Бронко, не затримуючись ані не прощаючись з ніким, поправив бідони на плечах і пустився селом в напрямі ставчанської станції. Не дивувався, що ніхто не легітимує [116] його. Був більше чим певний, що на нашівському вокзалі чекатиме його «ангел-хоронитель».

Втім, був вдячний навіть поліції, що поки що залишила його у спокою.

Дорога на ставчанську станцію вела багнистою вузькою вуличкою. Посередині, від плоту до плоту, стояла темна велика баюра, в якій (маючи річку під боком) хлюпались качки. Дивно було спостерігати, як їхні білі платтячка виринали чистими з темної каламуті.

«Чистого й болото не замарає», — спробував Бронко знічев'я створити нову приповідку, але згадав, що в народі є вже куди чіткіше виражена мудрість: «Доброго і корчма не зіпсує, і могила не виправить».

Віддалеки у заграві згасаючого сонця червоніли кущі верболозу.

Ніч тут наступала раптово, як у горах. Коли вийшов на луки, на землю падали вже густі сутінки.

Аби дати думкам влежатись спокійно від щойно пережитого, Бронко згадав, як у дитинстві вистругував собі з лозини свистик.

Для цього треба було насамперед добре обстукати лозину, щоб легко відставала кора, а далі, що найголовніше, зробити отвір для денця ні завеликим, ні замалим, бо в одному і другому випадку це могло погано відбитися на звукові пищика.

Раптом озвався зліва голос переляканої перепілочки. «Майстер», — подумав Бронко, звертаючи вбік на голос «птаха». Сім хлопців, на команду Юрка Зарічного, схопилося з пригнутих лоз, ніби з стільців на пружинах.

— Нас тут вісім, — по-військовому рапортував Юрко Зарічний, — але скажете, як треба буде, то може нас бути і двадцять чотири, і більше. Ану, мой, вишикуйтеся, покажіться, ти, слухай, як руки тримаєш?!

Посідали на пригнуті лози (справді, наче на пружинисті стільці), а Бронко підголосом пояснював їм, що, з огляду на бурхливе віче в читальні, зустріч їх повинна бути огорнена подвійною пильністю та обережністю.

Йому хотілося б цим разом дістати відповідь від їхнього вожака на три основні питання: як ведеться робота комсомольців в молодіжній радикальній організації «Каменярі»? Скільки наших хлопців проникло у місцеву спортивну організацію? З яким успіхом? Які зв'язки наладнано з польськими хлопцями і дівчатами, що їх вишнянська пані виписала з мазурських сіл?

Бронко був вражений недбалими, млявими відповідями хлопців, зокрема Юрка Зарічного. Що за дідько з хлопцями! Сонні чи п'яні?

— Що з вами, хлопці, сьогодні? Я говорю, а ви щось не дуже слухаєте мене… Ану, каву на лаву, в чому справа?

Хлопчаки переглянулись поміж собою. Заговорив, як і годилося, Юрко Зарічний. Кучерявий чуб, вибившись з-під смушкової шапки, сягав мало що не середини носа.

— Ми, товаришу Бронко, виконуємо і будемо виконувати те, що ви говорите, але… ви знаєте, не нам вам казати… Люди стали потроху рухатися. Якби так що до чого, то ми маємо тут трохи закопаної зброї. Двадцять чотири хлопці можемо дати, як один, а зброї маємо… аби не збрехати, на дев'ять… десять від біди… То якби що до чого, то пам'ятайте, що ми кожної хвилини готові… лише нам… того… на п'ятнадцять люда зброї підкиньте… А як не на руку вам… то той… можемо й самі роздобути…

— А то як?

— Ой га! — відгукнувся найменший ростом з-поміж них. — Аби так за що інше, як за зброю! А то що, мало постерунків по селах? Ви розумієте?

Бронко розумів їх краще, ніж могло їм здаватися.

Розвихрений, закукурічений юнак з детально розробленим планом народного повстання виринув у Бронковій пам'яті, наче пливак з води.

— А ще я і ті два, ану, мой, встаньте, — скомандував Юрко, — покажіться! Хотіли-сьмо вас просити, аби ви допомогли нам дістатися на той бік Збруча. Ми хотіли б, якби так що до чого, підучитись у військовій справі… А ми на своє місце тут залишили б добрих хлопців… Бо самі, товаришу Бронку, знаєте, що якби що до чого, то військово вишколених у нас мало. Можна сказати, майже нема. А ще ці два просять, щоб їм допомогти дістатися до Еспанії. Кажуть, що там є підрозділ імені Івана Франка… в наше село прийшов лист від такого одного, та й ці хлопці, знаєте, хочуть і собі. І на їх місце ми дамо вам таких… що… будете видіти… Бо ми довше так, без роботи, сидіти не годні… люди рухаються у світі, а ми спимо, гей сови по дуплах… Що ви нам, товаришу Бронку, привозите, ми то геть-дочиста читаємо, що нам кажете, то ми виконуємо, але то замало для нас. Ви це самі повинні знати і так передайте від нас кому треба у Нашому… що ми довше з заложеними руками сидіти не можемо… І аби-сьте знали… І не будемо!

Чи давно тому доказував юний Завадка Борисові Каминецькому, що удача суспільного перевороту — це єдино справа рішучості й сміливості? Адже сама історія підтверджує, що брутальна і смілива меншість завжди накидає свою волю нерішучій і боязкій більшості. Та різниця між ним юним і цими хлопчаками в тому, що він доказував і просив його вислухати, а ці стверджують і домагаються.

Бронкові доводиться повторювати слова, що ними колись вгамовував його власну гарячу голову Борис Каминецький: в наших умовах ще не час на повстання. Повести народ тепер на збройну боротьбу означило б обезглавити, погубити його найкращі сили, що рівнялося б втратити на довгі роки можливість захопити владу у свої руки. Відчував, що хлопці не задоволені ним. А що мав робити?

— Що ж, хлопці, час на мене, а то готов поїзд втратити.

Багатозначним потиском потис по черзі кожному з них руку.

Так, брате, треба об'єктивно визнати, що хлопці ані такі наївні, ані такі смішні, якими видавались мені у свій час. Трохи, може, зазавтрашні, проте в стилі часу. Безсумнівно!

Ех, з якою охотою посвистав би собі з пищика — та ба!

Нагло тишу прорізав свист паровоза. Поїзд, що його мав піймати Бронко у Ставках, вже мчав вишнянськими лугами.

Тепер Бронко не мав іншого виходу, як переночувати у Вишні, а вдосвіта караваном Гершка дістатись до Нашого.