Шрифт:
— Ви хочете сіном викрутитися?
— Як ви сказали, панно Олю? Боже борони! Я і сіно? Отже, ви вважаєте нечесним, скажім просто, підлим той факт, що я покинув свою наречену?
— Так. Вважаю, що то підло з вашого боку. Я не хочу дальше говорити, але ви добре знаєте, що я маю на думці, коли мова про вашу наречену…
Олі не могло проскочити крізь зуби слівце «вагітна».
— А, вже розумію! Тепер уже знаю… про що вам ідеться. Так слухайте, панно Олю: коли вже на те пішло, то Стаха не була моєю нареченою…
— А, не була формально вашою нареченою? Не носила перстенця від вас?
Ольга пристанула, повернулася до нього цілим обличчям, аби вбивчо зазирнути йому у вічі.
— От так і виглядає вся ваша моральність, пане Завадка. Високі слова в теорії, а у практиці…
— Я ще не скінчив, панно Олю.
— А що ви ще можете сказати? Ви вже сказали, що вона не була вашою нареченою. Хіба цього не досить?
— Дозвольте перебити вас і попросити вислухати мене до кінця.
Ольга вмовкла, закопиливши губи. Була ображена й зневажала.
— Так, я сказав, що Стаха не була моєю нареченою, бо вона була фактичною жінкою. Я жив з нею, до вашого відома…
От що доводиться вислухувати, коли вдаєшся в дискусію з неотесою! Добре їй так! Це заслужена кара за її непослідовність. Вибиралася на зустріч з наміром знищити морально того «типа», а замість того почала кокетувати його як рівного собі…
— І ви покинули свою фактичну жінку після того, як дізналися, що вона має стати матір'ю? Гратулюю, пане Завадка! Значить… зводити дівчат здібні не одні буржуазні кавалери? Браво!
Бронко знову знехотя дмухнув на «заморожений» Олин локон на лівому виску. Глипнула зло на нього і засунула космик під шапку.
— Добре говорить мій стрийко, що такі, як ви… великі тільки на словечках.
— Ви тільки про це щойно говорили. І що шкодив вам той кучер, що ви його сховали під шапку?.. Так, я давно знаю, що про нас говорять такі, як ваш стрийко… А от ви не знаєте, що коли б Стаха була вагітна, то я не кинув би її навіть… навіть… заради вас, панно Річинська!
Такої цинічної нахабності Ольга таки не чекала від нього. Скипіла вся.
— Прошу вас, або ви відійдіть від мене, або дайте мені це зробити. Я не можу довше… я мушу додому…
— Як же ми можемо розійтися, не закінчивши такої цікавої розмови? З вами буває так, що покладете кудись недоїдений кусок хліба… от раз на зуб… І доти буде це вам заважати, доки не віднайдете того шматочка… Ви хочете, щоб наша недокінчена розмова… заважала вам так, як той недоїдений «раз на зуб»?
— Ви надто балакучі, пане Завадка, а для чоловіка це не завжди до лиця.
— А ви все ж таки повинні знати, що причиною причин, чому я зірвав з Стахою, є не русалка дністрова, а ви… ви!
«Боже, як я хотіла почути від тебе. Тепер можеш іти собі. Коханий, дурненький, коханий!»
— Боюся, що ви прорахувалися, пане Завадка. Там пірвали, а тут не впіймаєте, і взагалі, як ви смієте мені таке говорити… В тій хвилині звільніть мене від свого товариства.
— Слухаю! Прошу, ви вільні, — уклонився, обернувсь і потюпав кудись у бічну вуличку.
«Вернись! — крикнула за ним у думці. — Вернись!»
Бракувало їй розмови з ним, як того недокінченого шматочка хліба.
О, яким нікчемним видавався їй в тій хвилині той «тип» і яким, незважаючи на все, пожаданим — саме через свій чоловічий досвід! Ольга молилася не так, як колись: «Господи, відверни його від мене», — а благала бога: «Прости мені, грішній, і пошли його мені».
Можна вірити в бога в трьох особах, можна вірити в чорного бика, можна в ніщо не вірити, але що людина приходить на світ уже з своєю долею — це істина. Слушно щодо того говорить польське прислів'я: «Цо ма вісець, то нє утоні» [80] .
80
«Хто має висіти, той не втоне» (пол.).
І старий Завадка був у цьому твердо переконаний.
Отож долі заманулося, щоб Йосиф, той самий колишній Юзик Василя Завадки, був у своїм житті ще й редактором. Занесено цей пункт у протокольну книгу людських доль, і тепер якими кривульками не тягалося б його життя, а редактором, хоч, може, й ненадовго, хоч на старість, а все ж таки він має бути.
І не подумайте, що Йосиф Завадка хоч мізинним пальцем кивнув, щоб потрутити справу свого редакторства вперед. Власне, що ні! Доля так покерувала, що цей гонор сам прийшов до нього в хату.