Валун ще здалеку видався їй незвичним, а зараз це було ясно як день. На ділянках, не покритих мохом, слабко проглядалися надщерблені лінії і дужки, про котрі не можна було сказати, що вони природнього походження. Аріяна, трохи спішніше, ніж слід, скинула опалу хвою з поверхні і почала пальцями усувати перешкоду. Це виявилося нелегко, довелося знайти невелику гілку. Робота кипіла, а настрій згасав. Так, на камені щось було написано, тільки дівчина тепер виразно бачила, що не тільки не розуміє ні слова, а й навіть візуально не має уяви, якою мовою напис. Повністю звільнивши поверхню, критично оглянула результат. Тепер валун був схожий на вказівник. Єдиними зрозумілими знаками на ньому виявилися три стрілки, а вже під ними решта каракуль. Стрілки орієнтувалися за сторонами світу: південь, схід, захід. Дурниця якась. Кому спало на думку видовбувати вказівник у камені?

Аріяна роздратовано зітхнула. Нічого вона не дізналася, лише час втратила. Хоча... Якщо є цей «вказівник», значить, десь повинні бути ті, кому він призначався або хто його зробив. І не важливо, що виглядає він як доісторичних часів релікт. Тут обов’язково є люди, інакше й бути не може. А оскільки є люди, треба їх знайти.

Дівчина поглянула в небо, визначаючи розташування сонця, — вже добряче за полудень. Діяти необхідно негайно. Сірі хмари, що висіли над лісом, обіцяли опади не пізніше ночі. Не вистарчало ще опинитися наодинці в лісі під дощем.

— Якщо ми підемо на захід, день для нас буде довшим. Та й на камені є стрілка, напевно в тій стороні ми що-небудь та знайдемо.

Мимовільний супутник тихо зітхнув у сумці, ймовірно погоджуючись.

Не дивлячись на уявну певність, рішення далося непросто. Вона все сумнівалася, чи варто покидати місце прибуття, адже воно єдине незбагненним чином пов’язувало її з домівкою. Знову знайти галявину в незнайомому лісі навряд чи буде можливим. Та відсутність криївки, ніч і дощ нічого доброго не обіцяли.

Йти виявилося важко. Все навколо було якимось похмурим і, на превеликий жаль Аріяни, виглядало неторкнутим людською стопою. Трухляві пні та гнилі колоди повалених стовбурів зустрічалися дуже часто, значно утруднюючи ходу. Колючі чагарники ожини доводилося обходити, Аріяна постійно відхилялася від вибраного курсу. Неспокій з кожною хвилиною наростав — скоро почне темніти, адже у лісі завжди рано темніє. Вона тривожно поглядала, як зрадливе сонце опускається все нижче, продовжуючи сірі тіні. Ще трохи і сховається за темну завісу хмар остаточно. Мабуть, там, вдома, їх вже шукають. Може, все-таки варто було залишитися на місці? Гірше сумнівів немає нічого…

На щастя, досить швидко попереду стало світліти. Аріяна з щемливим відчуттям надії додала ходи. Чомусь гадалось, що головне вибратися із цього стародавнього темного лісу, в котрому почувала себе у пастці. За його межами точно знайдеться спосіб потрапити додому.

Але... Там ліс не закінчувався. Дівчина просто опинилася на краю великої галявини горбком. Ближче до лісу галявина поросла високими травами, ростом майже з Аріяну, а на верхівці її стояла хатинка. Так-так, саме хатинка. Аріяна бачила таку на картинці в книзі стародавніх казок, котру бабуся їй читала в дитинстві. А ще в історичних матеріалах археологічного табору.

Хатинка здавалася дуже старою: колоди потемніли, верхівка злегка покосилася. Під дахом висіли підв’язані пучки трав, прорубане віконечко приховане візерунчастими віконницями. На верху гострого даху завмер чорний ворон, несхвально поглядаючи на подорожніх. Навколо самої хатинки, коло самих стін, виднілася свіжовикопана земля, немов хтось намагався зробити підкоп по цілому периметру. Біля дальнього схилу проглядався дерев’яний колодязь, також скривлений від старості, прикрашений різьбою, що зображала химерних, страшненьких істот.

Хто ж може тут жити? Дівчина розгублено зупинилася, не знаючи, чи то йти далі, чи то краще спочатку поспостерігати. Цього разу обережність перемогла.

Було тихо. В хатинці або нікого не було, або там спали. А може, взагалі ніхто не жив, а вона сидить тут і чекає. Роздратовано поглядаючи на чорного птаха, що не зводив з неї очей-намистинок, Аріяна ніяк не могла звільнитися від нав’язливого враження, що ворон той самий. Нерви геть не годяться. А сонячний диск вже майже сховався. Потрібно щось робити. Не встигла Аріяна й подумати, як зліва, зовсім недалеко, почувся шурхіт кроків. Дівчина нагнулася ще нижче, приховуючись від відвідувача, і завмерла в очікуванні.

До хатинки наближався хлопець. З вигляду він був, мабуть, трохи старше її, худорлявий, високий, густе русяве волосся витіювато стирчало у всі боки, спадало на очі, надаючи несерйозного вигляду. Одягнений дивно, в сіру сорочку з вишивкою навколо горловини, стягнуту в талії розшитим поясом, і темні штани. За плечима — невеликий мішок. Він не кваплячись підійшов до входу, щось неголосно промовивши.

Від несподівано моторошного скрипу, що пролунав, тріску та ображеного воронячого каркання дівчина просто підскочила. Та й так і завмерла приголомшена. Хатинка якось неприродньо почала вивертатися із землі, розгойдуючись з боку в бік, тріскотячи і стукотячи відкритими віконницями. Грудки зсипалися з основи чорними глибами, щілина під нею все збільшувалася і… Підйомним механізмом виявилися двоє величезних пташиних ніг. У Аріяни навіть рот від здивування відкрився. Ноги тим часом трохи незграбно потоптались, тоді завмерли на хвильку — ліва, піднявшись, почухала праву.