранку, коли ти зачала вперше, й унаслідок цього саме сім’я Господа, а не сім’я твого чоловіка спричинилося до зачаття твого сина Ісуса. Марія дуже здивувалася, почувши цю новину, суть якої, на щастя, дійшла до неї цілком ясно, попри плутане красномовство янгола, й запитала: То, виходить, Ісус — син мій і Господа? Жінко нечемна й зухвала, як ти смієш ставити себе на перше місце перед Господом, ти повинна була б сказати «Син Господа і мій син», а не навпаки. Син Господа і твій син? Та не мій, а твій, син Господа і твій син. Облиш морочити мені голову, скажи, нарешті, ясно та чітко, чий же все-таки син Ісус? Він син Господа й тільки Господа, а ти лише зачала його, виносила й народила. То Господь мене не обирав? Ну, як тобі сказати: Господь у той час був поблизу, це можна було зрозуміти з того, якими незвичайними стали барви неба, й він звернув увагу на те, що ти і Йосип люди міцні й здорові, і якщо ти досі пам’ятаєш, як і в чому знаходить вияв жадання, він зажадав тебе, й у результаті через дев’ять місяців народився Ісус. А я можу бути цілком певна, якщо існує така певність, у тому, що завагітніла від сімені Господа? Це питання досить-таки делікатне, ти вимагаєш від мене не більше й не менше, як встановлення батьківства, а річ у тому, що в таких випадках, коли при заплідненні жінки змішується сім’я кількох чоловіків, жодні аналізи, жодні тести, жодні підрахунки кров’яних тілець не можуть гарантувати абсолютної певності. Бідолашна я, бідолашна, я ж бо думала, вислухавши тебе, що Господь обрав мене дружиною того ранку, а виявляється, все було випадковістю, могло бути так, а могло бути інакше, і скажу я тобі, що даремно ти спустився сюди, в Назарет, бо ти лише посіяв сумнів у моєму серці, а проте, коли хочеш почути від мене правду, то ось що я тобі скажу: син Господа, хай навіть я буду йому матір’ю, має бути схожий на Бога і обличчям, і постаттю, і словами й тоді, коли він тільки народиться, й тоді, коли виросте, а я бачу, хоч материнська любов і сліпа, що мій син цим вимогам не задовольняє. Маріє, твоя перша помилка полягає в тому, що ти думаєш, ніби я прийшов, щоб розповісти тобі про ту невеличку любовну пригоду Господа, а твоя друга велика помилка — думати, ніби краса й красномовство людини створені за образом і подобою Господа, тоді як Господь — ти вже мені повір, адже я часто в нього буваю, — має звичай бути цілковитою протилежністю тому, як уявляєте його собі ви, люди, і я скажу тобі по секрету, Господь іншим бути й не зміг би, від нього набагато частіше доводиться чути «ні», аніж «так». А мені завжди казано, що дух заперечення — то Диявол. Ні, дочко моя, Диявол — це дух, який сам себе заперечує, і якщо ти у своєму серці не бачиш різниці, то ніколи не знатимеш, кому ти належиш. Я належу Господові, звісно. Ось ти кажеш, що належиш Господові, а сама припустилася третьої і найгіршої помилки, бо не повірила синові своєму. Ісусові? Так, Ісусові, бо ніхто з інших твоїх дітей Бога не бачив і не побачить ніколи. Скажи мені, янголе, посланцю Божий, то це правда, що Ісус бачив Бога? Так, це правда, і як дитина, яка вперше у своєму житті знайшла пташине гніздо, він прибіг до тебе, щоб тобі це сказати, а ти йому сказала, що це неправда, що гніздо, певно, порожнє, а як і є в ньому яйця, то вони протухли, а якщо нема, то їх пожерла змія. Пробач мені, янголе, за те, що я сумнівалася. Ти у мене просиш пробачення чи у свого сина? У нього й у тебе, у вас обох, що я повинна зробити, аби залагодити свою провину? А що тобі підказує твоє материнське серце? Що я повинна знайти його, сказати, що вірю йому, прошу простити мені, повернутися додому й там чекати, коли настане його час і Господь покличе його. Правду кажучи, я не переконаний, що ти не прийдеш до нього запізно, немає у світі вразливішого створіння, ніж підліток, ти ризикуєш почути від нього не вельми приємні слова й побачити, як він зачинить двері під самісіньким твоїм носом. Якщо він так зробить, то в усьому буде винен той демон, який зачарував його й занапастив, не знаю, чому Господь — адже він батько, зрештою! — дозволив тому нечистому таке витворяти. Про якого демона ти говориш? Про того пастуха, в якого мій син працював чотири роки, доглядаючи отару, яка невідомо навіщо існує й кому потрібна. А, ти про пастуха… Ти його знаєш? Ми ходили з ним до однієї школи. Навіщо ж Господь дозволяє йому топтати ряст і жити у своє задоволення? Бо цього вимагає добрий порядок у світі, але останнє слово завжди буде за Господом, ми тільки не знаємо, коли він його промовить, але будь певна, одного ранку ми прокинемося й побачимо, що зла більше немає у світі, а зараз мені час іти, і якщо маєш якісь запитання, то не барися. Я маю лише одне. Я тебе слухаю. Навіщо Господові потрібен мій син? Твій син — це тільки так говориться. В очах світу — він мій син. Ти запитуєш, навіщо він йому потрібен, і ти знаєш, це добре запитання, атож добре, проте, на жаль, я не знаю відповіді на нього, розумієш, окрім них двох, ніхто цього не знає, та боюся, що й Ісусові відомо не набагато більше, аніж він тобі сказав. Він сказав мені, що по смерті здобуде могутність і славу. Про це мені відомо. Але що мій син повинен зробити у своєму житті, аби заслужити ті чудеса, які йому пообіцяв Господь? О жінко, темна й обмежена, невже ти віриш у те, що це слово існує для Господа, що для нього має якусь ціну й значення те, що ви з такою нахабною самовпевненістю схильні називати своїми заслугами, які ще заслуги можуть бути у вас, нікчемних рабів, крім слухняного виконання волі Господньої? Гаразд, гаразд, я більше нічого не стану в тебе запитувати, я й справді нікчемна раба Господня, нехай усе буде по його волі, лише скажи мені, де після стількох місяців я зможу знайти свого сина? Шукай його, це твій обов’язок, він також ходив шукати вівцю, яка відбилася від отари. Щоб забити її. Заспокойся, твоєму синові це не загрожує, але ти його вб’єш, якщо не будеш біля нього в годину його смерті. А звідки ти знаєш, що я не помру перша? Я перебуваю надто близько до тих центрів, де все вирішується, а тепер прощай, ти поставила мені всі ті запитання, які хотіла поставити, можливо, й не всі, але то вже не мій клопіт. Поясни, що ти хотів сказати. Сама собі поясни. І з цими словами янгол зник, а Марія розплющила очі. Усі її діти спали, трьома окремими групами. Яків, Йосип і Юда, найстарші, в одному кутку, в іншому кутку — менші, Симон, Юстин і Самуїл, а двоє дівчат, як зазвичай, спали по обидва її боки, але тут очі Марії, і так приголомшеної тими істинами, які відкрив їй янгол, мало не вискочили на лоба від подиву: її старша дочка лежала, широко розкинувши руки й ноги, майже гола — її сорочка задерлася вище грудей, вона глибоко зітхала і млосно усміхалася у глибокому сні, й крапельки поту блищали в неї на чолі та верхній губі, що, здавалося, розпухла від поцілунків. Якби Марія не була певна, що тут недавно побував лише балакучий янгол, то ці прикмети здалися б їй надто очевидними й однозначними, і вона зняла б крик, що тут недавно побував демон-інкуб, із тих, які зваблюють сонних жінок, і підступно проник у неготове до такого нападу тіло дівчини, поки мати розважала себе розмовою, і можливо, — тільки ми про це не знаємо, — ті янголи завжди вирушають на свій промисел у парі, й поки один із них відвертає на себе увагу розмовою, другий мовчки здійснює свій actus nefandus, [4] хоч це тільки так говориться, нічого негідного в цьому діянні немає, й усе вказує на те, що наступного разу вони обміняються ролями, щоб ані в того, хто спить, ані в того, хто сниться, не пропадало відчуття благодійної єдності плоті й духу. Марія, як могла, накрила дочку, натягнувши їй сорочку до того місця, яке непристойно залишати відкритим, потім розбудила її й тихим голосом запитала, притуливши губи майже їй до вуха: Що тобі снилося? Захоплена зненацька, Лізія не змогла збрехати й розповіла, що бачила уві сні янгола, але він нічого їй не сказав, а тільки дивився на неї, і їй було так добре від того ніжного й ласкавого погляду, що, либонь, і в раю не буває краще. Він до тебе не доторкався? запитала Марія, і Лізія їй відповіла: Ой, мамо, очі служать нам не для того, щоб доторкатися. Не знаючи, стривожитися їй чи, навпаки, заспокоїтися з приводу того, що відбувалося в неї під боком, Марія тихо сказала: І мені також приснився янгол. А твій янгол заговорив до тебе чи теж мовчав, невинно запитала Лізія. Він до мене заговорив і повідомив мені, що твій брат Ісус сказав нам правду тоді, коли розповів про те, що бачив Бога. Ой, мамо, як же ми погано вчинили, не повіривши словам Ісуса, а він був такий добрий із нами, адже він міг тоді розгніватися й не дати грошей мені на посаг, але він їх дав. Тепер нам треба подумати, як залагодити свою провину. Але ж ми не знаємо, де він є, він нічого нам не повідомив про себе, янгол міг би допомогти нам, адже вони все знають, янголи. Але він не захотів допомагати нам і тільки сказав, що ми повинні знайти твого брата, що це наш обов’язок. Але ж, мамо, якщо Ісус і справді бачив Бога й розмовляв із ним, тоді наше життя має змінитися. Може, воно й зміниться, але тільки на гірше. Чому? Якщо ми не повірили ані Ісусові, ані його словам, то як можуть повірити йому інші люди, можна не сумніватися, що якби ми зараз вийшли на вулицю або на один із майданів Назарета і стали проповідувати, що Ісус бачив Господа, що він розмовляв із Господом, нас закидали б камінням. Але ж Господь, який його обрав, захистив би й нас, адже ми його родина. Не будь така в цьому впевнена, коли Господь робив свій вибір, нас там не було, для Господа не існують ані батьки, ані діти, згадай Авраама, згадай Ісаака. О мамо, як це сумно! Найобачніше, дочко, буде зберігати те, що ми знаємо, в наших серцях і говорити про це якнайменше. Що ж нам тоді робити? Завтра я пошлю Якова та Йосипа на пошуки Ісуса. Але ж де вони його шукатимуть, адже Галілея — країна дуже велика, а він же міг податися й у Самарію, і в Юдею або в Ідумею, а це вже десь на самому краю світу. Найімовірніше, твій брат подався до моря, згадай, як він розповідав нам, коли прийшов, що виходив із рибалками в море. А чи не пішов він знову пасти отару? Ні, цей час для нього минув. Звідки ти знаєш? Спи, до ранку ще далеко. А нам знову не насняться наші янголи? Може бути. Та якщо навіть янгол Лізії, можливо, позбувшись свого напарника, і прийшов до неї знов уві сні, вона цього не помітила, але янгол благовіщення, навіть якби він забув повідомити Марії якусь подробицю, уже не міг би повернутися до неї, бо Марія лежала в напівтемряві будинку з розплющеними очима, їй було досить і того, про що вона вже довідалася, а те, про що вона здогадувалася, наповнювало її страхом.

Настав день, згорнули мати, і Марія, скликавши всю свою родину, сказала, що вона багато міркувала останнім часом про те, як вони повелися з Ісусом. Насамперед я, мати, мусила б вислухати його з набагато більшим розумінням, а тому тепер я ухвалила рішення просте й справедливе: ми повинні знайти його й попросити, щоб він повернувся додому, сказати, що ми йому віримо, а позаяк Господь цього хоче, то повіримо й тому, що він нам розповідає, такими були слова Марії, яка й сама не помітила, що, власне, лише повторила те, що сказав її син Йосип, тут присутній, у той сумний день, коли Ісус був змушений покинути батьківський дім, і хто знає, чи не залишився б він тоді вдома, якби те мурмотіння, таке тихе, що ми його навіть не помітили, тоді підхопили всі. Марія не стала розповідати ані про янгола, ані про його благовіщення, вона говорила тільки про їхній обов’язок щодо першонародженого сина в родині.

Яків не наважився спростувати нові аргументи матері, хоч у глибині душі досі був переконаний, що брат зсунувся з глузду, або — такої можливості теж не можна було виключати — став жертвою якоїсь бридкої і блюзнірської містифікації. Уже знаючи наперед відповідь, він запитав: І хто ж із тут присутніх піде на пошуки брата Ісуса? Підеш ти, адже ти за ним наступний по старшинству, а з тобою піде і Йосип, удвох вам буде безпечніше. А звідки нам починати пошуки? Від моря Галілейського, я певна, ви його там знайдете. А коли ми підемо? Минуло вже кілька місяців, відтоді як Ісус нас покинув, ми не повинні втрачати більше жодного дня. Поглянь, яка злива, мамо, в таку погоду не дуже цікаво подорожувати. Сину мій, обставини завжди можуть створити необхідність, але якщо необхідність дуже нагальна, вона сама створює обставини. Діти Марії дивилися на матір із подивом, вони не звикли чути з її уст такі глибокі й мудрі сентенції, вони були ще надто юні, аби зрозуміти, що візити янголів не минають марно і можуть привести ще до дивовижніших та несподіваніших результатів, а якщо комусь потрібен доказ, то нехай він подивиться на Лізію, яка в цю мить — хоч і не всі помітили її витончений жест — повільно і замріяно схилила голівку, даючи зрозуміти, що цілком підтримує слова матері. На цьому сімейна нарада закінчилася, і Яків та Йосип вийшли подивитися, чи не сипляться з неба метеори, бо якщо вже їм випало вирушати на пошуки брата в сезон негоди, то принаймні хотілося б вийти з дому не під дощем і не відразу вимокнути до рубця, і небо, схоже, почуло їхні благання, бо саме з боку Галілейського моря відкрилася синя прогалина у хмарах, обіцяючи, що в другій половині дня дощу не передбачається. Попрощалися в домі, не на видноті, бо Марія слушно вважала, що сусідам треба знати не більше, ніж їм годиться знати, і двоє братів вирушили в дорогу, але взяли напрямок не до Магдали, бо в них не було жодних підстав припускати, що Ісус пішов саме туди, вони звернули на інший шлях, який мав швидко привести їх до нового міста Тиверіада. Вони йшли босі, бо дороги перетворилися на суцільне багно, й брати вирішили, що ліпше зберегти сандалії сухими на дні торбини, для кращої погоди, ніж залишити їх у грязюці. Яків мав дві слушні причини для того, щоб обрати дорогу на Тиверіаду: по-перше, йому як сільському жителю дуже хотілося помилуватися палацами, храмами та іншими грандіозними будівлями, про будівництво яких йому так багато доводилося чути, по-друге, місто, як розповідали, було розташоване біля Галілейського моря, між його північним і південним берегами, тобто на половині шляху, який вони мали намір пройти. Оскільки їм треба було заробляти собі на життя під час їхнього пошуку, то Яків сподівався, що вони легко знайдуть роботу на будівельних майданчиках міста, і не приділив особливої уваги застереженням благочестивих юдеїв Назарета, які оголосили те місце нечистим через сірчані води, які нібито отруювали там повітря. Проте їм не пощастило дістатися до Тиверіади того ж таки дня, бо небо, в кінцевому підсумку, не виконало своїх обіцянок, не встигли вони пройти й годину, як полив дощ, на щастя, вони натрапили на печеру, де й знайшли собі притулок, перш ніж дощ перетворився на рясну зливу. Там вони й заночували, а вранці наступного дня, навчені гірким досвідом, затрималися в печері на доти, доки переконалися, що погода справді поліпшилася і вони прийдуть до Тиверіади в більш або менш сухому одязі. У Тиверіаді вони найнялися переносити камінь, робота для обох була незвичною, і тому вони дуже зраділи, коли через кілька днів з’ясувалося, що вони заробили досить, і то не тому, що цар Ірод Антипа платив дуже щедро, а тому, що їхні потреби були такі мізерні й виникали так рідко, що вони не потребували багато грошей, аби задовольнити їх. Щойно прийшовши до Тиверіади, вони стали розпитувати, чи не приходив сюди або не проходив тут такий собі Ісус із Назарета, який доводиться їм братом, зросту він приблизно такого, має такий і такий-то вигляд, а був він сам-один чи не сам, вони не знають. Їм відповідали, що такого тут ніде не бачено, й, обійшовши всі будівельні майданчики, брати переконалися, що до Тиверіади Ісус не приходив, і нічого в цьому дивного не було, адже якщо їхній брат хотів знову приєднатися до рибалок, то навіщо йому тягати важкі камені та вислуховувати окрики брутальних десятників, якщо море в нього перед очима. Отже, грошей, хоч і небагато, брати заробили, і тепер їм треба було вирішити, в якому напрямку йти понад берегом озера, від села до села, від артілі до артілі, від човна до човна, на північ чи на південь. Зрештою Яків вирішив обрати напрямок на південь, бо дорога туди була значно кращою, ніж та, що вела на північ, де не бракувало і вибоїв, і виярків, і небезпечних урвищ над морем. Погода перестала постійно змінюватися, потепліло, й дощ уже не йшов, і якби наші брати мали більш витончений нюх на природні явища, то вони відчули б і в повітрі й у тремтінні землі перші боязкі ознаки весни. Й експедиція пошуків старшого брата, в яку мати з високих міркувань відрядила братів молодших, стала перетворюватися для них на приємну екскурсію, на прогулянку на лоні природи, і Яків та Йосип уже готові були забути, з якою метою вони сюди прийшли, коли несподівано для них самих уже перші рибалки, до яких вони звернулися, надали їм відомості про Ісуса, причому в досить-таки дивний спосіб, бо вони сказали їм так: Атож, ми бачили його і знаємо, і якщо ви з ним зустрінетеся, то скажіть йому, що ми чекаємо його тут — не дочекаємося. Почувши такі слова, брати неабияк здивувалися й не могли повірити, що рибалки мають на увазі їхнього брата, певно, йшлося про якогось іншого відомого їм Ісуса. За тими прикметами, які ви нам назвали, відповіли їм рибалки, це той самий Ісус, а чи прийшов він із Назарета, ми не знаємо, бо він нам не казав. А чому ви чекаєте його з таким нетерпінням, запитав Яків. Бо коли він сидить у човні, риба пхається в сіті, як очманіла, і ми витягуємо її стільки, скільки тут ніколи не бачено. Але ж наш брат нічого не тямить у риболовлі, тому ви, певно, розповідаєте нам про іншого Ісуса. А ми й не кажемо, що той Ісус щось тямить у риболовлі, він рибу не ловить, а лише нам каже: Закиньте сіть ось сюди, і ми її туди закидаємо й витягуємо повну риби. Якщо це справді так, то чому він тепер не з вами? Бо він пішов через кілька днів, сказав, що хоче допомогти й іншим рибалкам, і це справедливо, він тут був уже тричі й щоразу, коли звідси йшов, обіцяв повернутися. І де ж він тепер? Ми не знаємо, коли він був тут востаннє, то пішов звідси на південь, але він міг потім звернути й на північ, він іде, куди йому заманеться, й нам про свої наміри не повідомляє. Тоді Яків сказав Йосипові: Ходімо на південь, принаймні нам тепер відомо, що нашого брата треба шукати тут, десь на березі моря. Здавалося, з цим проблем не буде, але насправді все виявилося значно складнішим, адже брати йшли понад берегом, й Ісус міг розминутися з ними, вийшовши з човном у море, щоб узяти участь в одній зі своїх чудодійних риболовель, ми поки що не надавали ніякої ваги таким дрібницям, думали, все визначається, виходячи з якогось первісного принципу, а насправді все не так, бо, наприклад, для того, щоб відбулася зустріч між певними особами, як у нашому випадку, треба, щоб вони зустрілися в певному місці й у певний час, а це вимагає великої уваги й великих зусиль, адже досить десь на одну мить затриматися, скажімо, задивитися на хмару в небі, заслухатися співом пташки, порахувати, скільки входів і виходів має мурашник, або навпаки, з неуважності на щось не подивитися, чогось не почути або чогось не порахувати — і ти втратиш, здавалося б, таку сприятливу нагоду, одне слово, немає нічого важчого на світі, аніж знайти свою долю, брате Йосипе, от доживеш до моїх літ і тоді зрозумієш. Виходячи з таких міркувань, брати дивилися на все в обидва ока, зупинялися на дорозі, чекаючи, коли повернеться човен, який затримався в морі, не раз і не двічі поверталися назад, коли їм здавалося, що Ісус несподівано з’явився на тому місці, у них за спиною, яке вони вже проминули. Так вони дійшли до кінця моря. Перебрели через Йордан і в перших же рибалок, які зустрілися їм на протилежному його березі, запитали про Ісуса. Вони чули, атож, чули і про нього, і про його чари, але тут він не з’являвся. Тоді Яків і Йосип пішли назад по своїх же слідах у напрямку на північ, подвоївши свою увагу, так ніби й вони були рибалками і тягли сіть, сподіваючись зловити в неї царя риб, а коли одного разу заночували біля дороги, то спали по черзі, щоб Ісус, скориставшись місячною ніччю, тихо не прошмигнув повз них. Отак ідучи та всіх розпитуючи, вони знову дійшли до Тиверіади, де вже їм не треба було шукати роботу, бо гроші в них іще не закінчилися, за що вони мали дякувати гостинним рибалкам, які повсюди частували їх рибою, що спонукало Йосипа одного разу сказати: Брате Якове, тобі не здається, що нас годують рибою, яку зловив наш брат, а Яків йому відповів: Вона від цього не стала смачнішою, і в його словах прозвучала не так любов до брата, як цілком зрозуміле роздратування людини, змушеної шукати голку в копиці сіна.

Вони зустріли Ісуса десь через годину по тому, як вийшли з Тиверіади, й першим його побачив Йосип, який мав значно кращий зір, коли треба було щось роздивитися на великій відстані, побачив і вигукнув: Онде він! Насправді він побачив у тому напрямку двох людей — чоловіка й жінку, — і Яків сказав: Ні, то не він. Молодший брат ніколи не повинен заперечувати братові старшому, проте Йосип, за своєю вдачею, не був схильний дотримуватися усталених звичаїв. А я тобі кажу, що то він. Але ж там жінка. Я бачу там жінку й чоловіка, і чоловік — то Ісус. По стежці, яка звивалася понад берегом моря, по рівному в тому місці дну долини, між двома пагорбами, що виходили своїми підніжжями до самого моря, йшли Ісус і Марія Магдалина. Яків зупинився, чекаючи, і сказав Йосипові, щоб той зупинився з ним. Хлопець послухався старшого брата не без внутрішнього опору, бо йому хотілося побігти назустріч нарешті знайденому братові, кинутися йому в обійми. А Якова стурбувала істота, яка йшла з Ісусом, хоч би хто вона була, йому не хотілося повірити в те, що брат уже спізнав жінку, він відчував, що лише така можливість віддаляє його на нескінченну відстань від найстаршого брата, так ніби той належав тепер до зовсім іншого світу, й не тому, що він бачив Бога, а тому, що спізнав жінку. Одна думка веде за собою другу, причому часто ми навіть не помічаємо перехід, що існує між ними, так ніби переходимо через річку по критому містку, ідемо й не бачимо, де ми йдемо, а потім виявляється, що ми перейшли річку, про існування якої навіть не здогадувалися, отож Яків несподівано для самого себе подумав, що не годиться йому стояти тут і чекати, так ніби це він найстарший брат, якого мусить привітати брат менший. Йосип відразу помітив його мимовільний рух і сам кинувся назустріч Ісусові з розкритими обіймами, радісно волаючи і сполохавши зграю пташок, які, ховаючись у заростях прибережних трав, шукали собі в мулі поживу. Яків прискорив ходу, адже не міг він допустити, щоб Йосипові дісталися перші привітання, які законно належали тільки йому, й, випередивши меншого брата, перший постав перед Ісусом і сказав: Хвала Господу за те, що ми нарешті зустріли брата, якого так довго шукали, а Ісус йому відповів: Хвала Господу за те, що я бачу вас обох у доброму здоров’ї. Марія Магдалина зупинилася трохи віддалік. Ісус запитав: Що занесло вас у ці краї, браття, і Яків йому відповів: Відійдімо трохи вбік, щоб поговорити без перешкод. Нам і так ніхто не перешкоджає, відповів Ісус, — а якщо ти мав на увазі цю жінку, то знай, брате: усе, що ти можеш мені повідомити, усе, що я хочу від тебе почути, ти можеш говорити і при ній, так ніби це я сам. Після цього запанувала мовчанка, така глибока, така густа й висока, що здавалася мовчанкою моря та навколишніх гір, а не лише мовчанкою звичайних чотирьох людей, які стояли одне навпроти одного, підшукуючи потрібні слова. Ісус був тепер схожий на дорослого чоловіка більше, аніж раніше, він засмаг, і в його очах тепер уже не палахкотів гарячковий вогонь, його обличчя, заросле густою чорною бородою, дихало миром і спокоєм, яких не змогла порушити навіть ця несподівана зустріч. Хто ця жінка, запитав Яків. Її звуть Марія, й вона зі мною, відповів Ісус. Ти одружився? І так, і ні. Не розумію. Я й не думав, що ти зрозумієш. Мені треба поговорити з тобою. Говори. Мати доручила мені переказати тобі дещо. Я тебе слухаю. Хотілося б поговорити наодинці. Ти вже чув, що я тобі сказав. Марія Магдалина підступила на два кроки і сказала: Я можу відійти туди, де не чутиму ваших слів. У моїй душі немає такої думки, якої ти не знала б, і тому ти маєш повне право знати також, що про мене думає моя мати, й у такий спосіб звільнити мене від необхідності потім розповідати тобі про це, сказав Ісус. Обличчя Якова почервоніло від роздратування, й він відступив на крок назад, ніби збираючись піти геть, і водночас скинув на Марію Магдалину гнівним поглядом, у якому, проте, читалося й перемішане зі злістю жадання. Йосип простяг перед собою руки, ніби хотів утримати братів від необміркованих дій, нічого іншого він зробити не міг. Після тривалої зосередженості Яків нарешті спромігся опанувати себе і, наче декламуючи, проказав: Мати послала нас, щоб ми знайшли тебе й переказали тобі її прохання повернутися додому, бо ми тобі віримо, і якщо Господь так хоче, то повіримо й у те, що ти нам розповів. Це все? Такими були її слова. Тобто ти хочеш сказати, що самі ви нічого не зробите, аби повірити моїм словам, і лише чекатимете, поки Господь не напутить вас на здоровий глузд і не навчить вас розуміти те, що вам слід розуміти? Лише від Господа залежить, зможемо ми тебе зрозуміти чи не зможемо. Ти помиляєшся, Господь дав нам ноги для того, щоб ми ходили, й ми ходимо, але я ніколи не чув, щоб той або той чоловік чекав, поки Господь накаже йому: Ходи, бо якщо Господь тебе чимось нагородив, то для того, щоб ти ним користувався за своїм бажанням та уподобою. Я не хочу сперечатися з тобою. І правильно зробиш, бо ти не виграєш суперечку. Яку відповідь від тебе я маю переказати матері? Скажи їй, що її слова прибули до мене надто пізно, що свого часу ці слова вже були сказані Йосипом, але вона тоді не схотіла до них приєднатися, і навіть тоді, коли янгол Господній підтвердить їй правдивість моєї розповіді й переконає її в тому, що так хоче Господь, додому я вже не вернуся. Ти, Ісусе, впав у гріх гордині. Дерево стогне, коли його рубають, собака скавучить, коли його б’ють, а чоловік, коли його ображають, стає дорослішим. Вона твоя мати, а ми — твої брати. Віднині моєю матір’ю та моїми братами стануть ті, хто віритиме моїм словам відразу по тому, як я їх промовлю, моя мати і мої брати віритимуть у те, що коли вони вийдуть зі мною в море, то їхній вилов буде набагато більшим, мої брати й моя мати не стануть чекати, поки я помру, щоб оплакати моє життя. Ти більш нічого не хочеш переказати матері? Більше нічого я їй не хочу переказати, але ви ще почуєте про мене, відповів Ісус і, обернувшись до Марії Магдалини, сказав: Ходімо, Маріє, човни вже готові, щоб вийти в море, риба вже збилася в табуни, час збирати врожай. Вони вже відійшли геть, коли Яків закричав: Ісусе, мати запитає про цю жінку, що мені їй сказати? Скажи, що вона зі мною і звати її Марія, і слова його розійшлися відлунням між пагорбами й над морем. Йосип гірко плакав, упавши долілиць на землю.