Я починаю шкодувати, що у все це вліз. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, приваблені гучною реклямою, прислали батька сюди. Відсунутий час… Нічого не скажеш, звучить непогано — але чим воно виявляється насправді? Чи можна дістати тут повноцінний, сумлінний час, такий час, що мов би щойно вийнятий із свіжої доставки і ще пахне новизною й фарбою? Якраз навпаки. Тут — до гвинтика зужитий, зношений людьми час, протертий і дзюравий у багатьох місцях час, прозорий, як сито.

Нічого дивного: таж то час, сказати б, виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти — час із других рук. Господи, спаси й помилуй!..

До того ж уся ота аж ніяк не приваблива маніпуляція з часом. Ті зловісні змови, чіпке підкрадання в його механізми, ризиковані витребеньки коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться грюкнути об стіл і закричати на все горло: — Досить уже, зась вам до часу, час недоторканий, час не можна провокувати! Вам що — не досить простору? Якраз-от простір — для людини, у просторі можете собі гасати доволі, вимахуватися, беркицькатися, стрибати з зірки на зірку. Але, на милість Божу — не чіпайте часу!

З другого боку, чи можна жадати від мене, щоб я сам розірвав умову з Доктором Ґотардом? Якою б нужденною не була оця батькова екзистенція, але, як-не-як, я його бачу, я з ним разом, я з ним говорю… Властиво, я винен Докторові Ґотарду неоплатну вдячність.

Кілька разів я хотів відверто з ним переговорити. Але Доктор Ґотард — невловимий. — Він щойно пішов до ресторанної залі, — сповіщає мені покоївка. Я прямую туди, аж тут вона мене доганяє, щоб сказати, що помилилася. Д-р Ґотард — ув операційній. Я кваплюсь нагору, задумуючись, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою і що ж — справді велять мені чекати. Д-р Готард вийде за хвилинку, він якраз закінчив операцію, миє руки. Я ніби й бачу його, малого, як він ступає великими кроками в розвіяному халаті, поспішаючи крізь низку шпитальних заль. І що ж виявляється за хвилинку? Доктора Ґотарда зовсім тут і не було, та тут уже роками не було проведено жодної операції. Доктор Ґотард спить у своїй кімнаті, а його чорна борода стирчить, задерта в повітря. Кімната заповнюється хропінням, мов клубами хмар, які ростуть, громадяться, підносять на своєму склубленні Доктора Ґотарда разом з його ліжком щораз вище й вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здійнятої постелі.

Тут діються ще дивовижніші речі, речі, які я приховую від самого себе, речі, просто-таки фантастичні у своїй абсурдності. Скільки б разів не виходив я з кімнати, все мені здається, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде передо мною, не обертаючись. То не санітарка. Я знаю, хто це! — Мамо! — кричу я тремтячим від хвилювання голосом, і мама повертає обличчя і якусь хвилину дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут робиться? В яку матню я вплутався?

Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні щораз більше серйозніють у барвах, сутеніють і темніють. Так, наче дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Увесь краєвид — неначе дно величезного акваріюму, з блідого чорнила. Дерева, люди і доми зливаються в чорні силюети, що хилитаються, мов підводні рослини на тлі тієї чорнильної тоні.

Поблизу Санаторію роїться від чорних псів. Вони, різної величини і форми, плазом перебігають у присмерку всі дороги і стежки, втягнуті у свої псячі справи, тихі, повні напруги й уваги.

По два — по три пролітають вони з чутливо витягнутими шиями, вуха шпичасто наставлені, з жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі видирається з гортані, сигналізуючи найвище збудження. Запряжені у своїх справах, повні поспіху, завжди в дорозі, завжди поглинуті незрозумілою метою — вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш інколи полупають на нього очима в леті, і тоді з того чорного й мудрого зизу визирає лютість, гамована у своїй невпинності єдино відсутністю часу. А буває й так, що вони, даючи вибухнути своїй злості, із схиленою головою та із зловорожим гарчанням підбігають до ноги — але лишень для того, щоб на половині шляху занехаяти цей замір і полетіти далі у великих собачих вистрибах.

На цю навалу псів нема ради, але, в такому разі, якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенного вовчура, жахливу бестію, справжнього вовкулаку з просто-таки демонічною дикістю?

Мурашки по спині біжать, скільки разів не проходив би я повз його буду, біля якої він стоїть завмерлий на короткому ланцюгу, з дико нашорошеним коміром кудлів навколо голови, вусатий, щетинястий і бородатий, з машинерією могутньої пащі, повної кликів. Абсолютно не гавкає, тільки його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси ціпеніють у виразі бездонної люті, і він, поволі піднімаючи страшний свій писок, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким, жагучим, з глибин ненависти видобутим виттям, у якому звучать жалюгідність і розпач безсилля.

Мій батько байдуже проходить попри цю бестію, коли ми разом виходимо з Санаторію. Що до мене, то я за кожним разом переживаю потрясіння до глибини цією стихійною маніфестацією безсилої ненависти. Тепер я на дві голови переростаю батька, що дріботить біля мене, маленький і худий, своїми дрібними старечими кроками.

Вже коли наближаємось до Ринку, бачимо незвичайний рух. Юрми людей перебігають вулицю. До нас доходять неправдоподібні вісти про вторгнення в місто ворожої армії.

Серед загальної розгублености люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Це важко збагнути. Війна, не попереджена дипломатичними заходами? Війна серед блаженного спокою, не скаламученого жодним конфліктом? Війна — з ким і за що? Нас інформують, що вторгнення ворожої армії надихнуло партію невдоволених у цьому місті, які з'явилися на вулиці із зброєю в руках, тероризуючи мирних жителів. Ми й справді побачили групу цих путчистів у чорних цивільних уніформах з білими ременями, схрещеними на грудях, вони мовчки посувалися з похиленими карабінами. Юрба перед ними відступала, витіснялася на хідники, а вони йшли, посилаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких малювалося почуття переваги, зблиск злосливої грайливости та якесь змовницьке поморгування, мов би вони стримували пирскання сміху, яке демаскувало всю оцю містифікацію. Декого з них упізнали в юрбі, але веселий покрик здушений грізністю схилених люф. Минають нас, не зачепивши нікого. Знову всі вулиці переливаються тривожним, похмуро-мовчазним натовпом. Глухий гомін горить над містом. Здається, здалека чути гуркіт артилерії, дудніння набійних ящиків. — Мушу продістатися до крамниці, — говорить зблідлий, але зібраний батько. — Тобі не конче мене супроводити, будеш мені тільки перешкоджати, — додає він. — Повертайся до Санаторію. Голос боягузтва радить мені послухатися. Я бачу, як батько втискається в непорушну стіну юрми і гублю його з очей.