Він мов би наново ознайомлювався з помешканням з цієї нової краб'ячої перспективи, реципував предмети, мабуть, нюхом, бо, попри детальні оглядини, я не міг вистежити в нього жодного органа зору. Здавалося, він дещо застановлявся над предметами, спітканими на своїй дорозі, затримувався біля них, дотикаючи їх ледь погойдливими вусами, навіть обіймав їх, мов би пробуючи, клешнями, укладав з ними знайомство і допіру по хвилині відлучався від них і біг далі, волочачи за собою черевце, ледь піднесене над підлогою. Так само обходився він з кавалками хліба і м'яса, які ми кидали йому на підлогу в надії, що він ними поживиться. Він тільки побіжно їх обмацував і біг далі, не домислюючися у тих предметах речей їстівних.

Можна було подумати, бачачи ті його терпеливі реконесанси на обширі кімнати, що він завзято й наполегливо чогось шукає. Від часу до часу він біг у куток кухні, під бочку з водою, яка протікала, і, дійшовши до калюжки, здавалося, пив. Інколи заподівався на цілі дні. Здавалося, він прекрасно обходиться без їжі, і ми не зауважили, щоб внаслідок цього він щось втратив на виявах живущости. З мішаними почуттями сорому й відрази живили ми за дня таєний острах, що він міг би відвідати нас уночі у ліжку. Але таке не сподіялося ані разу, хоч за дня він мандрував по всіх меблях і особливо любив перебувати у шпарі межи шафами й стіною.

Певних виявів розуму, а навіть певної фіґлярної свавільности, не можна було не помітити. Ніколи, наприклад, не забарився батько у порі трапези появитися у їдальні, хоч його участь при обіді була чисто платонічною. Якщо двері їдальні були під час обіду випадково замкнуті, а батько знаходився в сусідній кімнаті, він так довго шкроботав під дверима, бігаючи туди й сюди вздовж шпари, аж поки йому не відчинено. Пізніше він навчився всувати в ту долішню шпару дверей клешні і ноги, і, після дещо форсованих хиботів тілом йому вдавалося пропхнутись боком попід дверима до кімнати. То, здавалося, його тішило. Тоді він нерухомів під столом, лежав зовсім тихо, тільки ледь пульсуючи черевцем. Що означало те ритмічне пульсування блискучого черевця, ми не могли відгадати. То було щось іронічне, нечемне і злосливе, що, здавалось, виражає заразом якусь низьку і любострасну сатисфакцію. Німрод , наш пес, підходив до нього поволі і без переконання, обережно нюхав, пчихав і байдуже відходив, не виробивши собі остаточної думки.

Розпруження в нашому домі описувало щораз ширші кола. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло безкосто хвилювалося глибоким віддихом. Ми часто знаходили в зупі шпульки від ниток, які вона вкидала разом з городиною через неуважність і дивовижну розсіяність. Крамниця була відчинена in continuo вдень і вночі. Розпродаж при напівопущених жалюзі плівся день у день своїм заплутаним ходом серед торгів і умовлянь. На довершення приїхав вуйко Кароль.

Він був дивно знічений і маломовний. Зідхнувши, заявив, що після останніх сумних випробувань він постановив змінити триб життя і взятися за вивчання мов. Він не виходив з дому, замкнувся в останньому покої, з якого Ґеня стягнула всі килими і макати, повна дезапробати до нового гостя, і заглибився в студіювання старих цінників. Кількаразово він намагався злосливо наздоптати батькові на черевце. Ми з криком і жахом заборонили йому цього. Він же тільки усміхався до себе злосливо, не переконаний, в той час як батько, не здаючи собі справи з небезпеки, з увагою затримувався над якимись плямами на підлозі.

Батько мій, хижий і рухливий, як довго стояв на ногах, поділяв з усіма ракоподібними ту властивість, що, перевернувшися на хребет, ставав повністю безборонний. Прикрий то був і жалюгідний вигляд, коли він, розпачливо перебираючи всіма відножжями, вирував безпорадно на хребті довкола власної осі. Не мож' було без прикрости дивитися на ту надто виразну й артикульовану, сливе безсоромну механіку його анатомії, наче б наверху лежачу і нічим не ослонену від сторони нагого, многочленистого живота. Вуйка Кароля в такі хвилини аж підривало, щоб його придоптати. Ми бігли на рятунок і подавали батькові якийсь предмет, за який він судомно хапався клешнями і вправно повертав собі нормальну позицію, пускаючися іспрожогу у довкільний біг блискавичним зиґзаґом, з подвоєною швидкістю, як коли б хотів затерти спогад компромітуючого упадку.

З прикрістю мушу себе перебороти, щоб оповісти згідно з правдою незбагненний факт, перед дійсністю якого здригається ціла моя істота. До нинішнього дня не можу я збагнути, що ми на всьому протязі були свідомими винуватцями того факту. В цьому світлі та подія набирає рис якоїсь дивовижної фатальности. Адже фатальність не обминає нашої свідомости і волі, а включає їх у свій механізм так, що ми допускаємо і приймаємо, як у летаргічному сні, речі, перед якими здригаємося у нормальних умовах.

Коли я, потрясений доконаним фактом, з розпачем питав у матері: — Як ти могла таке вчинити! Якби то, принаймні, Ґеня була зробила, але ти сама… — мати плакала, ламала руки, не могла дати відповіді. Чи думала, що батькові так буде краще, чи бачила єдино в цьому вихід з безнадійної його ситуації, а чи діяла попросту в незбагненній легковажності й бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про просування його незбагненної волі. Дрібного якогось, хвилинного затьмарення нашого глузду, моменту засліплення чи недогляду вистачить, щоб перемитити вчинок між Скиллою і Харибдою наших рішень. Потім можна без кінця ex post інтерпретувати і тлумачити мотиви, доскіпуватися спонук — доконаний факт залишається безповоротним і раз назавше пересудженим.

Ми опам'яталися й оговталися з нашого засліплення лише тоді, коли мого батька внесли на полумиску. Він лежав великий і спухлий внаслідок зварення, блідо-сірий і драглистий. Ми сиділи мовчки, як отруєні. Тільки вуйко Кароль сягнув виделкою до полумиска, але непевно опустив її на півдорозі, поглядаючи на нас із здивуванням. Мати звеліла відставити полумисок до вітальні. Там він лежав па столі, покритому плюшевою габою, обіч альбома з фотографіями і механічної катеринки з цигарками, лежав обходжуваний нами й нерухомий.