— Чи ви мою депешу отримали?

Розвела руками, її погляд помандрував убік. Чекала тільки нагоди кинутись до напіводчинених дверей, на які косувала очима.

— Я приїхав здалеку, я замовив покій телеграфом, — сказав я дещо роздратовано. — До кого мені звернутися?

Не знала.

— Може, зайдіть, пане, до ресторану, — плуталась. — Зараз усі сплять. Коли лікар устане, покличу вас.

— Сплять? Але ж день, до ночі ще далеко…

— У нас завжди сплять. Хіба не знаєте? — Звела на мене зацікавлений погляд. — Зрештою, тут і не буває ночі, — додала кокетливо. Вже не збиралася утікати, вертілася, торсаючи пальцями мереживо фартушка.

Лишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Столики, великий буфет на цілу стіну. По тривалій перерві я знову відчув апетит, утішившись самим видом тістечок і тортів, якими щедро були заставлені буфетні полиці. Поклав валізку на один столик, решта стояли порожні. Ляснув долонями. Ніхто не озвався. Я заглянув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Широким вікном чи лоджією вона відкривалась на знайомий уже пейзаж, що в обрамленні ніші поставав із глибоким смутком і самозреченням, як жалобне memento. На скатерках столів виднілися рештки недавнього частування, відкорковані пляшки, недопиті чарки. Де-не-де лежали ще чайові, не підібрані челяддю. Я повернувся до буфета, придивляючись до здоби та паштетів. Виглядали дуже смаковито. Я задумався, чи випадає самому обслужитись. Відчув приплив незвичної зажерливості. Особливо один ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом нагонив мені оскому. Я вже збирався підхопити одне тістечко срібною лопаткою, коли відчув когось позад себе. Покоївка тихо ввійшла у м'яких пантофлях і торкнулася пальцями мого плеча.

— Пан лікар запрошує вас, — мовила, оглядаючи свої нігті. Ступала переді мною і, певна магнетизму, спричиненого грою її стегон, зовсім не оглядалася. Бавилася підсиленням цього магнетичного впливу, регулюючи віддаль між нашими тілами, поки ми минали десятки нумерованих дверей. У цілковитій тиші прихилилася на якусь мить до мене.

— Це лікареві двері, — шепнула, — заходьте.

Лікар Ґотард прийняв мене, стоячи посеред покою. Був малого зросту, широкоплечий, чорноволосий.

— Ми отримали вашу депешу ще вчора, — сказав. — Вислали на станцію санаторського візка, а ви приїхали іншим потягом. Ба! Залізничне сполучення не найліпше. Як почуваєтесь?

— Батько ще живий? — запитав я, зводячи неспокійний погляд на його усміхнене обличчя.

— Живий, звичайно, — спокійно витримав він мій тривожний погляд. — Зрозуміло, в зумовлених обставинами межах, — додав, мружачи очі. — Ви ж бо знаєте, як і я, що з погляду вашого дому, з погляду вашої вітчизни — батько помер. Цього не можна повністю відшкодувати. Та його смерть дещо затьмарює й тутешнє буття.

— А сам батько не знає, не здогадується? — спитав я пошепки. Лікар Ґотард заперечливо похитав головою.

— Не хвилюйтеся, — мовив притишеним голосом. — Наші пацієнти не здогадуються, вони не можуть здогадатися… Адже весь фокус полягає в тому, — додав, готовий на пальцях, уже піднятих, демонструвати його механізм, — що ми поточили час у зворотному напрямку. Маємо тут відставання у часі на певний інтервал, величину якого неможливо визначити. Вся справа у звичайному релятивізмі. Тут просто батькова смерть іще не настала — та смерть, яка спіткала його у вашій вітчизні.

— У такому разі, — сказав я, — батько зараз або вмирає, або й цілком при смерті…

— Ви не розумієте, — поблажливо й водночас нетерпляче Ґотард відрік. — Ми відновлюємо тут минулий час з усіма його можливостями, тобто і з можливістю одужання. — Він дивився на мене з усміхом, тримаючись за бороду. — А зараз, напевне, захочете побачитися з батьком. Згідно з вашим розпорядженням, ми зарезервували друге ліжко у батьковій кімнаті. Я проведу вас.

Як тільки ми вийшли до темного коридору, лікар Ґотард почав говорити пошепки. Я ще зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах повстяні пантофлі.

— Це ми дбаємо, щоб наші пацієнти добре висиплялися, ощаджуємо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають тут жодного ліпшого заняття. — Він спинився під котримись дверима, приклав пальця до вуст.

— Заходьте тихо, — батько спить. Ви теж лягайте. Це найкраще, що можете зараз зробити. До побачення.

— До побачення, — шепнув я, відчуваючи шалене серцебиття. Натиснув клямку, двері подалися, відхилилися, як беззахисно розкриті уві сні вуста. Я ввійшов досередини. Кімната була майже порожня, сіра і гола. Під маленьким віконцем у пишній постелі на простому дерев'яному ліжку спав мій батько. Його глибокий віддих видобував із глибини сну цілі поклади хропіння. Вся кімната, здавалося, була викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а тим часом прибували нові й нові партії. Я, зворушений, дивився на схудле й змізерніле батькове обличчя, поглинуте працею хропіння, обличчя, котре, покинувши у глибокому трансі свою земну оболонку, десь на далекому березі сповідалося урочистим відлічуванням миттєвостей свого буття.

Другого ліжка не було. Від вікна віяло пронизливим холодом, і грубка теж не була напалена.

«Не надто тут піклуються пацієнтами, — подумав я. — Таку хвору людину покинуто на поталу протягам! І ніхто, певно, тут не прибирає. Грубий шар пилу встеляв підлогу, вкривав тумбочку з ліками та склянкою охололої кави. У буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось поживнішого дають саму чорну каву! Втім, проти їхнього головного благодіяння — обернення часу — це нікчемна дрібничка…»