Борис справді прийшов сповістити її першу, що, за рішенням ЦК, в Нашому має виходити газета.

Знала добре, яке велике значення надає він згаданому фактові, співчувала йому, що цим разом не може поділити його ентузіазму, було їй прикро за його розчарування з цього приводу, але було б їй морально важче, коли б розіграла комедію перед близькою людиною.

На своє і її щастя, Борис не запримітив цього всього. Сидів біля неї на тапчані, не зауважуючи її, і вголос міркував про перспективи майбутньої газети.

Палила його чисто чоловіча жага безоглядно та егоїстично говорити тільки про те, що його цікавить. Щойно згодом помітив, що Рита слухає його, але не переживає разом з ним його захоплення.

Здивувався. Збентежився. Може, й образився.

— Ви щось сьогодні… чи не хворі часом?

— Я? Я ні. Просто-напросто перевтомилася. Заїдають мене зошити.

— Я бачу, що я про вісімнадцять, а мені про без двох двадцять. Тоді я піду, Рито, а ви відпочивайте, — повів рукою гарним братським рухом від чола вгору по волоссю. — Добраніч.

— Добраніч. Чекайте, піду двері замкнути за вами вже на ніч.

Надворі розгулялася така хуга, що мало не вирвала з її рук клямки. (Борис, виявляється, таки примкнув сінешні двері).

— Ух, — натягнув шапку на вуха, — погодонька! Добрий господар пса не викине надвір!

«То залишайся», — заскімлило щось в неї, і Рита, аби хоч трохи пожаліти себе, дозволила собі відкотити йому комір на вуха.

Скочив з східців, махнувши у білій імлі рукою.

Вчула, як хряснула дошка під його ногами.

За якийсь час рипнула хвіртка. Вийшов на вулицю.

Уявила собі, як іде безлюдною вулицею, змагаючись з вітром, весь серцем і думками у майбутній газеті.

Був таким, яким був: одним з мільйонів нервів великої справи, завжди готовий реагувати на її сигнал. Чи можна осуджувати його за те, що залишався вірним собі?

Зрештою, не було б це й логічно з її боку, бо не далі, як завтра, Рита сама пірне з головою в цю газетну справу.

Кінець кінцем тамте лише хвороба, хоч і природна, а це саме життя, якщо не єдине його виправдання.

Прийшла настільки до душевної рівноваги, що могла критично віднестись до свого попереднього психічного стану. Дивилася тепер ширше на прояви слабовілля людської натури.

Розуміла, що через душу кожної людини може проходити коли-не-коли струм первісних, диких, безвідповідальних, нормально чужих відчуттів.

На щастя, струм той короткотривалий, а люди переважно мовчазні, коли ідеться про власне падіння. Скромна жінка на мить стає повією, чиста людина — шахраєм, чуткий, з голубиним серцем — садистом, щедра натура — скупендрягою. Оце ті нурти, що білим вогнем пролітають крізь мозок і кров людини. Вільні від них хіба одні звірі, але й в цьому випадку немає абсолютної певності.

На жаль, Бронкові не вдалося побувати на засіданні окружкому, на якому був присутній представник ЦК. За всіма ознаками, товариш повинен був приїхати у другій половині квітня. Тим часом він прибув у Наше наприкінці березня. Саме в той час (ще одна божевільна ідея шефа!) поїхав Бронко у Станіслав стягати задавнені борги фірми Філіпчук.

Напружена політична ситуація, солоний передсмак війни, наслідків якої для Галичини не міг би передбачити і сам бродівський чудотворець «ребе», непевність кожної нової днини — все це підказувало Костю Філіпчуку громадити готівку, а ту вимінювати на долари.

В додаток до всіх клопотів з недавнього часу почала Філіпчукові докучати ідея, що хтось може в нього відібрати друкарню.

Власне, не хтось, а вони.

Хто мав би бути тими «вони»?

Невідомо! Хто захоче, той і буде. Настають такі часи, що грабіжником може стати кожний, хто тільки цього забажає.

Може поліція (хоч з нашівським комісаром, нікуди правди діти, випорожнилося не одну пляшечку французького коньячку!) увійти одного дня з багнетами «на гостро» і попросту заявити, що вона орендує, окупує чи кінець кінцем конфіскує друкарню для військових потреб.

Може впасти сюди котрогось дня молодий Ілакович з своїми молодчиками і під загрозою револьверів проголосити, що йому потрібна друкарня для добра неньки України.

Може і лайдак (гадюка, яку пригрів за пазухою) Бронко оголосити одного дня окупаційний страйк, — і що такому гицлеві вдіяв би він, шеф? Тому до чортової матері всякі там патріотичні, філантропічні й інші дурацькі жести! Долари, прощу я вас, — ось політична програма, яка ніколи не підведе!

Бронкові шеф наказує доти не повертатися у Наше, доки не видушить з боржників все до цента. Хотів, але, на щастя, вчасно стримався натякнути лайдакові, мовляв, як добре справиться, то і йому якийсь процентик перепаде, але краще ні. Може б, у мирний час ще подумав, але тепер не пора на м'якотілість! Нема дурних, прошу я вас!