На жаль, усі її продумані з такою скрупульозністю розрахунки пішли внівець. Мусила бідняга пережити пекельні болі, бо знайшли її скоцюрбленою, з покусаними пальцями, посинілу, з вибалушеними очима, перепрошаю, всю оббльовану. Коли подумати, що при тому страшному вигляді мала ще помальовані губи й щоки, то можна уявити собі, що за жахливе видовище зробила вона з себе. Тому, — сходить Олена на моральні поуки, — дівчина з ліпшої родини ніколи не буде вдаватися до таких засобів тероризування своїх найближчих.

Щодо тієї міщанської дівчини з Мнихівки, то й нічого дивуватись. Хіба котра з них рахується з тим, що про неї говоритимуть по смерті, коли вони й за життя не дбають про опінію?

Мариня слухала Олену із злою нетерпеливістю, переморгуючись час до часу з Славою.

— Тої самої! Їмосць чули, що дзвін, та не знають, де він. Як їмосць хочуть знати, то я давно чула цю історію, але-м не хотіла те сміття в хату нести. От що я скажу їмосці… Але що їмосць хотіли такими речами займатися, то, бігме, дивуюся…

— Моя Мариню, тільки нагадати, що не вірю, аби проста міщанська дівчина, — розуміє Мариня? — аби проста міщанська дівчина… но, так, аби могла так дуже до серця взяти собі те, що її покинув хлопець…

— А, певнє! То тільки пані вміють любити.

Ольга, що стежила за обличчям Олени, не вміла пояснити собі спалаху страху на ньому.

В чому справа?

Припущення, що Мариня може натякати на якусь темну, тільки їм двом відому таємницю, видалося Олі абсурдним.

— Ну і розвели філософію! — спищала Слава. — А я замерзла… бр-р!

Оля теж відчула холод у поясниці. Підвелася з-над кросенок і стала під пічку, притулившись долонями до теплого поля грубки.

— Ну, ну, Мариню, як то було з тим отруєнням? Хто кого?

— Ніхто нікого — от що я паннунці скажу! Всьо то небилиці, паннунцю! Правда хіба та, що Бронко Завадків не захотів вести до шлюбу Стаху Кукурбів. От і всьо!

Ольга опинилася перед психологічною загадкою: чому ця вістка так вразила її? Власне, вразила, а як — Ольга не зуміла б дати відповіді на це питання. Мариня торохтіла дальше:

— Та паннунця повинні б знати того Завадку, бо ж паннунця ходили замовляти, як то називається, мовчи, Славуню, я зараз сама згадаю, чекайте, чекайте, ті… о… я зараз…

— Клепсидри, — допомогла їй Слава, чим тільки розсердила дівку.

— І хто тебе просив? Не бійся, була б сама згадала… Шкода, що нема доктора Гука, а то почав би викладати, звідки те слово взялося… ха… ха… Я й не дивуюся, що та якась наречена кинула його. Я б сама.

— Хай Мариня не говорить дурниць, — тихо й лагідно упімнула її Олена.

— А Марині не треба аж доктора Гука. Я скажу тобі, звідки походить це слово «клепсидра»… Це…

— Ади, як воно… то відай так кожне слово від чогось походить… Непричком, «стіл» від чого походить?

Поки велася ця філологічна дискусія, Ольга думала своє: «тип» представився їй у новій ролі — героя матримоніального скандалу. Цікаво було б запитати його, як погоджує він це геройство з своєю революційною ідейністю? У розмові з нею так брав на бас їхню, буржуазну мораль, — а сам як поступив?

«О, добре, — каже стрийко Нестор, — що в них подвійна мораль: одна для теорії (тобто для інших), а друга для практики (тобто для себе)».

Ольгу розносила досада, що тому «типові» все-таки вдалося надути її. Як же переоцінювала свій вплив на нього, коли вбила собі в голову, ніби вона на концерті Мединського зачарувала його. Їй здавалося, що він тужив за нею, а він тим часом забавлявся в нареченого.

Почуття, що скаламутили Олин спокій, в жодному разі — наказала собі — не можуть відноситися до категорії ревнощів. Забагато честі було б для того «типа»! Була хвилина слабості, коли їй, панні Річинській, хотілося скрутити в баранячий ріг того міщанського парубійка: подати йому ілюзійну надію, а потім відкинути його від себе з убивчим саркастичним сміхом.

Ціле щастя, що «тип» не знає і ніколи не знатиме, що за фантастичні думки шибали їй у голову! Від сьогодні вона не удостоїть його честі відповісти кивком голови на його уклін.

Тепер Ольга жалкує за кожним делікатним словом, що його мала для того міщуха.

Кінець цьому нерівному знайомству — фініта ля комедія. А для панни Річинської наука: знай, як водиться з нерівнею!

Мариня тим часом не переставала теревенити:

— А що молодий Завадка — лайдак, то своєю дорогою. Кожний хлоп однаковий, я то давно вже казала…