«Якби перелізти через задню стіну альтанки, — подумалося мені, — я був би вже недосяжним для його люті і міг би бічною стежкою дійти до брами санаторію». Вже був перекинув ноги на другий бік, коли раптом затримався на півдорозі. Відчув, що було б надто жорстоко просто так відійти і залишити його наодинці з його безпорадною люттю, що перейшла усі межі. Уявив собі його розпач, нелюдський біль, при моєму відході, утечі з пастки, зникненні раз і назавжди. І я залишився. Підійшов до нього й мовив спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я вас відчеплю».

На це його морда, спотворена судомою, збурена вібрацією гарчання, розпогіднюється, розгладжується і з глибини виринає майже людське обличчя. Підходжу вже без вагання і розщіпаю на його шиї пряжку. Крокуємо поруч. Палітурник — у порядному чорному одязі, але босий. Намагаюся розмовляти з ним, але його уста белькочуть щось незрозуміле. Тільки в очах, чорних виразних очах, читаю несамовитий наплив прихильності і симпатії, від якого впадаю в трепет. Часом він спотикається на камінчику, на грудці землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, розпадається, жах виринає до половини, готовий до стрибка, а за ним і лють, що чекає лише нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовисько змій. Закликаю його тоді до порядку шорстким дружнім нагадуванням. Поплескую його по плечу. І часом на його обличчі виникає здивована, підозрілива до всіх і до себе, силувана посмішка. Ах, як мене обтяжує ця страшна приязнь! Як мене жахає ця несамовита симпатія! Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, зачепившись поглядом з усією зажерливістю своєї собачої душі на моєму обличчі?! Не можу нічим зрадити своїй нетерплячості. Дістаю гаманця й кажу діловим тоном: «Ви, певно, потребуєте грошей, я б із приємністю вам позичив».

У відповідь його лице набуває такого дикого виразу, що я хутчіше ховаю гроші. Він ще довго не може заспокоїтися й опанувати свого обличчя, спотвореного конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, тільки не це. Справа вже й так ускладнилася, поплуталась безнадійно. Бачу над містом заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Ґотард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері, інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути із себе цю нелюдську приязнь, цього смердячого псом палітурника, що не спускає з мене очей. Стоїмо перед брамою санаторію.

— Прошу до моєї кімнати, — кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, садовлю на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це нажахано підхоплюється, хоче мене супроводжувати. З лагідною твердістю тамую його тривогу.

— Посидьте, пождіть спокійно, — промовляю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить непогамований страх. Він сідає, усміх його непевний.

Виходжу й поволі іду коридором, потім сходами вниз, ще одним коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і без віддиху, із шаленим серцебиттям і ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до вокзалу.

У голові громадяться образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач — як тільки пізнає, що його ошукано. Повторний напад, рецидив люті вибухають з непогамовною силою. Тим часом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає в двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливим звіром.

Щастя, що батько, по суті, вже не живе, що його це вже не досягне, — міркую собі з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів біля перону.

Сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі і без гудка.

У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, виповнений темними шелесткими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощавай місто, якого вже не побачу.

Відтоді я їду, усе ще їду, мовби оселився на залізниці, де мене терплять, коли тиняюсь з вагона до вагона. У величезних, наче кімнати, вагонах повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь просвердлюють протяги.

Мій одяг подерся й обтріпався. Ношу подарований кимсь старий залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі й дрімаю, а коли зголоднію, виходжу в коридор і співаю. І кидають мені дрібняки до мого кашкета, до чорного кондукторського кашкета з обдертим дашком.

Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydra. Krak'ow. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С. 11;

«Ї», Львів, http://www.ji.lviv.ua/n5texts/schulz.htm;

«Сучасність», № 10, жовтень 1992 р., С. 28–41.

Приходив до нас у суботу по полудні у темній тужурці до білої пікової камізельки, в мельонику , який мусів бути спеціяльно споряджений на розмір його черепа, приходив, щоб посидіти чверть або пів години над склянкою води з малиновим соком, подумати з бородою на костяній голівці ціпка, якого він тримав між колінами, замислитись над блакитним димом цигарки.